Доля політичної нації в поліетнічному суспільств

В. Липинський, до речі, не позбувся повністю етнологічного підходу до визначення нації. Зокрема, він бідкався на “неусталеність раси” населення України і це вважав однією з причин її бездержавного стану: “Споконвічний брак расової єдності серед тієї людської громади, що живе на українській землі, сполучений з невиховуванням її в напрямі розвитку єдності політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей є повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 424 Але й долати цю хибу (хай вона і була “вітряком”, породженим реліктами етнологічних уявлень) В. Липинський пропонував не расовою нівеляцією населення, а визнанням національної приналежності за всіма громадянами незалежно від їхніх расових ознак.

“Територіальна” концепція нації В. Липинського по суті своїй є концепцією “етатистською”. Причому серед ознак нації він виділяв не тільки наявність держави, а й політичні дії для її здобуття. Збиральною ознакою нації, на наш погляд, можна визначити політизацію населення на грунті спільних суспільно значимих цілей, серед яких найважливішою є здобуття державного статусу.

Еволюція націологічних поглядів В. Липинського видається одним із аргументів на користь типологізації націй, у якій виділяються лише два типи - моно- і поліетнічна нації. У визначенні державотворчого субстрату він йшов від етнографічної маси до поліетнічного населення. Тобто такі ознаки нації, запропоновані ним, як національні аспірації, політична боротьба за державність, територіально-державне громадянство вчений застосував і до того, й до іншого субстратів. Те, що може бути розцінене як взаємозаперечення у націологічних поглядах В. Липинського, насправді відбиває врахування ним історичних реалій, коли одні й ті самі націоформуючі ознаки можуть бути притаманні й етнічно гомогенному, й етнічно гетерогенному населенню.

Націю полікультурного типу становлять сучасні етнічні українці, чия ідентичність не збігається з якоюсь однією мовно-культурною орієнтацією. Однак полікультурність української етнічної нації, як і поліетнічність населення України загалом, не заперечують того, що національне самовизначення українців 1991 року було самовизначенням насамперед титульної нації. Участь інших етнічних сегментів полягала тоді у виявленні солідарності з нею. Кресіна І.О. Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліетнічних держав” // Історія 2005, №3. С. 2-5.

З іншого боку, ця обставина не може бути аргументом для консервування суто етнічного розуміння української нації, особливо в очах неукраїнських етнічних груп, які у більшості підтримали прагнення українського етносу, тобто стали разом з ним на шлях спільної політизації та етатизації.

Становлення єдиної нації на основі багатьох етнічних компонентів не має якогось одного зразка. В різних випадках вирішальну роль відігравало багато чинників, але завжди поліетнічні і полікультурні нації відрізнялися, з одного боку, збереженням у їх компонентів окремої етногрупової ідентичності, а з іншого - виникненням ідентичності, спільної для їх усіх. Феномен подвійної ідентичності став постійним супутником усіх багатоетнічних націй, історична витривалість яких визначалася якістю формули такої подвійної ідентичності, її збалансованістю і компромісністю. Балушок В. Нації етнічні, нації політичні, і перспективи етнонаціонального розвитку людства // Наука і суспільство. 1997 № 9-10. - С. 29.

Пошук такої формули для українських громадян утруднений складними історичними обставинами, етнорегіональною різницею, протилежними ідеологічними, конфесійними уподобаннями різних груп населення, зовнішніми чинниками тощо, дія яких робить перспективу формування української поліетнічної нації поки що досить невизначеною. Певною мірою прояснити стан формування загальнонаціональної ідентичності в Україні можна, придивившись до ситуації у тих сферах суспільного життя, де зосереджено головні проблеми міжгрупових взаємин. Антонюк О. Національно-державні інтереси України в етнополітичній сфері // Нова політика. - 2000. - №4. - с.21.

Насамперед необхідно придивитися до стану ідентичності української етнічної нації. Очевидно, що ця ідентичність переживає кризу і тим самим мусить полегшувати виникнення ідентичності української полікультурної нації. Втім, будь-яка криза має своєю альтернативою одужання і зміцнення суб'єкта, який кризу переживає. Криза ідентичності української етнонації - вияв загальної суспільної кризи. Подолання її залежатиме від інтеграції різних етнокультурних компонентів у єдиний самоусвідомлений соціум. Великою мірою успіх цієї інтеграції залежатиме від запобігання етнічним та конфесійним конфліктам. А це, у свою чергу, потребує повного знання про причини і чинники, що можуть спровокувати конфлікт такого роду.

