Рефераты
 

Етапи розвитку політичної думи в Україн

Етапи розвитку політичної думи в Україн

Реферат

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

1. Політичні ідеї мислителів Княжої Русі у ІХ-ХІУ ст.

Політичні ідеї мислителів Княжої Русі у ІХ-ХІУ ст., у княжу добу, фіксовані в творах визначних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті минулих літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" розглядали такі теми, як сутність, походження і легітимність влади, взаємовідносини світської і духовної влади, місце Русі серед держав світу.

Вони витлумачували державну владу як відносини панування і підкорення. У рамках цих відносин воля людей, що стоять на вершині суспільної піраміди, рухає нижчими верствами суспільства. Це відбувається з волі Божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними складовими і ознаками влади мислителів тієї доби вважали справедливість -- "правду" і примус -- "силу". Вони виділяли такі функції влади, як забезпечення захисту, порядку, справедливості та спасіння. Ці ж прояви влади вони розглядали і як чинники легітимації влади, тобто за їх допомогою обґрунтували і справедливість вимог, які ставали носії влади до підданих, і за їх же допомогою пояснювали, чому підвладні зобов'язані коритися.

Походження державної влади літописці пояснювали насамперед в рамках теологічного витлумачення. Законність влади династії Рюрика вони пояснювали, "богообраністю" і "благословенністю". Сутність "богообраності" полягала в тому, що Бог обрав князя і його рід на воладарювання, а "благословенність" -- у тому, що Бог оберігав увесь княжий рід, а через нього -- всю землю Руську. Одночасно історичну легенду про покликання Рюрика вони інтерпретували у рамках укладення договору між ним і народними зборами слов'янських племен. Незважаючи на ідею «благородності» літописці бачили і цілком світські аспекти здійснення влади. Зокрема вони її розглядали як інструмент надійного захисту від нападів чужинців і ліквідації міжусобиць. Владу Рюрика -- правителя знатного походження вони пояснювали й актом вияву народної волі - віча. Яскравим проявом політичної думки того часу стала розробка проблеми ідеального правителя Найбільш повно ідеал князя розкритий Київським князем Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Він виділяє такі риси ідеального володаря як мудрість, справедливість, милосердя, вірність слову, повага до духовних осіб, шанування родичів, гостей, турбота про підданих, забезпечення рівноваги між прагненнями знаті і потребами простого люду.

Предметом аналізу мислителів княжої доби не могли не стати стосунки світської і церковної влади. Сформувалися дві концепції: "богоугодного" володаря і князівського єдиновладдя. Засновниками першої концепції стали другий ігумен Печерського монастиря Феодосій Печерський і відомий Нестор літописець. Вони сформулювали ідею "духовного проводу " церкви над світською владою; ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Засновником другої концепції став перший Київський митрополит Іларіон. Він вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, переконував, що Церква мала слугувати володареві, підтримувати загальнодержавний централізм.

Політична думка часів Великого князівства Литовського і Руського і періоду включення України до складу Речі Посполитої.

Найяскравішими представниками того часу стали Ю. Дрогобич та С. Оріховський ( Роксолан). Вони підняли українську політичну думку до рівня найкращих зразків гуманістичної традиції, Ю.Дрогобич -- доктор філософії та медицини Болонського університету. До кола його інтересів належали аналіз та прогноз політичної ситуації на Ленінському півострові середини ХVІ. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

С.Оріховський (Роксолан) на початковому етапі наукової діяльності виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання Церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета держави -- плекання релігійної духовності забезпечення, добробуту і свободи громадян. У праці "Про природне право" С.Оріховський одним із перших у Європі розробив концепцію природного права, захищав ______ закону над волею монарха чи інших посадових осіб. На заключному етапі життя та діяльності в праці "Польські діалоги політичні" він відійшов від попередніх поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник-публіцист поклав в основу моделі владу у Польській державі, яку уявляв у вигляді трикутника. Його вершиною він бачив духовну владу, у двох інших кутах він розмістив -- свячено -служителів, та -- короля.

Окремим яскравим явищем суспільно-політичної думки другої половини ХVІ ст. стала полемічна література. Вона здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи Церкви, але в контексті релігійних піднімалися і політичні питання. Всю полемічну літературу, що нараховує близько 200 творів, можна згрупувати у два напрями: перший був зорієнтований на унію православної й католицької Церков, другий тісно пов'язувався з анти уніатською боротьбою та реформою православної Церкви.

