Українська політична думка с невід'ємною частиною загальнолюдських політичних знань. Адже Україна не стояла осторонь розвитку людської цивілізації і її визначні мислителі зробили вагомий внесок у становлення світової політичної думки. Вона і досі не втратила своєї актуальності. Більше того, без вивчення неможливо сьогодні самоусвідомити себе як націю, як народ, визначити перспективи свого подальшого розвитку.

1. Еволюція політичних ідей з часів Київської Русі до XIX століття

Літературні джерела ХІ-ХІІІ століть свідчать про те, що політична думка нашої країни виникла давно, а політика і державна влада вже в домонгольський період відігравали провідну роль у розвитку суспільства. Початковому періоду розвитку вітчизняної політичної думки властиві релігійні та буденні уявлення тих часів.

Політична думка Київської Русі репрезентована писаними пам'ятками, які припадають на X - XIII ст., такими як "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Руська правда", "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Повість минулих літ", "Слово о полку Ігоревім", Галицько-Волинський літопис.

У цих документах порушені проблеми походження держави, виникнення правлячої династії, єдності і суверенності політичної влади, організації найдоцільніших форм правління тощо. Зокрема, київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав що церква повинна служити державі та її володарю.

Центральне місце в суспільно-політичній думці цього періоду належить проблемі ідеального правителя та його влади. Князь уже від народження розглядався як необхідний елемент державної структури, потенційний носій державної влади. На думку Володимира Мономаха, ідеальний правитель - це мудрий, справедливий і милосердний володар, що дбає про підданих.

Важливе місце в системі політичних інститутів Київської Русі належало таким представницьким установам, як князівська рада, боярська рада, князівські з'їзди, собори. Помітний вплив на функціонування князівської влади в Київській Русі справляло також і віче, нехтувати яким князі не могли.

Істотне значення в політичному житті Київської Русі, особливо для її розбудови, мало введення київським князем Володимиром Великим християнства (988). Прийняття монотеїстичної релігії сприяло централізації давньоруської держави, розширенню її міжнародних зв'язків, а, отже, й утвердженню політичної могутності владних структур.

Подальший розвиток політичної думки України пов'язаний з іменами видатних українських мислителів, філософів Ю.Дрогобича, Ст.Оріховського, І.Вишенського. У цей час Україна перебувала під впливом Литви і Польщі, а політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції.

Актуальні політичні думки про державу, закон і право, форми і методи управління державою висловив, зокрема, Ст.Оріховський (1513-1566). У творах "Про природне право", "Напучення королеві польському Сигізмунду Августу", "Польські діалоги політичні" порушуються проблеми природного права, розподілу влади, пріоритетності закону над рішеннями монарха. "Закон вищий за державу і вищий за короля" - писав Ст.Оріховський. Він став першим в українській політико-філософській думці теоретиком гуманістичної політики та свободи.

Із середини XVI ст. більшість українських земель була загарбана польськими, литовськими та угорськими феодалами. За цих умов боротьба за свободу і незалежність українського народу була першочерговим завданням. Як протест проти жорстокого феодального гноблення стало виникнення козацького руху, а відтак і становлення козацько-гетьманської держави.

Волелюбні традиції українського народу знайшли своє втілення у національно-визвольній боротьбі під проводом Б.Хмельницького1648-1654 рр., стрижнем політичної доктрини якого була національна державна ідея. Результатом цієї боротьби стало утворення Запорозької Січі, в якій ніколи не було кріпацтва й вперше в Європі склалася прогресивна форма господарства фермерського типу. Державотворчі процеси цього періоду здійснювалися на основ і універсалів та офіційних листів Б.Хмельницького, "Статей про устрій Війська Запорозького", Зборівського договору 1649 р.

Характерною ознакою суспільного життя козацтва був демократизм, що не могло не позначитися на формуванні тогочасної української політичної думки. Це знайшло своє яскраве підтвердження у "Пактах і конституціях прав і вольностей Війська Запорозького", які нині іменуються Конституцією П.Орлика (1710 р.). Тут уперше прозвучала в юридичному оформленні українська державна ідея, пронизана демократизмом і волелюбством. Головною ідеєю цього документа є ідея про право українського народу на вільне життя.