Споріднена проблема -- забезпечення стабільного політичного розвитку в країні, створення і підтримання умов національної інтеграції, зокрема такої неодмінної умови, як державний суверенітет. Хоча міжетнічні конфлікти - справа внутрішньодержавна, але це не означає, що на її вирішення не можуть впливати зовнішні чинники. Досвід розв'язання кримськотатарської проблеми, яка суттєво перешкоджає інтеграції кримського соціуму, а відтак і всього українського соціуму, доводить позитивний вплив, що його здатні справляти міжнародні організації на узгодження спірних питань, які можуть виникати між етногрупами. Ідентичність полікультурної нації визначається спільною національною свідомістю, компонентами якої є спільна історична пам'ять, а також сукупність уявлень про своє історичне призначення, про свою стратегічну мету і перспективні завдання, тобто так звана національна ідея. Бадзьо Ю.В. Національна ідея та національне питання - 10 років невизначеності // Політична думка. 2001, № 1-2, С.6.

Зрозуміло, що проблеми такого роду потребують тривалих комплексних досліджень силами великих наукових колективів. Всебічне вивчення аспектів процесу національної інтеграції в Україні з позицій різних наукових дисциплін ще тривалий час залишатиметься однією з найактуальніших проблем українського суспільствознавства.

Проаналізувавши теоретичне бачення націй, як політичних так і етнічних в полікультурних суспільствах, різними дослідниками, хотілось би звернути увагу і на засади формування світових політичних націй. Про сучасний стан як української, так і світових політичних націй буде іти мова у третьому розділі. Зараз же маємо на меті дати коротку характеристику початків становлення всесвітніх великих націй, політичних націй.

Особливу увагу при розгляді даного питання заслуговують дві найпотужніші та найвизначніші нації світової історії, а саме - Еллінська та Римська політичні нації.

Греки (елліни) - один з найдавніших етносів у світі, спадкоємність та неперервність у розвитку якого спостерігається принаймні протягом останніх 4-4,5 тисяч років. Саме греки дали класичний приклад етнічного підходу до формування політичної нації. Такий підхід набуває особливого значення і в тому контексті, що він органічно був поєднаний із засадами демократії - цього величного принципу громадського співжиття давніх греків і, наразі, сучасного людства.

Зародком громадянського життя в античному світі був старогрецький поліс. Старогрецький поліс був єдністю міста, громадянської общини і держави. Але неодмінно треба зауважити, що всі ці елементи становлять не тільки єдність, але й мають відносну самостійність і принципово відмінні функції в обріях полісної структури. Більше того, функції полісу як міста і як держави постають другорядними, підпорядкованими серцевині його внутрішнього змісту--громадянській общині, або цивільній громаді. Про це свідчить історична практика та суспільна думка тієї доби. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. - С. 78.

Разом з тим, антична суспільно-політична думка ніколи не відокремлювала поліс як колектив від матеріальних умов його існування, а розглядала його саме як єдність громадянської спільності з матеріальними умовами, що забезпечували її функціонування. Тому, мабуть, визнання полісу як одного з типів громади, як цивільної громади, є цілком слушним. Але, в такому разі, перш за все постає питання про те чим цивільна громада, чи громадянська община принципово відрізняється від іншого типу громад (родової, сусідської, територіальної і таке інше).

Саме грецька держава почала запроваджувати найперші риси та, визначальні на майбутнє, особливості демократії, демократичного режиму. Традиції первісної демократії справили значний вплив на античну демократію. Яскравим прикладом античної демократії була Афінська республіка, яка являла собою:

· колективістську форму демократії, оскільки індивід легко ідентифікував себе з полісом і відчував себе вільним в якості органічної частки єдиного цілого. В суспільстві не існувало чіткого поділу на суспільну і приватну сферу. Держава була гомогенна (однорідна в класовому, етнічному, релігійному відношеннях);

· обмежену демократію, бо до політичної діяльності допускалися лише вільні громадяни-чоловіки; раби, жінки не розглядалися як суб'єкти політики;

· в афінському полісі панувала пряма демократія, головним інститутом влади якої були Народні збори;

· до певної міри афінську демократію можна назвати соціальною, оскільки створювалися сприятливі умови для забезпечення участі громадян в управлінні державою, тобто за рахунок використання праці рабів громадяни мали вільний час, незаможні отримували підтримку з державної казни платню за відвідування громадських заходів. Прокопчук І. Поняття і типології демократії // Людина і політика // http://lp-ua.info/2003/print_311.php 15.05.

