Українська національна ідея

Всі нафтопереробні заводи України перейшли в російські руки. Лисичанський НПЗ купила "Альфа груп", яка володіє Тюменською нафтовою компанією. Одеський НПЗ продано "Лукойлу", Кременчуцький НПЗ контролює Татарстан, Херсонський НПЗ - російська група "Аліян", і галицькі НПЗ (Надвірна і Борислав) також перебувають під контролем росіян.

Запорізький алюмінієвий комбінат, який виробляє 100 тис. тонн первісного алюмінію, купила російська фірма "Автовазінвест", яка має всього 10 тис. доларів базового капіталу. Отже, позичила у Внєшекономбанку СРСР (ще є такий) 100 млн. доларів, а цей банк винен Україні 640 млн. доларів, з того ще урядові УРСР - 150 млн. доларів. Отож купили нас за наші гроші. Такий механізм "дружби народів", або поступового втрачання найважливіших українських промислових підприємств, а з ними - і нашого суверенітету.

Частково провину за це перехиляння до Росії має нести політикум Заходу, який не раз відзначався політичною тупістю. Там давно чекали нагоди, щоб відвернутися від нашої держави. Але хіба не ясно, що Україна - це не її сьогоднішня і навіть не завтрашня влада? Це - європейський народ, без якого не було й ніколи не буде цілісного, огорнутого миром та сповненого добробутом континенту. Про європейську рівновагу, яка не може бути повна без незалежної України, говорив ще анонімний автор "Історії Русів".

Зважаючи на наші історичні традиції, на необхідність у теперішніх умовах мати владу європейського формату, ми стояли й стоїмо за вирівнювання повноважень парламенту, уряду й Президента. Якщо ми вже вибрали не американський, а французький варіант державного устрою, то слід доводити справу до кінця. Це означає, що Президентові мали б бути підпорядковані тільки два департаменти - оборона і питання зовнішньої політики, а на чолі виконавчої влади має стояти прем'єр. Прем'єр, а не Президент, має призначати обласних адміністраторів, щоб спиратися в своїй роботі на них, але їхні функції повинні обмежуватися обов'язками, що їх у Франції виконують префекти, а в Польщі - воєводи.

Всі президентські республіки мають тенденцію до перероджування у диктаторські режими. Це явище характерне не тільки для Африки й Латинської Америки, але й для Європи. Приклади - Югославія, Білорусія. І Росія дрейфує в цьому ж напрямі. Тільки США не дають перетворити своєї сильної президентури на диктаторську владу - завдяки сильному конгресові і ще сильнішій судовій владі, - хоч подібні процеси помічаємо тепер і там. А проте слід пам'ятати, що суто парламентська форма управління для України може бути згубною, бо ніде немає таких запеклих суперечностей і таких заклятих протистоянь, як у нашій Верховній Раді. Український народ завжди чинив мудріше, ніж наш парламент, і саме народ повинен обирати свого Президента. А Президент повинен мати право розпускати парламент, особливо в ситуації, коли там не сформована стабільна і відповідальна за роботу уряду більшість. Така форма державного правління, перевірена всіма найрозвиненішими демократіями, має бути прийнята Україною. Ми стоїмо на порозі конституційної перебудови, і нас не повинно скерувати в хибному напрямі ні почуття пошани, ні почуття ненависті до діючого Президента. Україні потрібна така форма державної влади, де було б зведено до мінімуму значення суб'єктивного впливу. Така влада має діяти в інтересах всього народу і не повинна за жодних обставин обслуговувати приватні інтереси національних зверхників. На найвищі посади в державі мають обиратися люди, здатні самостійно орієнтуватися в головних сферах життя, видатні особистості, мислителі і, що найголовніше, - наснажені духовністю і жертовним патріотизмом громадські діячі.