Яскравою постаттю другого напряму був автор "Апокрисису" Х.Філарет. У полемічній боротьбі з П.Скаргою він пропонував демократизувати Церкву, в дусі протестантського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Х.Філарет виходив з тези, що відносини влади і народу базуються на суспільному договорі. Відповідно до нього король і піддані зобов'язані непорушно дотримуватися закону. Зневага до прав і свобод підданих як з боку короля, так із боку шляхетства, послаблює державу, веде до її занепаду. Х.Філарет заперечував абсолютизм монарха.

Інший визначний український письменник-полеміст І.Вишенський висунув концепцію колективного соборного правління християнською Церквою. В її основу він поклав демократичну ідею рівності всіх людей перед Богом. В контексті соборності І.Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади -- Папи Римського, а й абсолютизм світської влади -- королів і царів. І. Вишенський вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може використовувати її на свій розсуд. Разом з владою Бог зобов'язав володарів турбуватися правами і свободами своїх підданих.

2. Політична думка доби Української козацької держави 1648-1764рр.

Протягом цього часу українська політична думка розвивалася у контексті обґрунтування права українського народу на побудову суверенної і соборної держави. Теоретичним джерелом для українських політиків стали концепції просвітників щодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести "Березневі статті", "Гадяцький трактат" Ю.Немирича, "Конституцію" П. Орлика. В них була закладена правова основа міжнародних договорів України з іншими країнами, чітко простежувалися ідеї суверенітету Української козацької держави, визначалися конституційні засади державного і суспільного ладу.

"Березневі статті" передбачали створення конфедеративного об'єднання Гетьманщини і Московії для спільної боротьби проти Польщі. Збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має належати, самостійно збирати податки, обирати гетьмана, розв'язувати питання міжнародної політики. Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, з іншого -- взаємні правові зобов'язання сторін, які передбачали військово-політичну єдність України і Московії та суверенність суспільно-політичних порядків в Україні.

"Гадяцький трактат", розроблений Ю. Немиричем 1658 р., мав на меті втілення ідеї української державності у складі триєдиної Речі Посполитої: Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої; гетьман є цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами; передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу; без дозволу українського уряду коронне військо не має права в ступати на територію князівства; православне духовенство зрівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона існує; Київська академія прирівнюється до Краківської.

"Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" складалися з 16 статей і розпочиналася з урочистої декларації: "Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування". Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної Церкви під зверхністю царгородського патріархату. Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогатива органів влади не була ще чітко визначена, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.

Таким чином, ці правові документи утверджували державний статус України, визначали конституційні засади суспільного і державного ладу, її міжнародно-правову суб'єктність.

Просвітницький напрям в українській політичній думці знайшов своє відображення в працях Ф.Прокоповича і М.Козачинського.

Ф.Прокопович у трактатах "Правда волі монаршої", "Духовний регламент" розробив концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи думки Т.Гоббса і С.Пуфендорфа про природний стан, Ф.Прокопович висунув тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, а також війна, ненависть і зло. Для того, щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішньої війни «всіх проти всіх», народ передав свою волю монархові. Ф.Прокопович, як і Т.Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є однобічним, і тому засуджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обґрунтував необхідність підпорядкування духовної влади світській.

М.Козачинський у праці "Громадська політика" розробляв питання природного права як складової людської природи, поділяв людські закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової політики, намагаючись викласти своє розуміння причин воєн, дати їх типологізацію (справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

Демократично-народницький напрям представляло Кирило-Мефодіївське братство. Його головним ідеологом якого був М.Костомаров. Його "Закон Божий (Книга буття українського народу)" поєднував, синтезував романтичні народницькі ідеї з радикальними; політичними і соціальними поглядами та християнськими цінностями, став програмою кирило-мефодіївців. Програма містила такі засади: визнання української етнокультурної ідентичності; створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів; скасування кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнських заповідей; протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії.

Суспільно-політичні ідеї кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який оформився у мережу громад -- напівконспіративних гуртків демократично налаштованої інтелігенції. Одним із лідерів руху став історик В.Антонович. Він першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип абсолютизму-домінування державної влади, що втілюється у необмеженій владі російського монарха).

3. Демократично-народницькі погляди у ХХ ст.

