У нормальному, цивілізованому суспільстві політика здійснюється для людей і через людей. Яку значну роль не грали б соціальні групи, масові суспільні рухи, політичні партії, кінець кінцем її головним суб'єктом виступає особа, бо самі ці групи, рухи, партії та інші громадські і політичні організації складаються з реальних осіб і лише через взаємодію їх інтересів і волі визначається зміст і спрямованість політичного процесу, всьому політичному життю суспільства.

Активна участь особи в політичному житті суспільства має багатопланове значення.

По-перше, через таку участь створюються умови для повнішого розкриття всіх потенцій людини, для його творчого самовираження, що у свою чергу складає необхідну передумову найбільш ефективного вирішення суспільних завдань. Так, якісне перетворення всіх сторін життя передбачає всемірну інтенсифікацію людського чинника, активну і свідому участь в цьому процесі широких народних мас. Але поза демократією, довірою і гласністю стають неможливі ні творчість, ні усвідомлена активність, ні зацікавлена участь.

По-друге, загальний розвиток людини як суб'єкта політики є важливою умовою тісного зв'язку політичних інститутів з цивільним суспільством, контролю за діяльністю політико-управлінських структур з боку народу, засобом протидії бюрократичним збоченням в діяльно апараті управління, відділень функцій управління від суспільства.

По-третє, через розвиток демократії суспільство задовольняє потреба своїх членів брати участь в управлінні справами держави.

Отже, первинним суб'єктом політики є особа (індивід). Як відзначали ще древні (Протагор) “Людина є міра всіх речей”. Це повністю застосовано і до політики. Саме особа, її інтереси, ціннісні орієнтації і цілі виступають «мірою політики», рушійним початком політичної активності націй, класів, партій і так далі Проблема особи має в політичній науці щонайменше три головні аспекти:

Особа як індивідуальні психофізіологічні (емоційні, інтелектуальні і ін.) особливості людини, його специфічні звички, ціннісні орієнтації, стиль поведінки і тому подібне При аналізі особи під цією точкою зору основна увага зазвичай приділяється політичним лідерам, від індивідуальних особливостей яких залежить велика політика.

Особа як представник групи: статусною, професійною, соціально-етнічною, класовою, еліти, мас і тому подібне А також як виконавець певної політичної ролі: виборця, члена партії, парламентаря, міністра. Такий підхід до особи як би розчиняє її в крупніших соціальних утвореннях або ж наказаних нею ролях і не дозволяє відобразити автономію і активність індивіда як специфічного суб'єкта політики.

Особа як відносно самостійний, активний учасник політичного і суспільного життя, що володіє розумом і свободою волі, не лише загальнолюдськими рисами, але і унікальними у своєму роді рисами, тобто як цілісність, що не зводиться до її окремих соціальних (професійним, класовим, національним і тому подібне) характеристик і має політичний статус громадянина або підданої держави. Саме у цьому своєму аспекті чоловік зазвичай і виступає суб'єктом і об'єктом, предметом дії політики.

1. Дослідження проблеми особи в політиці

Багато мислителів розглядували проблему особи і політики, показували роль індивіда як суб'єкта і об'єкту політики. Цікаву точку зору я знайшла біля Р. Леббота. Ось, що він пише в своєму творі «Психологія народів і мас»:

«Психічна організація людей володіє легко змінними другорядними особливостями (окрім незмінних), які може легко змінювати середа, обставини і інші чинники.

Так само, кожна людина має в своїй психічній організації всілякі зачатки характеру, яким обставини не завжди надають випадок виявитися. Цим саме пояснюється те, що в епохи великих релігійних і політичних криз спостерігають такі миттєві зміни в характері, що здається, ніби все змінилося: вдачі, ідеї, поведінка людей, але дуже рідко буває, щоб це було надовго. Через ці завдатки характеру, які приводяться в дію відомими винятковими подіями, діячі великих релігійних і політичних криз здаються нам вищими істотами, хоча насправді в них прокинулися завдатки характеру, дані спочатку всім, відповідно до ситуації, що склалася.

Здається, що вплив обставин на людину достатньо глибоко, але зміни виявляються незначними. Голод може привести людину до озлоблення, опустити до якого-небудь рівня, але чи означає це що його звичайний характер остаточно змінився? Досліджуючи різні чинники (у тому числі і політичні) здатні діяти на психічний устрій особи і цілих народів, можемо констатувати, що вони діють на сторони характеру, що змінюються, але ні скільки не зачіпають основних його рис, або зачіпають лише шляхом тривалих спадкових накопичень (протягом століть)».