У сучасних умовах для України надзвичайно важливого значення набувають демократичні ідеали, втілені в "Пактах..." щодо організації та функціонування влади у Війську Запорозькому, питання про верховенство Генеральної Ради, чітке послідовне та суворе обмеження повноважень гетьмана, виборність гетьмана Генеральною Радою, обов'язок гетьмана виконувати її рішення, заборону прийняття гетьманом рішень, котрі не передані йому Генеральною Радою. Наведені ідеї "Пактів..." мають величезне значення в контексті реформи нині чинної Конституції України.

Ця Конституція не була втілена у життя, але суттєво вплинула на настрої українського народу і постійно підтримувала у ньому дух незалежності і бажання самостійно вирішувати власну долю.

Плодотворною для майбутнього національного відродження була діяльність українських просвітників XVIII ст. їх ідейні настанови, маючи чітко виражене соціально-економічне підгрунття, критично оцінювали феодальне суспільство, його соціальні і політичні інститути, доводили правомірність знищення феодалізму, сприяли утвердженню в українському суспільстві принципів буржуазної демократії. Просвітителі розробили питання про походження держави, її функції, типи державного правління, шляхи демократизації суспільства, поділу влади. Відображаючи інтереси народжуваної буржуазії, мислителі вірили в Людину, її високе покликання, боролися за встановлення "царства розуму", основаного на "природних" правах і рівності людей. Найважливішими засобами соціального поступу мислителі вважали поширення освіти, пропаганду наукових знань, ідей справедливості і добра.

Таким чином, сформульовані в продовж IX- XVIII століть політичні ідеї відіграли важливу роль у розвитку суспільно-політичної думки й формуванні передумов українського національного відродження.

2 Суспільно-політична думка України XIX - початку ХХст.

Кінець XVIII - початок XX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених новою геополітичною ситуацією в Центральній та Східній Європі. Внаслідок цих змін зникли держави, які помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя. Кількість держав, до складу яких входили українські землі наприкінці XVIII ст.. зменшилася з чотирьох до двох. Україна опинилася у двох досить відмінних, а в дечому - і цілком протилежних суспільно-політичних системах: Російській та Австрійській імперіях. Такий стан без великих змін тривав до 1914 року. Як бачимо, розвиток політичної думки в Україні протягом XIX ст. продовжувався у несприятливих умовах бездержавності на грунті подальшого загострення соціально-політичних суперечностей.

Першою пам'яткою української модернової політичної думки був трактат "Історія русів", правдоподібно написаний невідомим автором на початку XIX ст. Книга має виразне антипольське та антиросійське спрямування, а основною її ідеєю є відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави (1654 р.). "Історія русів" мала величезний вплив на дальше формування ідеології українського національного руху. Зокрема, цей твір сильно позначився на формування свідомості молодого Т.Шевченка. Водночас слід зауважити, що автор "Історії русів", закликаючи до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народу, все ж ні на мить не ставить під сумнів право російського імператора управляти Україною. В цьому виявився песимізм автора щодо майбутнього України.

Яскраву сторінку в історії політичної думки України середини XIX ст. вписало Кирило-Мефодіївське товариство (1845 р.), членами якого були М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак, В.Білозерський, Т.Шевченко, Г.Андрузький. Створення товариства було спробою інтелігенції змінити культурно-просвітницьку роботу політичною боротьбою за національні інтереси.

У "Книзі буття українського народу", статуті товариства обґрунтовувалися політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства. Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: побудова слов'янської спілки християнських народів; знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Росії; поширення християнського суспільного ладу на весь світ.

Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдності перебувала у відвертій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов'ян українські діячі середини XIX ст. розуміли насамперед союз української і польської націй. Урядові ж офіційні плани не передбачали існування в Малоросії третьої нації -української. Урядовій ідеї зцентралізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі кирило-мефодіївці протиставили ідею федеративної слов'янської республіки зі столицею у Києві. Зрозуміло, чому їх діяльність викликала таку реакцію з боку офіційного Петербурга.

Теоретична діяльність товариства стала закономірним якісним етапом в еволюції суспільно-політичної думки. Тут вперше висунуто конкретний проект майбутнього державного ладу.

Велике значення для розвитку української політичної думки мав і політичний аспект творчості Т.Шевченка. Найпліднішими з цієї точки зору були 1843-1845 рр., коли, повернувшись в Україну, Шевченко написав свої найреволюційніші поеми - "Сон", "Кавказ", "Великий льох", "І мертвим, і живим..." та "Заповіт". Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього.

Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української національної ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з поезій Шевченка.

Дальший поштовх розвитку політологічних ідей в Україні надала творчість М.Драгоманова (1841-1895) - фундатора української політології, основоположника вітчизняного конституціалізму. Його головні політологічні праці: "Переднє слово до Громади", "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Вільний союз - вільна спілка", "Історична Польща і великоруська демократія". "Листи на Наддніпрянську Україну" та ін.

Драгоманов проголошував примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством, критично ставився до унітарних державних структур, крайнощів націоналізму. Саме людина для мислителя є найвищою соціальною цінністю.

Найдоцільнішою формою організації для держав з великою територією Драгоманов уважав федеративну республіку. Ось чому проблему політичної самостійності України він уважав "за певних умов зовсім не потрібною для будь-яких інтересів українського народу" і звів усю справу національного визволення до питання перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію.

Особливе місце в суспільно-політичній думці України належить І.Франкові (1856-1916) - поету, публіцисту, філософу, громадському діячеві. В його політичних поглядах критично оцінено деякі постулати марксистської теорії, геніально передбачено негативні наслідки її реалізації, зроблено спробу адекватно оцінити сучасне йому політичне життя. Зокрема, І.Франко гострій критиці піддає буржуазну державу, вкрай негативно ставиться до ідеї диктатури пролетаріату. Він висловив припущення, що за наявності держави соціальна нерівність подолана не буде. Тому в майбутньому суспільстві, на думку Франка, повинно утвердитися справжнє народовладдя, управління громад.

Значну увагу приділив І.Франко і розв'язанню національного питання. Крилатими стали його слова про те, що не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Франко закликає до досягнення Україною політичної самостійності, а для цього треба формувати національну самосвідомість народу, протистояти асиміляційним процесам і водночас активно засвоювати загальнолюдські надбання. Дбав Франко і про розвиток національної мови, без якої, на його думку, "виховання народу не може зробити бажаного поступу".

Отже, піднесення політичної активності в українському суспільстві XIX ст. винесло на авансцену всеукраїнського національного руху цілу когорту видатних постатей, які започаткували формування концепції української самобутності, створили підґрунтя для політичного визначення нації, вироблення засад національно-визвольної ідеології, вказали перспективи розвитку українського суспільства.

3. Проблеми державності к політичній думці України XX століття

Українська політична думка XX ст.., формуючись на грунті теоретичних надбань попередніх поколінь, зберегла в собі елементи різних ідеологічних напрямків. Представники політичних течій, що виросли нерідко з принципово відмінних ідеологічних засад, під впливом реальних суспільно-політичних процесів дедалі частіше схилялися до висновку, що вирішальним і єдино можливим чинником національного відродження є державна самостійність і політичний суверенітет України.

Показовою в цьому плані стала творчість М.Грушевського (1886-1934) - видатного історика, громадського діяча. Його основною заслугою є те, що він завершив концептуальне обгрунтування політичної історії українства, довівши що українці мають власну історію, коріння якої сягають часів Київської Русі.