Демократично-народницькі погляди у ХХ ст.. розвивали М.Грушевський, Р.Лашенко, С.Шелухін. свої концепції вони будували на таких засадах: визнання народу рушійною силою історичного процесу; розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці; обґрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки; федеративний устрій України; відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних союзів; надання переваги колективним формам власності як історично традиційним. У праці "Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання" М.Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він спростував Карамзінську схему Російської історії і обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що стала спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської, Литовсько-Польської та Козацької держав. М.Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила політично провідні верстви; підкреслював як позитивні (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, культурного та політичного виховання) риси українського народу. У поглядах на державу М.Грушевський дотримувався думки, що інтересам України найбільш відповідає статус автономії у складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації -- через об'єднання двох і більше держав з їхньої ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Після ліквідації УНР більшовицькою Росією М.Грушевський визнавав необхідність існування незалежної Української держави. Як прихильник мондалізму, він вважав, що Україна увійде до загальноєвропейської федерації, як, зрештою, і Росія.

Вчений-правознавець Р.Лащенко концентрував увагу переважно на історії народу. Він відстоював думку про те, що в історії України перепліталися як демократична, так і аристократична традиції. На противагу М. Трушевському вважав, що в Україні історично традиційною є приватна власність.

С.Шелухін наголошував, що лише суверенні держави можуть об'єднуватись у федерацію. Він заперечував укладення федеративного союзу України з Росією чи Польщею. Пропагував ідею входження України до Чорноморсько-Адріатичної федерації.

Лібералізм в Україні відрізнявся від класичного європейського лібералізму. Крім власне ліберальних, він містив соціалістичні (переважно прудонівського типу) та демократично-народницькі ідеї. Головними засадами українського лібералізму стали: обстоювання пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою та нацією, конституціоналізм і правова держава, приватна власність як основу господарювання, державна автономія України у складі Російської Федерації, самоврядування як основа державного устрою, загальнолюдські цінності втіленні у національних формах.

М.Драгоманов оцінював історичні події в Україні з погляду еволюційного розуміння суспільного прогресу. На противагу вченим-народникам він заперечував доцільність соціальної революції і визнавав конструктивними лише ті народні рухи, що сприяли духовному, економічному та політичному розвиткові. Політичні погляди М.Драгоманова найбільш повно відобразилися у проекті програми "Вольний Союз -- Вільна Спілка".у цьому документі вчений розвинув ідеї ліберального конституціоналізму. Основою нового конституційного устрою він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентралізацію, він розглядав, як основу для утвердження самоврядування громад, волостей, повітів, земель. Кожна самоврядна громада ним розглядалася, як внутрішньо самостійна щодо інших громад. Центральна влада мала зосереджувати у Соборі Земель - найвищому законодавчому органі, заснованому на засадах американського бікамералізму. Держава М.Драгомановим розглядалася, як "вільна спілка" самоврядних громад, а центральна влада, як орган координації між ними. М.Драгоманов заперечував принцип політики "мета виправдовує засоби". Він переконував, що для досягнення справедливої мети потрібні гідні люди і засоби. Соціалізм він розумів як лад, за якого утверджуються соціальна справедливість, гарантується високий добробут народу. Національну політику М.Драгоманов витлумачував у контексті забезпечення прав і свобод громадян, пов'язував її реалізацію з конституційними реформами в Росії. У розвитку українського національного руху вчений виділив такі етапи: 1) культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості; 2) піднесення освітнього рівня народу; 3) боротьба за політичну свободу, прийняття конституції; 4) вирішення соціальних питань.

Б.Кістяківський займався питаннями становлення правової держави, її у залежності від рівня правової культури. Вивчаючи суспільно-політичну думку Росії, Б.Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, на відміну від країн заходу, значущими цінностями. У Росії право сприймають як писаний закон, як примус з боку держави. Тому часто його пояснюють, за допомогою етичних критеріїв чи політичних мотивів розуміння справедливості. Б.Кістяківський аналізував також проблему співвідношення правової і соціалістичної держав. За його висновком, правова держава неспроможна розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціалізм не можна поділати -- суперечності між державним контролем господарського життя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип правової держави -- обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію від імені народу. Розглядаючи право в системі культури, Б.Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову і революційну. Поведінка останньої, незважаючи на її інтелектуальний рівень, вступає, на думку Б.Кістяківського, в суперечність не тільки з державними нормами, а й з традиціями і звичаями. Вчений визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що культура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.

Український консерватизм ґрунтувався на засадах, українського історичного легітимізму первинності держави і нації над правами особи, монархічної форми державного правління, територіального патріотизму, провідної ролі аристократії у державотворчому процесі, непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному розвитку.