Становлення особи як суб'єкт політики відбувається поступово у міру соціального дозрівання людини, в процесі його політичної соціалізації.

Коротко можна сказати, що політична соціалізація - це перш за все вступ, вростання особи до світу політики: формування політичних уявлень, орієнтацій і установок, придбання навиків політичної участі, вростання в певну політичну культуру. Політичні уявлення, цінності, установки не даються з народженням, а саме отримуються у міру дозрівання особи.

Починаючись з раннього дитинства, політична соціалізація продовжується все свідоме життя, оскільки раз придбані уявлення, орієнтації, установки і навики не залишаються назавжди незмінними; вони можуть коректуватися, мінятися і в зрілому і навіть в похилому віці залежно від різних чинників, і насамперед під впливом особистого суспільно-політичного досвіду.

Особливо сильний вплив на процес соціалізації роблять переломні періоди суспільного розвитку. Деякі події-війни, економічні кризи, внутрішні революції, досягнення політичної незалежності-сильно впливають на зміну політичних поглядів людей.

Політична соціалізація здійснюється двома основними шляхами. Перший - це передача новим поколінням політичного досвіду попередніх поколінь, досвіду, втіленого в нормах політичної культури. Така передача відбувається в процесі сімейного виховання, навчання в школі, через засоби масової інформації і інші канали. Другий путь-це придбання особою нових раніше невідомих політичних знань, засвоєння нового, раніше невідомого політичного досвіду. У реальному житті і те і інший напрям переплітаються, взаємодоповнюють один одного.

Соціалізація може бути прямою-політичні збори і мітинги. Виборчі кампанії, політична пропаганда, вивчення політичного життя за шкільною програмою і непрямою, - наприклад, мимовільне наслідування дітей батькам в політичних перевагах. У соціалізації індивід не є повністю пасивним об'єктом. Але він і не єдиний суб'єкт, що діє . Індивіди і соціалізують і себе і соціалізуються ззовні.

Існує величезна кількість теорій осіб. Особа, її поведінка в тих або інших ситуаціях, її проблеми цікавить величезна безліч психологів і соціологів. У зв'язку з цим і виникають дані теорії. У даній роботі я розгледжу підхід Теодора Адорно, представлений в його книзі «Авторитарна особа».

2. Методологічний підхід

Навряд чи яка-небудь концепція в сучасній американській психології так ретельно критикувала, як концепція типології. Оскільки «будь-яке вчення про типів є лише перше наближення до проблеми індивідуальності, і нічого більш», будь-яка подібна доктрина є предметом спустошуючих атак відразу з двох протилежних сторін: нібито вона не уловлює одиничного, і її узагальнення статистично не засновані на продуктивному евристичному інструментарії. З погляду спільної динамічної теорії особи висловлюється заперечення, що типології мають прагнення до класифікації і трансформації вельми гнучких рис вдачі в статистичні, квазібіологічні характеристики, нехтуючи, перш за все, сукупністю соціальних і історичних чинників. У статистичному відношенні особливо підкреслюється незадовільність бінарних типологій. Що ж до евристичної цінності типології, то вказується на їх накладання один на одного і необхідність конструювання «змішаних типів», які практично заперечують первинні побудови. І вінчає всі ці аргументи небажання застосовувати жорсткі концепції до гаданої текучої реальності психологічного життя.

Теорії типів пропонують класифікацію осіб за чітко розділеними класами, вони не придатні для надійних масових даних. Таке положення, проте, не обов'язково властиво всім системам типології людини. Воно, швидше, характерний для популярних версій і адаптації теорії типів, чим для первинних концепцій. Звичайно, психологи типів намагалися класифікувати осіб, але це не було невід'ємною часткою їх теорії: їх концепції найчастіше були істотно модифіковані для допущення нормального розподілу рис.

Пояснення насущної користі типологічного підходу, проте, лежить не в статистичному і біологічному, а навпроти, в динамічному і соціальному. Той факт, що людське суспільство розділене на класи, до цих пір має більший вплив, чим зовнішні зв'язки людей. Сліди суспільного придушення залишаються в душі індивідуума. Французький соціолог Дюркгейм, зокрема, показав, як і до якого ступеня ієрархічний соціальний порядок просочує індивідуальне мислення, відношення і поведінка. Люди формують психологічні «класи» з огляду на те, що на них віддруковуються різноманітні соціальні процеси.