Взагалі, слово демократія - дуже давнє грецьке слово. Йому понад дві з половиною тисячі років. Та все одно, кращого способу управляти державою, якщо вірити такому знавцю, як Уїнстон Черчілль, люди не придумали. Слово демократія -- народилося зі сполучення двох слів: “демос” і “кратейя”. “Демос” -- “народ”, “громадяни” (“епідемія” -- загальне захворювання), а “кратія” -- Влада”, “сила”. Разом -- влада громадян поліса. Що трохи різниться від народовладдя, як ми цей термін нині розуміємо. Кожне маленьке місто в Давній Греції складалося з багатьох (поллой) громадян, звідси його назва: “поліс”. Місто-держава. Середній розмір такої держави -- кілька тисяч громадян. Тому “демос” -- це не просто народ узагалі, а громадяни -- люди, які мають право голосу. У полісі всі громадяни зобов'язані були брати участь у політиці -- управлінні полісом. Як це в них виходило? По-перше громадян було небагато і вони могли всі разом зібратися, по-друге, на них працювали варвари -- не греки. Раби вивільняли їм час для політики, полеміки та риторики. Однак за такої всенародної (всегромадянської) участі антична демократія давала збої. До речі, сам Платон був не в захваті від такого державного устрою. Про це ж свідчить і давньогрецьке поняття “народний вождь”, буквально: “демагог”. Уявити, щоб у наш час усі державні питання прямо вирішувалися на загальній сходці громадян -- дуже складно. Хіба що за допомогою референдумів, але й тут думка населення більше залежить від уміло поставлених запитань. Махлін П. Демократія // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

Якщо звернутись до грецької традиції то помітимо, що вона виводила поняття громадянина з поняття полісу, громади. Згідно з нею, як ціле завжди мусить передувати частині, так поліс передує родині і кожному окремому індивідові. Тому Аристотель схиляється до функціонального визначення, підкреслюючи, що громадянами можна і необхідно вважати тих, хто бере участь у суді і народних зборах. Вияснити хто ж може брати участь у цих громадянських інституціях, допоможе розкриття суті відносин власності.

Відомо, що економічним підгрунтям будь-якої територіальної общини є земельна власність. Специфічною рисою цивільної громади є те, що земельна власність фігурує тут у бінарній формі: колективній і приватній. Цей феномен античної власності чудово усвідомлювався вже у ті часи. Питання про співвідношення власності полісу і власності громадянина не один раз торкався Платон, бо це завжди для нього слугувало прикладом відповідності первинної цілісності світової душі, світового розуму та єдиного добра з співпричетним і обумовленим нею реальною множинністю речей, що є разом з тим так само і єдністю. В своєму утопічному творі він просто підкреслює: “Хай здійсненим буде розподіл землі таким чином, щоб кожний, котрий отримав свою долю, вважав її загальною власністю всієї держави”. Блaвamcкaя Т. В. Греция в период формирования раннеклассового общества (XXX-XII вв. до и. э.) // История Европы. - Т. 1. Древняя Европа. - М.: Наука, 1988. - С. 145. Ментальність людини античного світу було притаманне відчуття зверхності і первинності полісу, її звичаєва свідомість завжди виходила з визнання беззастережного пріоритету права громади на сукупність землі та майна, як розподілених, так і не розподілених між громадянами.

Таким чином, маємо усі підстави вважати, що давньогрецький поліс за своєю глибинною сутністю не збігався ані міською общиною, бо далеко не усі мешканці міста мали громадянські права, ані з державою, бо політична організація полісу поєднувала у державну цілісність повноправних еллінів, напівправних метеків і безправних рабів. Поліс був, перш за все, громадянською общиною, або цивільною громадою - громадою земельних власників у межах і обріях полісної власності. Поліс як колектив громадян завжди виступав як верховний власник землі і як гарант земельної власності окремих громадян. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. - С. 81.

Можемо констатувати, що поліс був першою в історії людства громадянського общиною. Проіснувавши декілька сторіч в якості універсальної форми суспільного життя античного світу полісна структура знайшла своє відображення в повсякденній і теоретичній свідомості не тільки своєї доби, а й усієї подальшої європейської історії. Можна погодитись з тезою В. Вітюка, що “не є тотожним зміст, який вкладається в поняття громадянського суспільства античними мислителями і сучасними політологами”, але викликає категоричне заперечення його твердження ніби “античній думці був в принципі невластивим поділ соціуму на державу і громадянське суспільство”. Махлін П. Демократія // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

Антична духовна культура полісної доби спромоглася витворити такі образи і ідеї громадянського спектру, котрі були покладені в основу системи категорій загальноєвропейської традиції соціального мислення.