Консервативна думка в Україні започаткована "Історією русів" -- історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульована концепція українського історичного легітимізму. Відповідно до неї Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію продовжив П.Куліш. Він критично переглянув засади народницької ідеології: наївне захоплення селянською масою; виправдання та вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень; недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті тогочасного суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народництву.

Консервативні погляди розвивав також М.Міхновський. У праці "Самостійна Україна" він закликав до відновлення самостійної України на підставі Переяславсько - Московського зговору, порушеного російським царизмом. М.Міхновський висунув державницькі ідеяї про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, ідею демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом). Ці ідеї ґрунтувалися на консервативних, національно-державницьких й націоналістичних ідеологічних засадах. Тези М.Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології.

Найбільш системного і розвитку українська консервативна думка досягла в працях В.Липинського, С.Томашівського і В.Кучабського.

В.Липинський виклав власну концепцію політики у праці "Листи до братів-хліборобів". Він пов'язував повноцінний розвиток української нації з розбудовою власної держави. Вона уявлялася вченому у формі «трудової монархії», що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б.Хмельницьким. За В.Липинським, така монархіямає засновуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійна мораль. Гетьман як спадковий монарх представляє державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними справами здійснює аристократія духу -- кращі представники усіх станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хліборобського (поміщики, селяни, сільські працівники), фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В.Липинський називав класократією. Цим же терміном він називав співпрацю всіх класів. Принципи класократії він протиставляв буржуазному парламентаризму як такому, що роз'єднував нації за партійною належністю, соціалізму, що роз'єднував за класовими, націоналізму -- за етнічними ознаками. Територіальний патріотизм В.Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання. Консерватизм, за В.Липинським, -- це ідеологія та суспільно-політичний лад заснований на силі авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури; здатність приборкати анархію і свавілля; моральний порядок базований на релігійному етосі. Саме моральний порядок вчений розглядав як основу сформування нації, побудови держави. Найбільш прийнятою формою державного правління вчений вважав у дуалістичну конституційну монархію за якої гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу. Законодавчу владу зосереджує у своїх руках парламент. Його утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки створені, всіма класами і соціальними верствами.

4. Державницька концепція

Їх засновником став С. Томашівський. В поглядах на державу він схилявся до конкретного аналізу наявних форм правління, вважаючи, що республіка може бути найгіршою деспотією,тоді як монархія -- демократичною, якщо вона не є абсолютною. На думку С.Томашівського, майбутня українська держава могла бути сформована на основі автономії західноукраїнських земель. Це автономія малаб спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління. За зразок політичної організації для галицької автономії вчений взяв англійську парламентську монархію з широкими повноваженнями громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади, виконавча влада -- державній раді, до складу якої входили б представники духовних (греко-католицької Церкви) і світських органів. Символом держави мав би стати монарх, спадковий, або обраний членами державної ради. Через брак спільної для всіх українців національної ідеї, С.Томашівський відкидав ідею соборності, зважаючи на цей факт та відмінність історичної долі різних регіонів Українт, вчений обґрунтовував ідею окремішності процесів державотворення для Галичини і Наддніпрянської України. На його думку, лише Галичина зберегла українську індентичність завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці Церкви.

Головну роль у творенні Галицької держави С. Томасівський відводив грекокатолицькій церкві. Виходячи з того, що саме уніатська церква відкрила українцям доступ до західноєвропейської культури і зберегла при цьому українську самобутність, вчений підтримував ідею створення «клерикальної монархії». Продовжувачем державницької ідеї став В.Кучабський. він називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. Ця концепція, провідну роль у побудові монархічної держави відводила військовій еліті з національним світоглядом, військовим хистом, аристократизмом і вождистьким спрямуванням. В.Кучабський також дотримувався ідеї "українського П'ємонту". Він виходив з того, що український народ наділений кордонами чужих держав і об'єднаний лише усвідомленням своєї етнокульрної єдності ніколи не зможе, особливо при імперсивній політиці цих держав, створити власну державу. Зародком майбутньої української нації може стати глибоко прийнята ідеями національного відродження, міцно згуртована, компактно розміщена територіальна спільнота. Таким П'ємонтом, на його думку, могла стати Галичина, де склалися для цього найсприятливіші умови.