Поверхнева заздрість. Феномен, що обговорюється тут, знаходиться не на тому ж логічному рівні, що і різні «типи» з високою або низькою кількістю балів, які ми охарактеризуємо далі. Насправді, він не поміщений усередині і немає сам по собі психологічним «типом», але, швидше, представляє конденсацію раціональніших, як свідоміших, так і підсвідомих проявів забобонів, оскільки вони можуть бути помітні на глибших, підсвідомих рівнях.

Синдром конформіста. Представляє стереотипи, що приходять ззовні, але інтегровані усередині особи в спільну узгоджену структуру. У жінок особливо виявляються витонченість і жіночність, біля чоловіків бути «справжнім» чоловіком. Забобони, очевидно, не виконують вирішальній функції в усередині психологічному пристрої індивідів, а є лише засобами зовнішньої ідентифікації з групою, до якої вони належать або хотіли б належати. Забобони у них виявляються в особливому сенсі: вони переймають ходячі думки від інших, не важко самостійно вникнути в суть справи. Існує антагонізм між забобонами і досвідом; їх забобон «нераціональний», так само як і слабо пов'язаний з їх власними тривогами, але в той же час, принаймні зовні, він не виражений детально, унаслідок характерної відсутності сильних імпульсів, завдяки повному сприйняттю цінностей цивілізації і «благопристойності». Хоча цей синдром і включає «вигодуваних антисемітів», він властивий, поза сумнівом, вищим соціальним шарам.

Авторитарний синдром. Суб'єкт досягає власної соціальної пристосованості, тільки отримуючи задоволення від підпорядкування субординації. Це включає в гру імпульси садомазохістської структури, так само як і умова і результат соціальної пристосованості. Картиною трансляції таких підкріплень в риси вдачі є особливий дозвіл Едипова комплексу, що визначають формування синдрому, про який тут йде мова. Трансформація ненависті в любов найбільш важке завдання, яке особа повинна виконати на ранньому етапі розвитку, ніколи не завершується повністю успішно. У психодинаміці «авторитарного характеру» частка попередньої агресивності вбирається і перетворюється на мазохізм, тоді як інша частка співвіднесена з садизмом, який шукає виходу в тому, з чим суб'єкт себе не ідентифікує, тобто в зовнішніх групах. Це двоякість всепроникаюча, причому виразно супроводиться сліпою вірою в авторитет і готовністю атакувати тих, хто проявляє слабкість і соціально личить як «жертва». Соціологічно, такий синдром особливо характерний для середніх класів Європи. У США ми можемо чекати його серед людей, чий дійсний статус відрізняється від того, якого вони домагаються.

Бунтівник і психопат. Замість ідентифікації з батьківським авторитетом може виявитися «бунт». Це, звичайно, в певних випадках ліквідовує садомазохістські тенденції. Проте бунт може виявитися таким чином, що авторитарна структура особи в цілому не торкнеться. Так, ненависний батьківський авторитет може зникнути лише для того, щоб поступитися місцем іншому авторитету. Це може привести до ірраціональної і сліпої ненависті до будь-якого авторитету, з потужним деструктивним доповненням, супроводжуваною таємною готовністю «здатися» і подати руку «ненависній» силі. Насправді украй складно відрізнити таке відношення дійсно неавторитарного, і майже неможливо досягти такої відзнаки на чисто психологічному рівні: тут, як і всюди, враховується соціополітична поведінка, що визначає, чи правда незалежна особа, або просто заміщає свою незалежність негативним перенесенням.

Крайнім представником цього синдрому є “крутий” хлопець, або «психопат» в термінах психіатрії. Ці індивіди найбільш «інфантильні» зі всіх: їм так і не удалося «розвинутися», випробувати цивілізації, що формують вплив. Вони «асоціальні». Кордон між ними і злочинцями хистка.

Дивак. Це люди, які не змогли пристосуватися до світу, сприйняти «принцип реальності», які не зуміли знайти рівновагу між зреченням і задоволеністю, і чиє внутрішнє життя визначається запереченнями, що накладаються на них ззовні, не лише протягом дитинства, але також і протягом дорослого життя. Ці люди ввергаються в ізоляцію. Вони повинні побудувати помилковий внутрішній світ, часто близький до ілюзії, наполегливо протиставляючи його зовнішній реальності. Вони можуть існувати тільки завдяки самовозвеличення, у поєднанні з потужним запереченням зовнішнього світу. Вони високопроективні і підозрілі. Не можна пропустити схильність до психозів: вони «параноїдальні».