За козацької доби носієм української політичної думки виступала старшина. Кращі її представники були також, за сучасним терміном, інтеліґенцією, в природі її розуму духовне начало вивищувалося над усіма матеріальними мотиваціями. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім запорозьким товариством вступив до Київського братства, і це свідчить про те, що Січ зобов'язувалася боронити духовне осердя нації. Видатні прибічники Хмельницького - люди з європейською освітою, а сам dux zaporoziensis - поліглот з виховання, а не тільки через перебування в турецькому полоні чи виконання іноземних військових завдань. А Іван Мазепа - людина універсальної освіченості, знавець багатьох мов, поет, музикант (грав чудово на бандурі), один із головних творців українського архітектурного бароко. А Пилип Орлик - творець першої в Європі демократичної конституції, схваленої 5 квітня 1710 року, високоосвічена людина, визначний політичний мислитель, автор не лише поезій та маніфестів, але й великого "Діаріуша", ще досконало не вивченого нами. Його художні твори визначаються бароковою вишуканістю, він міг увійти в історію нашої культури і без свого гетьманування.

Та краще не висвітлювати парсуни козацьких лідерів, щоб не бачити, наскільки ми відійшли назад до обскурантських традицій, коли володар міг бути неграмотним, не вмів підписатися, як це було з французьким королем, чоловіком Анни Ярославни.

Українська інтеліґенція нових часів не могла бути одночасно інтелектуальною і збройною фалангою народу, але тримала в пам'яті своє не тільки культурницьке, а й державотворче покликання і при слушній нагоді ставала на чолі оружних сил нації. Українська інтеліґенція - головна державницька сила нашого народу, що явила себе на початку і наприкінці XX ст. Між цими двома виходами на політичну сцену вона була найбільше переслідувана саме за вірність національному ідеалу. Цей ідеал прочитувався у творчості Миколи Зерова, Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Валер'яна Підмогильного, Михайла Бойчука та багатьох інших великих і менших представників відродження української культури. Новаторські школи і течії в літературі і мистецтві виражали тоді все найкраще і найздоровіше, що було в субстанції українського народу. Саме тому у чекістських катівнях було розстріляне українське культурне відродження 20 - 30-х років XX ст.

Потяг створювати в незалежній Україні багатопартійне суспільство, інспірований ненавистю до всевладдя й культу комуністичної партії, був спонтанний, нестримний, закономірний, але через властивий нашим лідерам комплекс особистого егоїзму призвів до роздрібнення національних сил, до знекровлення української ідеї. Сп'янілі від перемоги, наші лідери втратили відчуття реальності і не зауважили, що в державі діє проімперська ідеологія, яка має ще й фінансово надпомагану з Москви систему русифікації України.

З перших президентських виборів українська політична еліта почала розвалюватися. Вузькопартійні та вождівські амбіції не дозволили учасникам доленосної кампанії домовитись між собою і, якщо не виграти вибори, то вибороти собі в очах нації визнання і підтримку, які має мудра й перспективна опозиція. Але наші лідери, як це писав ще про своїх попередників Мазепа, "през незгоду всі пропали, самі себе звоювали". Неспроможність мислити стратегічно, підніматися над дріб'язковими справами й особистими образами, відмовитись від булави провідника на користь іншого, хай навіть у чомусь слабкішого, але зате єдиного лідера - це для наших чільних патріотів річ поки що неподоланна.

Коли Президент Леонід Кравчук пропонував створити рухівський уряд, наші лідери відмовилися брати владу, аргументуючи це тим, що співпраця з колишнім секретарем ЦК КПУ дискредитує націонал-демократів. То була тяжка помилка, що потягла за собою ряд негативних для України наслідків аж до того, що всі керівні посади в державі опинилися в руках колишньої радянської номенклатури.

Це свідчить про слабку теоретичну підготовку наших політиків, про те, що вони запізно почали вивчати настанови В'ячеслава Липинського, який наголошував, що успіх новоствореної держави може бути забезпечений тільки співробітництвом між новими революційними силами, що прийшли до влади, і чиновниками колишньої влади. Нам ішла в руки найважливіша в державі урядова ланка, але ми не взяли її, бо хотіли мати все й одразу до останньої адміністративної клітини, а для цього треба було брати владу кров'ю, а не переговорами з Президентом. Але то була б уже інша історія, страшніша і напевне програшна для нашої державності, бо наша демократія не володіла сформованим державним апаратом.