Це перш за все громадянська ідея. Ідея усвідомлення античним індивідом себе частиною, монадою, персоніфікацією громадянської спільноти. Понад те, усвідомлення доконечності використання своїх прав і виконання обов'язків, почуття громадської відповідальності, причетності до суспільного життя стали питомими рисами ментальності елліна і римлянина. Звичайно, що в перебігу століть ідея громадянства модифіковувалась, наповнювалась новими аспектами змісту, але ці моменти, мабуть, не варто перебільшувати. Навіть відверто негативні, з сучасної точки зору, риси античної форми цієї ідеї постійно відтворюються в історичному процесі і сприймаються сучасниками зовсім по іншому. Так, наприклад, сама проблема громадянства. Відомо, що поліс як громадянська громада не збігався з полісом як державою. До громадянської общини належали тільки вільні землевласники, але проблема громадянства зовсім не була тільки етнічним забобоном, чи площиною класової боротьби. Питома вага громадянського суспільства в межах держави завжди була, перш за все, мірою соціальної і політичної стабільності, мірою його здатності до самозбереження. Порушення рівноваги між власністю і громадянством було одним з важливіших симптомів кризи полісу.

Друга духовна вартість античного суспільства - ідея свободи. Зараз багато дискутують наскільки сучасне тлумачення свободи відрізняється від античного. Дискусія триває не перше століття. Так ще на початку XIX ст. Бенжамен Констан намагався підкреслити, що антична свобода полягала тільки у “колективному, але прямому здійсненні декількох функцій верховної влади, взятої у цілому: обговорення питань війни і миру, заключення угод з чужоземцями, голосування законів, винесення вироків, перевірки видатків і актів магістратів, їх оприлюднення. Новгородцев П.И. Теория государства и права. Лекции по истории философии и права. // Allpravo.Ru - 2006. // http://allpravo.ru/library/doc108p0/instrum5264/item5278.html

Але одночасно з yсім цим, що стародавні називали свободою, вони допускали повне підкорення індивіда авторитету співтовариства як сумісне з колективної формою свободи”. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений. М., 2001. - С. 476

Точка зору, що в античному суспільстві не мала місця свобода приватного життя, що індивід тут ще не підіймається до рівня особистості, що становлення справжньої людини noв'язане тільки з добою Відродження, є віддавна дуже поширеною в літературі. “Особиста незалежність не поширюється ані на думки, ані на заняття, ані тим більше на релігію... люди античності не мали йодного розуміння про індивідуальні права... в стародавньому світі індивід, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом в суспільному житті”. Джон Гатчінсон, Ентоні Д. Сміт. Що таке етнічність// Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 468.

Безумовно, усі ці аргументи мають певний сенс. Найбільш поширеним розумінням свобода в античному суспільстві було розуміння її як свободи від тиранії. Але політична свобода поєднувалась з певною духовною свободою, невід'ємно від будь-якої демократії. Достатньо згадати софістів і Сократа, стоїків - такому розмаїттю морально-релігійних пошуків може позаздрити сучасність. Взагалі, такого роду оцінка стану свободи в полісному світі, протиставлення “негативного” колективного та “позитивного”' індивідуального, “ми” та “я”, народилася в ейфорії ренесансного світобачення і доби раннього лібералізму. Подальший перебіг подій в історії доводить, по-перше, що індивідуальна свобода або вільна індивідуальність стає можливою лише на підґрунті певної економічної структури - приватної власності. Історично першою формою такої власності стала антична індивідуально-суспільна земельна власність. Саме тому античне суспільство належить трактувати як ранню, ще далеко не досконалу, фазу розвитку громадянського суспільства, фазу усвідомлення і формулювання громадянської ідеї та ідеї свободи. По-друге, та сама історія засвідчує відсутність лінійного поступу від колективній до індивідуальних вартостей, тут скоріше проглядаються концентровані кола; крім того, індивідуальне не є альтернативним колективному, бо перше є умовою та засобом розвитку другого, і навпаки. История политических и правовых учний: Учебник для вызов / Под ред. Нерсесянца В.С. - М.: Изд-тво НОРМА, - 2001. - С.470.