Функціонер-маніпулятор. Цей синдром, потенційно найбільш небезпечний, визначається стереотипами в крайньому ступені: жорсткі представлення -швидше, мета, ніж засоби, і весь світ розділяється на порожні, схемні, адміністративні поля. Практично повністю відсутні об'єктивні катексис і емоційні зв'язки. Розривши між зовнішнім і внутрішнім світом в цьому випадку виливається в реалізм, який розглядає всіх і вся як об'єкт для маніпулювання, управління, який береться для власних теоретичних і практичних цілей. Особливо виявляється любов до «виконання» при глибокій байдужості до змісту виконуваної роботи. Тверезий розум, разом з майже повною відсутністю яких-небудь прив'язанностей, робить їх самими безжалісними зі всіх.

Досягнення цілей широкої політичної участі людей значно залежить від мотивів, якими керується особа в своїй політичній діяльності, бо сама мотивація може опинитися з погляду суспільних інтересів настільки негативною, що не сприятиме ні зміцненню демократії в суспільстві, ні етичному вдосконаленню і всесторонньому розвитку особи. Питання про мотивацію політичної участі або неучасті є дуже складним. Тут з політологією стикається соціологія і психологія.

Із цього приводу висловлювалися різні думки. Г. Лассвеллом була висунута теорія, яка пояснювала властиве частці людей прагнення до політичного лідерства. Суть її полягає в тому, що прагнення людини до влади є віддзеркалення його низької самооцінки, що за допомогою влади така особа прагне компенсувати низьку самооцінку, підвищити свій престиж і здолати відчуття власної неповноцінності. Ця точка зору, хоча і досить поширена, проте не отримала загального визнання. Висловлювалася і інша думка: низька самооцінка гальмує залучення особи до політичного процесу знижує її можливості в розгортанні активної політичної діяльності.

І в тому і іншому випадку проблема мотивації політичної участі сильно психолізується, тобто питання про мотиви політичної діяльності зводиться до особистих, психологічних якостей учасників політичного життя. Тому для повнішої адекватної картини питання про мотивацію політичної діяльності слід поставити в ширшому соціальному контексті.

Наголошувалося, що участь в управлінні державою і суспільством, в політичному процесі представляє для громадянина в одному випадку право реалізувати свої можливості, в іншому - морально-політичний обов'язок, в третьому - зацікавленість (морально-політичну або матеріальну).

Активне включення особи в політичний процес вимагає певних передумов. Їх можна розділити на три групи: матеріальні, соціально-культурні і політико-правові. Досвід показує, що для участі людини в нормальній політичній діяльності необхідне первинне задоволення його потреб в основних продуктах харчування, товарах і послугах, житлово-побутових умовах, досягнення певного рівня загальноосвітньої і професійної підготовки, спільної і політичної культури.

У зарубіжних політологічних дослідженнях взаємозв'язок добробуту суспільства і його політичної системи розглядується принаймні в трьох аспектах.

По-перше, цілком обґрунтована теза що, чим багатше суспільство, тим воно відкритіше демократичним формам функціонування. У економічно розвиненому суспільстві основні за чисельністю і по впливу соціальні групи не належать ні до бідних, ні до казково багатих; різка, по суті двох смугова, майнова поляризація зникає, утворюється сильний "середній клас", який по своєму положенню в суспільстві і об'єктивним інтересам складає опору демократичного режиму.

По-друге, рівень добробуту надає помітний вплив на політичні переконання і орієнтації людини. С.М. Ліпсет прийшов до висновку, що матеріально забезпечені люди є ліберальнішими, а бідніші є і більш інтолерантними (нетерпимими).

По-третє, достатньо високий національний добробут служить необхідною базою формування компетентної цивільної служби, корпуси професійно підготовлених управлінських кадрів. В умовах бідності важко добитися в масовому масштабі високого рівня загальноосвітньої і професійної підготовки, необхідного для ефективного управління на демократичній основі.