Міжусобиці між національно свідомими політиками та їхніми партіями тривали і, хоч у пом'якшеній формі, тривають досі. Народ розчарований не тільки владою, але й патріотичними опозиційними силами, які не зрозуміли і не визнали, що розбрат між ними є головною причиною утвердження саме такої влади, яку маємо. Демократичні сили в парламенті і за його межами залишаються надалі розбитими, стратегічно недалекоглядними, вони не сформулювали своєї спільної мети, тактики і методів боротьби. "Наша Україна" досі не виступила з фундаментальним програмним документом. Існує небезпека, що вона втрачатиме підтримку народу, якщо партії, котрі її створювали, не об'єднаються в одну політичну, організаційно оформлену силу на засадничій національній ідеї. Керівництво "Нашої України" не сприяє навіть об'єднанню Руху, не розуміючи, що, як тільки перестане битися в ній рухівське серце, єдиною радістю для неї буде дихавичне сходження на найвищу гору в Карпатах, але вона навряд чи підніметься на Говерлу української влади.

Необхідно усвідомити, що перемога "Нашої України" на виборах до Верховної Ради спричинена передовсім об'єднанням майже всіх демократичних сил в одному блоці. Наявність харизматичного лідера Віктора Ющенка має значення, але набагато більше значення має факт згоди між партіями та особистостями, що входять до "Нашої України". Однак до світлих голів нашої еліти ще не дійшло, що політичні однодумці, нездатні порозумітися і створити єдину організовану політичну силу, просто не зможуть керувати державою, а, допущені до такого керівництва, - принесуть Україні не менше зла, ніж її випадкові безпартійні правителі.

Маючи перед очима певних людей з когорти наших провідників, знаючи їхні достоїнства і слабкості, ми не можемо приписувати їм усього, що несуть нині і що можуть принести завтра для розвитку української ідеї нові суспільні формації. Пропрезидентські сили, які сьогодні ставлять понад усе власні економічні інтереси, домоглися того, що у Верховній Раді фракція комуністів зменшилася наполовину. Це не лише природне відмирання комуністичних ілюзій в народі, але й певне зростання свідомості в підприємницьких і чиновницьких структурах, що пам'ятають про завтрашній день.

Створена натиском згори мінімальна і хистка більшість у Верховній Раді що ближче до президентських виборів, то глибше впадатиме в сумнів щодо своєї політичної поведінки. Чи зможе вона, звикла бігати за президентським возом, сама впрягтися до справжнього керівництва, одягнути хомут відповідальності за дії нею створеного уряду? Чи справді ми вже доросли до парламентсько-президентського правління, яке мало б очистити державу від корупції і злодійства, а виборчу систему - від адміністративного ресурсу та продажі й купівлі депутатських мандатів? На ці питання насуваються сумні відповіді, але перемога "Нашої України" на виборах, поява Віктора Ющенка та його сподвижників, здатних все ж таки об'єднувати демократичні сили, дає підстави сподіватися на успішний розвиток нашої державності і національної ідеї.

IV

Певна річ, європейський вибір України належить до нашого національного ідеалу. Але треба пам'ятати, що ми виходимо з державністю на кін європейської історії в часи глобалізації, тобто об'єднування континенту в наднаціональну організацію, яка крок за кроком посувається до того, щоб стати новою Священною Римською імперією. Вже є спільна валюта, спільні зовнішні кордони, спільне, добре плановане господарство, бракує ще спільної армії та конституції. Але це незабаром буде. Європейський Союз, що виник з потреби захисту від комуністичної імперії, поступово сам стає наддержавою і несе загрозу для існування автентичних національних організмів.