Нарешті необхідно зазначити, що антична цивільна громада як така вимагала певних, відповідних власному змістові, політичних форм. Такими політичними формами стали грецька демократія і римська республіка. Республікансько-демократичні політичні системи, що були можливими і складалися лише на підґрунті саме цивільних громад, в свою чергу, виявилися необхідними умовами стабільного функціонування громадянського суспільства

Однією із найхарактерніших рис античного суспільства можна вважати політико-правовою підставою формування громадянського суспільства, тобто такого суспільства, у якому всі громадяни (без винятку) є рівними перед законом - з одного боку, а також рівними перед законом є громадяни і держава - з іншого. Свого часу К. Маркс писав про те, що в Греції держава є дійсно приватною справою громадян, дійсним змістом їхньої діяльності: “Тут політична держава як така є дійсно єдиним змістом життя і волі громадян”. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. І. - М.-Л., 1955. - С. 255 Іншими словами, громадяни і є держава, а держава - і є громадяни. Як зазначав відомий антикознавець Ю. Д. Колпінський, “для давнього елліна активна участь у громадському житті міста, здійснення громадянських прав і обов'язків було властивою йому природною формою діяльності. Саме вона відрізняла його від раба, робила його членом суспільства і, отже, людиною”. Колпинский Ю. Д. Великое наследие античной Эллады. - М.: Изобразительное искусство, 1988. - С. 11.

Так, давні греки своїм громадянством дуже важили і надзвичайно рідко надавали його грекам з інших полісів; при цьому рабам досягти цього було практично неможливо.

Отже, грецька політична нація дала приклад наддержавного об'єднання, чинником якого виступило етнічне походження і культура етносу. Греки, розв'язуючи свої проблеми в кожному з полісів, водночас не забували про свою єдність та цивілізаційну осібність. Цей гентильний принцип вони поклали в основу розбудови власної Ойкумени.

Другою за важливістю та наченням є римська політична нація. Початки римської державності сягають кінця II - початку І тис. до н. е., коли Апеннінський півострів являв собою поліетнічну територію, заселену численними автохтонними та прийшлими етносами.

Чи не найчисленнішим автохтонним етносом на півострові були італіки, тобто племена латино-фалісської (Лація і нижня Етрурія) та осксько-умберської (Сабінія, Самнія, Луканія, Бруттія) груп. Крім них, добре знаними були пелазги та піцени (Центральна Італія), а також іллірійці, котрі наприкінці II тис. до н. е. прибули з Балкан; в числі останніх було кілька племен з карпатського регіону - япіги, певкети, венети та ін. Досить поширеними починаючи з VIII ст. до н. е. були грецькі колонії, особливо в Південній Італії та на Сицилії. До них слід додати ще кельтів, які прийшли в Італію з півночі не пізніше першої половини І тис. до н. е.; в Римі їх згодом називали галлами. Завершують етнічну мапу давньої Італії ще два народи - фінікійці та етруски, з яких останнім судилось відіграти значну роль в подальшій історії Риму. Осердям цього світу була країна латинів - Лація, якій в майбутньому судилося стати об'єднавчим центром для величезної імперії.

Традиційною датою заснування Рима вважається 753 р. до н. е. У VII-VI ст. до н. е., водночас із царською епохою в Римі, спостерігається розквіт етруських міст-держав, які лежали північніше Лації, на правобережжі Тибру (нинішня Тоскана). Історики припускають, що саме латинські міста першими створили федерацію, а саме - Латинську федерацію - першу проторимську державу, своєрідний союз міст. Цілком можливо, що це відбулося за прикладом союзів грецьких міст. Аналогічні процеси відбуваються в Самнії, Кампанії, Умбрії, Піцені та ін. Все це - етнічні протодержавні утворення. Ильинская Л.С. Древний Рим.--М.--1997.-- С. 132.

Центром майбутньої поліетнічної держави став Лацій, в якому жили латини, і його ядро - Рим, місто на лівому березі Тибру у нижній його течії. Саме латинів римські історики згодом поіменували аборигенами (від ab origine - походження) - вихідним етнічним началом держави. Але водночас у ранньому Римі були значні прошарки сабінів та лігуро-сикулів, які мали, однак, підпорядковане становище щодо латинів. Про непрості взаємини цих етносів нагадує знаменитий міф про викрадення латинами під проводом Ромула сабінянок, що, очевидно, відображає зрілу стадію розвитку екзогамних давньоримських родів. Зрештою, латини і сабіняни злились в одне ціле, в нову етнополітичну єдність. Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006

Саме архаїчна родоплемінна спільнота і поклала початок римському народові (populus). Його основу складали 100, а пізніше, після об'єднання із сабінянами, - 200 родів (gens). Рід, у свою чергу, складався з батьківських сімей (familia) на чолі з батьком - главою сім'ї (pater familia); родові належало право на землю та ведення війни. Члени всіх родів були патриціями. Отці сімей-фамілій складали раду старійшин роду - сенат.