Агресивне (насильницьке) в політиці є таким типом поведінки, яка несе загрозу благополучному існуванню індивіда, групи осіб, соціально-політичного інституту позбавлення їх волі в своїй діяльності і реалізації основних принципів на теоретичному і практичному рівні. Агресія, отже, це не лише така поведінка, яка завдає фізичного збитку суб'єктові політичної діяльності, але і здійснює етичну, духовну, ідеологічну загрозу. Агресивність в політиці пов'язана з реалізацією інтересів суб'єкта агресивної поведінки, бажанням добитися підпорядкування тих, що оточують шляхом насильницької влади або інших форм контролю, пов'язаних з насильницькою дією.

3. Агресивні форми поведінки в політиці

До форм яскраво вираженої агресивної поведінки, що носить політичний характер, слід віднести військові дії (поведінка військовослужбовців в період бою, підготовки до нього), що стимулюються політиками (вручення бойових нагород, підвищення в званні і ін.), політичний тероризм, витоки якого можуть викликатися національними, релігійними, особовими мотивами. Агресивна поведінка виступає часткою спільного процесу дегуманізації особи, в ході якого особа не лише втрачає властивості свого людського «Я», але і позбавляє такій можливості собі подібних.

Агресивна поведінка служить також одній з форм самоствердження в політиці шляхом насильницького нав'язування опонентові невластивих йому політичних дій і теоретичних концепцій. Агресивність компенсує відсутність інших атрибутів особистості-логіки політичної дії, конструктивних підходів і ін. Особливо самостверджуючу роль агресії характерна для молодіжних неформальних угрупувань, де панує культ сили як норма поведінки і взаємовідношення між членами групи.

Серед чинників, сприяючих закріпленню агресивної поведінки як норма, слід назвати зовнішню середу (природну і соціальну) - на особистий простір, інтенсивність і якість спілкування, повітря. Водні і температурні чинники, дія шуму, алкоголю, наркотиків і тому подібне Слід враховувати також гормональні чинники агресивної поведінки.

Тероризм, як вже мовилося раніше, є типом агресивної політичної поведінки. Політичний тероризм став об'єктом наукового аналізу в останні десятиліття, а його становлення як помітного явища в політичному житті зазвичай датують кінцем 60х-началом 70-х років.

Труднощі у вивченні тероризму починаються вже з його визначення. Сам термін «тероризм» викликає однозначно негативну реакцію і пов'язаний з підвищено емоційним відношенням до феномену, часто використовується як ярлик для не зв'язаних між собою і досить різнорідних типів політичної поведінки.

Не багато політичних явищ сучасного миру пов'язано із стількома загадками, як тероризм, що увібрав в себе квінтесенцію екстремістського світогляду, змовницькій політичній ментальності і нігілістичний психології. У західній літературі існує більше 100 визначень «тероризм». Не має сенсу перераховувати їх, скажемо тільки, що, на думку фахівців, тероризм є специфічною формою озброєного насильства. «Загроза застосування насильства, - відмічає відомий дослідник тероризму Б. Дженкінс, - індивідуальні акти насильства або кампанія насильства, збуджуючі відчуття страху, можуть бути визначені як тероризм».

Серед найбільш істотних характеристик і аспектів тероризму слід виділити насамперед політичний аспект, пов'язаний з наявністю політичної спрямованості в діяльності терористичних груп, незалежно від їх орієнтації, етнічної, соціальної і демографічної структури або особистих устремлінь бойовиків.

Основні методи політичної боротьби терористичних організацій наступні:

Провокація озброєного заколоту, повстання або військового перевороту для захоплення влади;

Порушення системи державного управління за допомогою політичних вбивств, шантажу, нагнітання страху, безвихідності і відчаю;

Руйнування основ цивілізованого життя і створення хаосу у функціонуванні систем зв'язку і життєзабезпечення, транспортних засобів, роботі організацій і установ сучасного суспільства.

Далеко не всі акти змовницьких, повстанських і екстремістських організацій є терористичними, і навпроти, не всі терористичні дії здійснюються професіоналами-терористами. Взагалі «чисті» терористичних рухів дуже мало. Більшість з них організації, що удаються не лише до тактики тероризму.

Військово-технічний аспект. Для тероризму характерні украй жорстокі форми озброєного насильства. Типовими методами є вбивства, вибухи в поїздах і авіалайнерах, вибухи автомашин, захоплення заручників і розправа з ними, посилка поштою мін-пасток, масові побоїща. Не відчуваючи нестачі в озброєнні і вибухівці, терористи уміло використовують досягнення сучасної техніки і технології, включаючи радіотелевізійну апаратуру, комп'ютерну техніку.