Замість національного статусу людини висувається статус її громадянства, який "... уже не зводиться просто до приналежності до якоїсь держави, а дає шанс на включеність у сучасну цивілізацію, не обмежену рамками окремих країн і континентів" [9, с.179]. Це нагадує статус громадянства, що його намагалися запровадити в життя всі імперії, щоб збутися нібито "національної обмеженості" своїх різноплемінних громадян. Будівники такої цивілізації надають перевагу побутово-комфортному, матеріально-споживацькому, космополітичному, а не національно-духовному життю людини.

Вони підпорядковані ідеї і практиці економічної глобалізації, вимогам міжнародної співпраці, яка в теорії здається дорогою до матеріального благоденства на всій планеті, але насправді є засобом ще більшого збагачення розвинених країн. Держави, які поставляють усьому світові засоби транспорту і зв'язку, високі технології виробництва найнеобхідніших товарів, уніфікують духовне життя планети, зводять його до зоднаковіння, до примітивних безнаціональних форм. "Коли нашою долею, - пише польський філософ Лешек Колаковський, - мало б стати знищення культурного розмаїття світу в ім'я якоїсь "планетарної" цивілізації, то це призначення, либонь, не могло б збутися інакше, ніж ціною такого переривання тяглої традиції, яке потягло б за собою смертельну небезпеку для кожної цивілізації зокрема і для людської цивілізації загалом" [10, с.213-214]. І знову ж таки маємо згадати про так званий "природний закон", основи якого розробляли наші мислителі ще з XVI ст. Кожна нація - це творена вищою силою жива сутність, своєрідна ноосфера, знищення якої - злочин так само великий, як нищення індивідуальної сутності людини.

Якщо мати на увазі християнську цивілізацію, яка черпає свою життєвість із церковних патріотичних та обрядових відмінностей європейських народів, то і вона вже під загрозою. В храмі, де не моляться за націю, де не сприймають своєрідних різдвяних та великодніх національних традицій, панує студена догма, оглуплення і стандартизація віруючих, що, врешті-решт, обертається на скептичне ставлення до Бога. Смертельну небезпеку для кожної національної культури і національної ідеї не усунуто провалом комуністичних теорій перебудови світу. Ця небезпека тепер загрожує з іншого боку. На місце тоталітаризму приходить глобалізація Європи, де для національних почувань вже побудовано музеї. Але національне почуття - це почуття природне, релігійне, духовне, пов'язане з вірою в спільне безсмертя людини і народу.

Отже, так само, як національний фанатизм у формі німецького чи російського шовінізму знищував духовність Європи, так буде знищувати її національний нігілізм і малодушне пристосування слабких народів до ролі прислужників у спільному європейському домі. Тому найголовнішою складовою української ідеї на будущину має бути міцна державність і міцна відпорність до всілякого підлабузництва і самоприниження перед сильними націями.

Ніхто не знає, чи вдасться Європейському Союзові збалансувати національні інтереси народів, які входять уже і невдовзі увійдуть до нього. Якщо важливі справи у Європейському Союзі будуть вирішуватись більшістю голосів, а не консенсусом, то малочисельні нації потраплять у залежність від великих числом народів. Конфлікти на національній основі - неуникненні. Вже сьогодні немає згоди в багатьох питаннях, а домінація англійської мови, споживацької, низькопробної, посмітюшної культури, розповсюдження брутальної вседозволеності під прикриттям демократії викликають тривогу і протести мислячих європейців.

Не Європейський Союз, а НАТО мало б бути першою організацією, куди Україні належить прийти, щоб зміцнити свою безпеку і державність. Та наша біда в тому, що всі контакти з Європою ми вибудовуємо тільки на економічних засадах.

На маяк Європейського Союзу ідемо, немов корабель жебраків і піратів. Не вміємо або - що гірше - не хочемо працювати з Європою як національна команда. Відсутність при кермі держави національної ідеї робить нас в очах Європи голодними птахами, котрі з'являються в небі, як тільки з багатого корабля кидають у море недоїдки.

Без національного обличчя, без власного культурного надбання, яке Україна повинна демонструвати світові, навіть будучи в Європейському Союзі, вона викликатиме зневажливі оцінки Заходу, а в "старшого брата" - млосне бажання знову обернути її на свою вотчину, та не тільки бажання, а й певні заходи щодо цього.