Консолідація родів покликала до життя такі соціально-етнічні групи, як триби і курії. Триб (“племен”) у царському (ранньому) Римі було три - Тіції, Рамни і Луцери: перші репрезентували сабінів, другі - латинів, треті - етрусків. З триб набирали кінноту, яка стала в Римі найвищим станом - “вершники”. Курій, або “союзів мужів”, було 30, і вони формувалися з чоловіків римських родів. Курії мали право наділяти землею роди, формувати військо, збирати народні збори, утримувати святині, влаштовувати урочисті учти.

Таким чином, рання римська нація-народ мала переважно триетнічне походження і склалася на основі латинів, сабінів і етрусків. Оскільки представники кожного з трьох етносів не піддавалися дискримінації в набутті соціально-політичного статусу, є підстави вважати раннє римське суспільство зародком справжньої політичної нації, яка формувалася на поліетнічній основі. Ильинская Л.С. Древний Рим.--М.--1997.-- С.133-134.

Про це свідчать й інші факти. Так, Ромул, перший цар Риму (753-717 pp. до н. е.), латинянин, завойованих сабі-нян переселяв до Риму, розподіляючи їх по куріях, а латинів, навзаєм, селив на землях сабінян; те саме мало місце і в його війнах проти етрусків та альбанців. А після наглої смерті Ромула царем було обрано Нуму Помпілія, сабінянина. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ - І вв. до н.э.. - М. - 1977. - с.241. Так етнічне начало в суспільстві почало поступатися її громадянським та особистісним ознакам, що і є рисою політичної нації.

Однак зростанню етнічної політичної нації в кількісному відношенні поклала край економіка. З усіх переселених у Рим до триб та курій включили лише частину - через обмеженість земельних наділів, а інші поселенці стали простим наповненням міста - плебсом, плебеями (від plere - наповнювати). Отже, політична нація фактично стала формуватись на економічній основі - латиняни з різних родів посіли різне місце у суспільстві залежно від маєтності. Не випадково в усі часи члени римських триб і курій, тобто “верхи” суспільства, називали себе “римським народом квірітів”. Це можна назвати політичною нацією у вузькому розумінні слова, або суспільно-політичною елітою римської політичної нації.

Різницю між цими частинами населення - народом (poplus) і плебсом спробував подолати Луцій Тарквіній. Син батька-грека та матері-етруски, він сам зазнав чимало поневірянь через походження. Тому, обраний царем, Тарквіній збільшив число родів до 300, зарахувавши до патриціїв (особливо до “молодших родів”), тобто до політичного народу, представників плебсу, переважно етруського походження. Логічним завершенням ініціатив Тарквінія стала громадянська реформа Сервія Туллія (579-535 pp. до н. е.): запровадження цензового принципу поділу суспільства. Майновий ценз ліг в основу градації громадян: І розряд - власники понад 100 тис. ассів, II - 75 тис., III - 50 тис., IV - 25 тис., V - 1,1 тис. І останній розряд вільних громадян склали “пролетарі”, тобто люди, які володіли лише власним потомством (proles). До цього слід додати, що Сервій Туллій здійснив також адміністративно-територіальну реформу: поділив римські володіння на триби - територіальні округи, загальною кількістю 20. Новицкий И.Б. Римское право. М., 2002. С. 341-342

Таким чином було завершено трансформацію держави латинян у наднаціональне утворення, а населення країни - в політичну націю. Громадянство як її смислове осердя при цьому спиралось на дві підстави: гентильну, тобто приналежність до populus за походженням, і майнову, або становість за мірою власності. Челоян В.К. Восток - Запад: Преемственность в философии античного и средневекового общества. М., 1979. - М. - С.354. Це можна вважати головними рисами римської політичної нації: громадянство, походження, достаток, територіальність. Навіть плебс, маючи обмежені можливості доступу до органів управління та розподілу майна, зокрема земельних наділів, став частиною політичної нації через створення публічних органів влади, пов'язаних з центуріатними зібраннями, на яких вирішувались питання війни і миру, чому сприяла і майнова (а не за походженням) диференціація суспільства.

Римська політична нація виявилася стійким утворенням. Її не змогла зламати навіть потужна етрускізація Риму, яка настала при Тарквініях (Луції та Гордому). В римське життя активно входила етруська архітектура та агрокультура, мистецтво і обрядовість тощо. Однак сформована нація вже мала настільки ефективні механізми самоорганізації та саморозвитку, що цьому етнічному виливу не вдалося потіснити ні мову та писемність (латинь), ні віру, ні звичаєвий лад Риму. Політична нація асимілювала нові етнічні впливи.