5. Націоналістичний напрям української політичної думки

У його основу лягли ідеї Братство тарасівців, а також уже згадувані ідеями М.Міхновського. Це зокрема, такі засадові ідеї як: нація -- основний чинник державного і суспільного життя; волюнтаризм -- один із організаційних принципів; національна диктатура -- початкова форма державного будівництва; активна меншість -- віддані національній ідеї патріоти організатори боротьби пасивних мас за українську державу; національна революція -- основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напрямку став Д.Донцов. Основні засади своєї доктрини він виклав у праці "Націоналізм". Він не заперечував духовного впливу М.Міхновського на становлення свого світогляду, проте власну націоналістичну концепцію (волюнтаристську й ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демократичній концепції свого духовного натхненника.

Д.Донцов виділяв п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму сутність першого принципу полягала в тому, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі -- інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування. Другий принцип спрямований на виховання в народу прагнення до боротьби, готовності досягнути кінцевої мети. Третій принцип - це принцип романтизму і фанатизму, надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям -- догматичного характеру і спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвертий принцип -- це проголошення імперіалізму як синтезу між націоналізмом та інтернаціоналізмом, що дозволяло б цивілізувати безпорадні народи. П'ятий принцип визначав обов'язковим завданням формування національної еліти -- ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і організовує її на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги Д. Донців визнає за ініціативою меншістю право на використання "творчого насильства".

Реалізація цих принципів дозволила б витворити українську націю як самосвідому культурну і політичну спільноту. Саме вона стала б передумовою для створення власної національної держави.

З позицій демократичного націоналізму висвітлювали теоретичні проблеми нації і держави П.Полтава і Л.Ребет.

П.Полтава дотримувався таких теоретичних положень: національно-визвольна, а не класова боротьба/ (як вважають марксисти), є рушійною силою історичного росту; держава -- вища форма організації нації, результат національного розвитку; права особи неможливо реалізувати без реалізації прав нації; більшовицька Росія є головним ворогом національно-визвольних змагань за державну незалежність України; може очолити боротьбу за українську державність лише патріотична еліта, озброєна ідеологією націоналізму.

Л.Ребет визначав націю як спільноту, що органічно поєднує етнополітичні (державу, територію, населення, расу, родину, покоління), етнокультурні (мову, звичаї, релігію), етнопсихологічні (колективну свідомість і волю) характеристики. Він полемізував як марксистським, так і ліберальним витлумаченням сутності нації. Насамперед, він не погоджувався з твердженням, що нації і рухи є тимчасовими явищами, які мають зникнути або нівелюватися в процесі глобалізації світового розвитку, підпасти під управління універсальних урядових міжнародних структур. У таких ідеях Л.Ребет вбачав рецидиви імперської ідеології і доводив, що світові управлінські структури, вільна торгівля і вільна співпраця можуть розвиватися, лише опираючись на вільний союз справді вільних народів.

6. Національно-державницька ідеологія

Попередником національно-державницького і національно- демократичного напряму був І.Франко. Він одним із перших розробив концепцію політичної самостійності України. Основні риси цієї концепції, чітко змальовані в працях «Uкгаіпа ігеdentа», "Поза межами можливого", Зокрема І. Франко стверджував, що: головною причиною сповільненого економічного і культурного розвитку українського народу є відсутність його національної самостійності; відсутність ідеалу національної самостійності не дозволяє реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності; політичної самостійності; останнього ідеалу, можна досягнути дієвою копіткою працею борців-революціонерів; для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, для України це означає-доповнення її структури вищими верствами, які б втілювали ідею політичної самостійності України. У витлумаченні сутності соціальних відносин І.Франко стояв на позиціях громадівського соціалізму. Подібно до М.Драгоманова він відстоював федеративно-громадівський принцип, який передбачав свободу й автономію у відносинах між особою і громадою. У рамках соціалістичної концепції І.Франко стояв також на позиціях кооперації, колективної громадської власності, соціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціального гноблення та ін. Таким чином соціалістичні погляди І.Франка докорінно відрізнялися від марксистських. Насамперед І.Франко відкидав ідеї економічного детермінізму й історичної невідворотності диктатури пролетаріату і державної централізації суспільства.