Грушевський уважав, що логічним завершенням запитів національного розвитку будь-якої народності є проголошення суверенітету і незалежності. Відсутність політичної самостійності, на його думку, можлива лише за панування ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. Ось чому він довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб'єктів федерації і лише в IV Універсалі Грушевський відійшов від цієї позиції, проголосивши державну самостійність України.

Проблеми державності України стояли в центрі уваги і В.Винниченка (1880-1951). Ядром його політичної концепції була остаточна переконаність у тому, що найкращим засобом збереження життя і розвитку кожної нації є державність. "Нація без державності, на думку В.Винниченка, - є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані "не державні нації" прагнуть своєї держави, через так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані".

Розроблена В. Винниченком концепція державності України ґрунтувалася на принципах соціалізму та федералізму. Він уважав, що через міжнародне становище політична незалежність України неможлива. Реальним ідеалом в існуючих умовах, на його думку, є автономія України у складі Російської Федерації. Однак пізніше , В.Винниченко у праці "Відродження нації" переглядає свої позиції ' стосовно федерації з Росією. Взявши до уваги, що почуття панівної нації у росіян швидко не зникне, він приходить до висновку про політичну незалежність української нації, тобто еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії у складі Російської Федерації до відродження української державності та незалежності.

Ідея незалежної української державності була центральною і в творчості представників ще двох напрямків політичної думки націоналістичного і націонал-демократичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напрямку є М.Міхновський (1873-1924) та Д.Донцов (1883-1973).

М. Міхновський є автором промови "Самостійна Україна", яка стала програмним документом утвореної 1900 року у Харкові Української революційної партії і вважається першим програмним документом українського націоналізму. Він уважав, що "державна самостійність - це національний ідеал у ділянці міжнародних відносин". Думки М.Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології.

Помітне місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д.Донцова, який поклав початок течії так званого "інтегрального націоналізму". Ця течія в націоналізмі почала зароджуватися в і останній чверті XIX ст. і її характерними рисами є крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм. Суть його націоналістичної теорії найбільш повно викладена в працях "Підстави нашої політики"(1921), "Націоналізм"( 1926), "Дух нашої давнини"(1944). Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, який покликаний об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення. На думку Д.Донцова, нація - це об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити дітям.

У роки панування радянського політичного режиму політологічна думка в Україні фактично перестала розвиватися, оскільки вона була репрезентована таким догматичним вченням, як науковий комунізм" з його виправдально-захисними функціями.; Певним чином вона збагатилася ідеями, народженими дисидентським рухом 60-80-их років, який став завершенням майже вікової духовно-політичної еволюції української інтелігенції, підсумком розвитку її ідейних традицій. Передбачення, які містилися в її вимогах були пріоритетними у постановці всіх політичних і національних проблем наступних років нашої історії, що передували встановленню державної незалежності України.

Дальшого розвитку українська політична думка набула в Декларації про державний суверенітет України (16.VII. 1990), Акті про державну незалежність України (24.VIII.1991) та Конституції України (28. VI. 1996).

Література

1. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х частинах - К., 1990.

2. Гелей С. Ідея української державності в історичних працях В.Липинського // Український час.- 1994. -№1.

3. Грицак Я. Іван Франко в еволюції української політичної думки // Сучасність, -1994. - №9.

4. Грушсвський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991.

5. Драгоманов М. Вибране. - К.. 1991.

6. Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї М.Драгоманова. - Чернівці, -2000.

7. Кухта Б. З історії української політичної думки. - К., 1994.

8. Муляр В.І. Політологія. Курс лекцій. - К., 2003.

9. Політологія / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К., 2001.

10. Політологія / За ред. О.І.Семківа. - Львів, 1994.

11. Політологія. Кінець XIX - початок XX ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. -Львів., 1996.

12. Потульницький В. Історія української політології. - К., 1992.

13. Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології. - К., 1998.

14. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.-К., 2001.

15. Українська суспільно-політична думка у XX ст.: документи і матеріали. - К., 1994.

16. Франко І.Я. Філософські праці. Збірник творів у 50-ти томах. - К., 1986. - Т.45.

17. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). - К., 2002