Зрештою, щодо Риму необхідно згадати також такі важливі обставини. По вигнанні у 510 р. до н. е. Тарквінія Гордого управління було оголошено загальнонародною справою (rex publica). Так виникла республіканська форма правління, де сувереном влади було все громадянське суспільство, тобто патриції і плебеї. Республіка наділила деякими функціями громадянина навіть рабів, які могли виступати свідками, знаходити притулок у “розрядних” громадян у випадку їх переслідування, виконувати деякі обрядові функції в сакральних урочистостях. Саме Римська республіка породила такий феномен народовладдя, як збори плебеїв по трибах, які, на додаток до гентильних сенатів, приймали рішення, обов'язкові для всіх. З 339 р. до н. е. рішення плебісцитів були проголошені обов'язковими для всіх римлян. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ - І вв. до н.э.. - М. - 1977. - с.249 Так політична нація долала релікти етнократичного правління і ставала основою римської цивілізації в цілому.

Отже, бачимо, що питання нації з давніх давен цікавить дослідників різних епох, різних держав. Так, говорячи про етноісторичну націю, був зроблений акцент на погляди українського мислителя В. Липинського. Досить цікавою та корисною виявилася праця дослідника “Листи до братів-хліборобів”. Тут спостерігається еволюція поглядів на поняття “нація”, дослідник розкриває суть самого поняття “нації”, дивиться на це поняття з різних точок зору. На початку другого розділу за мету ставилося завдання розкрити суть етноісторичної нації. Але, проаналізувавши погдяли В.Липинського, можемо зробити висновок, що націю він розглядав не тільки як етноісторичний феномен, але й вкладав у це поняття деколи політичний характер, розглядає націотворення нерозривно із державотворенням. Це підтверджує, що дослідники, які розглядають націю як етноісторичну, біологічну спільноту, так чи інакше звертаються до соціального чи політологічного контексту.

Щодо історичних політичних націй, то в політичній історії їх було не багато. Найяскравішими були приклади грецької та римської політичних націй. Не дивлячись на їхні часові рамки, це політичні нації, які втілювали в собі майже усі риси ідеальної політичної нації, а саме - громадянське суспільство, верховенство закону, повага прав людини; участь громадян у політичному процесі (безпосередня участь - ознака прямої демократії), спільна мета (громадяни були об'єднані однією політичною метою).

РОЗДІЛ ІІІ

Сучасна практика формування світових політичних націй

Як згадувалося у попередніх розділах, політичні нації можуть формуватися в державах з різним політичним устроєм. До таких держав найперше слід віднести республіки, причому як цілком демократичні, тобто з громадянськими правами для всіх членів суспільства, так і з певними обмеженнями демократії, наприклад республіки аристократичні або феодальні. До таких держав належать також і різноманітні перехідні чи демократично-конформовані устрої політичної організації на кшталт конституційної монархії. Серед останніх, до речі, рівень розвитку політичної нації може бути настільки зрілим, що цілком сумірний з класичними демократичними варіантами. Зрозуміло, що при цьому функції власне монарха трансформуються з диктаторських до суто представницьких, символічно-репрезентаційних.

Отже, держава і демократія - ось два наріжні камені, з якими певна людська спільнота може постати як політична нація. При цьому нація творить державу для себе, а держава гарантує норми і необхідність демократії всім членам суспільства.

Безперечною підставою для повноцінного судження щодо самого феномену політичної нації, сучасних особливостей їх формування, українського контексту цього процесу є історико-політичний аналіз проблеми. При всій повноті і докладності її розгляду, можна зробити висновок лише про складність, багатовимірність та неоднозначність досліджуваного предмета, що істотно залежить від обраних різними авторами критеріїв дефініції політичної нації. Тому, ґрунтуючись на вищеназваних засадничих критеріях політичної нації, а саме - державності і демократії, розглянемо показові зразки класичних політичних націй минулого, звертаючи особливу увагу на їхні витоки, механізми їх формування та сутнісні риси.

Дана магістерська робота базується на понятті “політичної нації”. У першому розділі даного наукового дослідження ми розкрили суть поняття “нація”, звернули увагу на його політичне забарвлення. Відштовхуючись від теоретичних доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників, у другому розділі дослідник проаналізував історичні передумови формування політичних націй. Зокрема, були наведені приклади двох найпотужніших і найважливіших націй для подальших політичних досліджень. А саме, були представлені еллінська та римська політичні нації. Була проаналізована також еволюція української нації, української політичної нації, що допоможе нам у розгляді другого підпункту третього розділу.