Розробником національно-державницької ідеології був також правник і політолог С.Дністрянський. Головними ознаками держави С.Дністрянський визначав територію; людей, котрі живуть на ній; суспільний лад з його характерними ознаками - автономією, авторитетом і автаркією. Головними ознаками нації він визначав людей, територію і народну культуру. Ідею федерації він розглядав, як наслідок втілення у життя концепції єднання народів, ґрунтованої на чотирьох основних принципах: 1)питання про федеративне об'єднання народів може бути поставлене на порядок денний лише після міжнародного визнання їхньої державної самостійності; вирішення питання про вступ до міжнародного федеративного об'єднання- справа національного парламенту; спільна угода про утворення федеративного об'єднання, має бути вироблена однаковою кількістю депутатів від кожного народу, незалежно від розмірів його території та чисельності; на тих же засадах заснування спільного адміністративного трибуналу для розв'язання спірних питань.

В.Старосольський, й також правник і політолог, доповнив державницьку концепцію попередників ідеями про соціально-класову структуру суспільства.

Тоді, коли багато хто ігнорував наявність соціально-класоого поділу українського суспільства, або ж розглядав українське суспільство безкласовим, В.Старосольський наголошував на необхідності врахування цього чинника українського життя у теорії та політичній практиці. Він наголошував на обов'язку національно свідомої інтелігенції поширювати національно-державницькиі ідеї у робітничому та селянському середовищах з метою перетворення їх у свідомих учасників національного державотворення.

О.Бочковський розробив концепцію формування нації. Її основою мало бути створення широкої мережі громадських організацій і підтримка середнього класу; утворення власної держави; за її допомогою поглиблення етногенезу, перетворення його в націогенез; розвиток капіталізму і демократії, перетворють у суб'єктів історії колись пасивних робітників і селян.

С.Рудницький, розглядав Галичину і Наддніпрянщину складовими єдиної етнічно-національної єдності та складової Східної Європи. На цій основі він підтримував ідею М.Грушевського про можливість створення Балтійсько-Чорноморської федерації у складі Фінляндії, Латвії, Естонії, Білорусі й України.

7. Націонал-комунізм

Його винекнення зумовлювали дві причини: 1)тісний зв'язок попереднього національного руху з соціалістичними ідеями; 2)порушення політичних і національно-культурних прав Української Радянської Республіки з боку більшовицької Росії.

Засадовою працею "національного" комунізму стала праця С.Мазлаха і В.Шахрая "До хвилі (Що діється на Україні і з Україною)". Вони ґрунтовно розкритикували політику більшовиків стосовно України, доводили необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на засадах реальної, а не декларативної федерації. Зв'язок незалежної української комуністичної партії, поєднаної з російською комуністичною партією через комуністичний Інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму стали В.Винниченко, М.Хвильовий.

В.Винниченко визнав радянську владу в Україні і хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись у 1920 р. з еміграції, він поділяв ідею утворення реальної федерації радянських республік. Тому у "Листі до українських робітників і селян" В.Винниченко звинувачував більшовицьку політику, що до України. Насамперед за декларативне проголошення УСРР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави і руйнування її у політичній практиці. Так уряд УСРР призначався політбюро ЦК РКП(б).Хоча Україна носила назву Радянської республіки, насправдіж централізму дозволив партії більшовиків узурпувати владу.

В еміграції В.Винниченко проаналізував причини поразки української національної революції, розробив концепцію колектократії. Відповідно до неї соціалізм можна побудувати не шляхом відняття приватної власності у капіталістів та її націоналізації та утворення влади робітників та селян радянська держава мала б формально суспільну власність перетворювати у реально суспільну через створення промислових, сільськогосподарських, торгівельних, фінансових та інших кооперативів.

Побудова соціалізму через кооперацію дозволяла використати не лише революційний, але й еволюційний шлях побудови нового ладу. Такий різновид соціалізму він назвав колектократією, насамперед тому, що перевагу пропонувалося надавати колективними формами власності. Колектократії В.Винниченко допускав приватну власність, але виключав найману працю.

М.Хвильовий вважав, що комунізм можна побудувати на українському національному ґрунті, але відкинувши "російський шлях" розвитку у культурній сфері. А для цього потрібно подолати, український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки з малоросійством, українофільством, а й москвофільством. Таким чином характерними рисами націонал-комунізму були: визнання УСРР як держави трудящих, а комунізму -- як прогресивного ладу, в межах якого можна реалізувати національно-державницький ідеал; підтримка ідеї федерації незалежних державних республік; критика більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога для української незалежності; розуміння національної революції як продовження соціальної; надання переваги колективним формам соціалістичної власності.


© 2010 BANKS OF РЕФЕРАТ