Нерідко намагаючись представити свою діяльність як «військові дії», терористи прагнуть також привласнити собі прийнятніший в очах громадської думки імідж «партизан», «борців за свободу», «повстанців».

Морально-психологічний аспект. Загальнолюдські етичні норми не існують для сучасного тероризму. Він заперечує основне право людини право на життя. Відомий англійський дослідник П. Уїлкінсон пише, що «терор кардинально відрізняється від інших видів насильства не просто жорстокістю, а вищим ступенем аморальності, нерозбірливості в засобах і некерованістю».

Гранично широкий круг політичних і суспільних діячів, що потрапляють в орбіти терору. Одночасно до розряду «символів режиму» зараховуються люди самих різних професій, що займають самі різні місця на ступенях суспільних сходів. Протягом лави років йшло розширення форм терористичної активності, відбувалася відмова від всякого самообмеження при виборі місця, часу і способів нападу. Жертвами терористів все частіше виявлялися випадкові люди.

Одне з основних завдань терористичних організацій - масова деморалізація населення. «Сценарій залякування», як правило, продумується і ідеологічно обґрунтовується. Він включає не лише стрілянину, вибухи бомб, але також манеру поведінки, часто незвичайний одяг і маски, войовничу риторику, психологічний пресинг. Все робиться для того, щоб викликати жах і замішання біля широкої публіки, підірвати відчуття безпеки і довіри до інститутів влади. Інколи така тактика досягає успіху.

Аморальність терористів підкреслюється тим, що інколи найжорстокіші злочини здійснюються заради досягнення зовнішнього ефекту, якого нерідко добиваються за допомогою засобів масовій інформації. Терористам необхідна можливо велика аудиторія, максимальний відгомін, широкий резонанс. Вони зазвичай передбачають і прораховують реакцію політичних партій і урядів, широкій громадськості. Ця реакція деколи важливіше для терористів, чим вбивство наміченої жертви.

Юридичний аспект тероризму представляє чималі труднощі через відсутність однозначного розуміння феномену і складності його відмежування від кримінальної злочинності і різних форм визвольної боротьби. Поза сумнівом, тероризм кримінальний за своєю природою, але які насильницькі акти є терористичними?

Висновок

Складність розрізнення понять «терорист» і «борець за свободу», обумовленість підходу до цього питання ідеологічними позиціями протягом лави років багато в чому блокували антитерористичну діяльність ООН і інших міжнародних організації.

Існують і інші юридичні проблеми. Так, кидаючи виклик державі, суспільству, міжнародній громадськості, тероризм одночасно прагне максимально використовувати весь комплекс цивільних і політичних прав, що надаються цим же державам - привернути до себе увагу і співчуття, інтегруватися в міжнародно-правовий і юридичний простір сучасної цивілізації, забезпечити захопленим терористам статус «військовополонених».

В даний час ніхто не може заперечувати, що тероризм почав діяти не лише в локальному і регіональному, але і в міжнародному масштабі. Сфера його дій тягнеться не лише на сухопутну територію, але також на повітряний і морський простір. Сучасні терористичні організації ставлять під загрозу повітроплавання і мореплавання, бізнес, комунікації і ін.

Більшість учених вважають сучасний тероризм за явище, якісно і кількісно відмінними від екстремістських рухів минулого, що говорить про необхідність його пильного вивчення на міждисциплінарному рівні. У небувалій донині активізації терористів небезпечна перш за все їх безкомпромісна атака на моральні і політичні цінності сучасної цивілізації, демократичні інститути, стабільність і свободу вибору.

Не дивлячись на те, що думки західних політологів вельми розрізняються, вони єдині в своєму виводі про небезпечний характер терористичного виклику як в західних, так і таких, що в розвиваються країнах; підкреслюються такі характеристики сучасного тероризму, як глобалізація, політична многоликість, динамізм в зміні зовнішнього вигляду, ясно позначена міжнародна спрямованість. На думку учених, він є важливим чинником і компонентом конфліктних ситуацій на сучасному світі.

Використана література

1. Введення в політологію / під ред. М.Х. Фарушкин, Казань - 1992

2. Леббот Р. «Психологія народів і мас», Спб - 1908

3. Основи політичної науки: Навчань. посібник для Вузів. Під ред. В.П. Пугачова, М - 93.

4. Політологія: Курс лекцій. Лютих .А., Тонких В.