Отож, у багатьох державах політична нація вже існує. Вона утворюється здебільшого в поліетнічних державах, де вже досягнута ефективна взаємодія різних культур, однакове бачення майбутнього різними етнонаціональними групами, обрані спільні лідери і всіх об'єднує відчуття спільноти.

Це сильно нагадує спільну національну приналежність, все частіше починають говорити про новий тип національності, хоча й під різними назвами: політичною, патріотичною, громадянською (виходячи з приналежності до громадянства), поліетнічною тощо. Коли мова йде про політичну націю, насамперед мається на увазі, політика демократичного характеру.

Як відомо, термін “політична нація” вперше почали використовувати французи у часи Великої Французької Революції, коли в державі відбувався перехід від монархії до республіки (1789). Центром подібної спільноти стає індивід, а членом - будь-яка людина, яка присягається у повазі та прихильності “Декларації прав Людини”, свободі, ідеї братерства, не дивлячись на етнічне походження, релігійну приналежність тощо.

Політична нація є результатом інтенсивної інтеграції. Деякі дослідники твердять, що це нація, яка має характер американського типу. Така ж нація повинна утворитися і в нашому українському суспільстві, в наслідок інтеграційних процесів. Хоча, звичайно, треба звернути нашу увагу на те, що немає в світі зразкової моделі формування політичної нації. В багатьох країнах, як вже зазначалося, політична нація вже існує, тобто - принцип етнічного поділу у суспільстві замінив принцип громадянства. Але шлях, який та чи інша країна обрала для досягнення даної мети - у кожної різний. Ми спробуємо дослідити деякі з них.

На сьогодні найпотужнішою і наймогутнішою політичною нацією є, як твердять більшість дослідників, американці. Дехто, за звичкою говорить, що в американців немає національності. Це справедливо в тому змісті, що американці досить роздроблені етнічно і расово, а також багато в чому відрізняються своїми коренями. Хоча, якщо розглядати націю як передбачуване братерство, що поєднує всіх жителів Землі, якщо в цього братерства загальні святі міфи і воно міцно зберігає єдність, якщо в нього чітка структура і лідери, то американці - така ж нація, як і будь-яка інша.

Американці мають глибоке почуття єдності, спільноти, що властиво нації, ідеї свободи, волі, рівноправності і братерства для них святі міфи, так само, як і людські права індивіда. Хоча самим святим міфом, що назавжди поєднує їх, є міф економічного процвітання. Американці захищають свою країну, що означає близькість їм почуттів і ідей патріотизму і батьківщини.

Ще один непоганий приклад політичної нації - фіни. По суті, Фінляндія - держава двох етнічних націй: фінських шведів та фіннів. У кожної з них рівні політичні права, обидві у рівній мірі зберегли свої власні культурні особливості. У той же час обом націям властиве відчуття спільної приналежності (звичайно ж фінської ідентичності). Давидова О. Репатрианты у ворот Финляндии - в поисках “правильной” идентичности. Диаспорі 3/2003. Москва. С.66-98.

Якщо придивитися уважніше до інших держав, то можна з упевненістю сказати, що і в Естонії ще до Другої Світової Війни мало місце існування політичної нації. Завдяки закону про Культурну автономію, у німців та євреєв, що проживають там, з'явились культурні товариства, система освіти. До культурної автономії наблизились і росіяни.

В Єстонії, як і у Фінляндії, представників інших народів не намагалися “естнізувати”, вони могли лишатися самими собою. У той же час представники усіх різних культур відчували міцний зв'язок та ототожнювали себе із Естнонєю, вони були її патріотами.

Сьогодні прийнята програма інтеграції в Естонії, як пише естонський дослідник Райво Юурак, по суті не представляє щось істотно нове, не є відродженням тієї попередньою культурною автономією. Правда, сьогоднішня ситуація значно відрізняється від довоєнної. Тоді в Естонії проживала незначна кількість іноземців. І було досить легко запропонувати усім культурну автоомію, тим самим естонці були відомі світу як народ, що всеціло поважає інтереси та звичаї інших народів. Райво Юурак “Политнация” / http://www.moles.ee/99/Mar/01/5-3.html 16.04.2006 В той же час, треба сказати, що жодна з цих груп малих народів не впливала суттєво на культуру та політику естонців. Сьогодні ж, наприклад, потенціал російської культтури в Естонії досить високий, що може значно вплинути на майбутній розвиток естонської політичної культури.

Страницы: 1, 2, 3, 4