Слава Богу, наша економічна відсталість не дасть нам негайно опинитись у союзі з народами, які шанують тільки рівних собі і не проти затоптати і розвіяти нашу нетривку державницьку ідею. Це не означає, що ми повинні радіти своєю бідністю. Її треба позбуватися як найбільшого внутрішнього горя, а не як зовнішньої перешкоди на шляху до Європи. Справу треба поставити так, щоб нас запрошували як могутню державу з високим добробутом до об'єднання з Європою, розуміючи, що ми там потрібні насамперед не як виробники і з'їдачі хліба, а як нація, котра дає континентові омріяну безпеку.

Сучасній західній цивілізації, у формуванні якої досі українська культура участі майже не брала, хоч її впливи постійно відчувала, бракує оздоровчих, нових, ініціативних ідей. З такими ідеями українська культура могла б прийти до Європи, бо вона їх виробила в процесі свого становлення і самоствердження. Свобода як тяжкий обов'язок пам'ятати про права ближнього, як засіб проти присмерку та розгублення ідеалів і погляд на неволю як формуючий ідеали чинник розвитку народу з переродженням людини на раба і сотворенням людини з раба, нарешті, постання нації з безликої маси - хіба ці відкриття сучасної нашої культури не могли б зацікавити світ?

Західна цивілізація, яка втрачає національні прикмети, відчужується від християнської моралі, дедалі більше підлягає фінансовій диктатурі світових корпорацій і банків, могла б бути збагачена культурами центральноєвропейських народів, що несуть у собі енергію не шовіністичних, а здорових національних ідей з пошануванням людини за людяність і за непідвладність матеріальній мамоні.

Та не йдеться тут про нав'язування своєї культури Європі, а тільки про наш діалог з нею, що в ньому ми могли б і стати як рівня, і вчити, і вчитися, і пізнавати безперечні достоїнства нашого національного єства. Досвід нашої історії та культури говорить, що кінець національних держав - це велика ілюзія Західної Європи. Їй треба було б повчитись у конструкторів "єдиного радянського народу", що розпався, хоч був злютований не лише злою волею кремлівських імператорів, а й необхідністю спільної війни проти німецького фашизму. Захід не бачить національної природи конфліктів, що ними сьогодні переповнений світ. Якщо боротьба чеченців за свою незалежність трактується як терористична акція або замовчується Заходом, то це знак, що не лише його політика, а й цивілізація - лицемірні та хворі, бо ці речі розділити неможливо.

Існування Української незалежної держави з усіма її вадами - це кардинальний історичний поворот, який дає нам шанс пізнати свої політичні хвороби, що нас супроводжували в минулому, оздоровитись у своїй колективній свідомості, зорієнтуватися, нарешті, на власні сили в будівництві власного самостійного життя. Ми повинні збагнути, хто ми є самі в собі і для самих себе, щоб це стало в очах інших націй, які дивляться на нас, правдою про нас.

А ми самі в собі маємо болючу тріщину-рану, бо належали одночасно до Заходу і Сходу, до двох протилежних історичних, культурних і релігійних напрямів, що є однією з причин нашого національного розладу. В. Липинський виводив з цього ідею українського месіанізму, яка полягала в тому, що нашому народові призначено об'єднувати й гармонізувати цивілізаційні східні і західні рухи. Час для цього ми втратили, бо не мали своєї держави, не оборонили наших західних сусідів од східної імперії; самі стали не тільки жертвою, а й опорою царської та радянської Росії в її загарбницькій політиці. Сьогодні наше призначення в тому, щоб вийти на прямий цивілізаційний контакт з Європою, прийняти в політиці те, що відповідає нашому духові і нашій культурі ще відтоді, коли Київська Русь була в династичних зв'язках не з Візантією, а з Європою, а козацька держава будувалася вихованцями польських та західноєвропейських вищих навчальних закладів. Певна річ, при цьому необхідно триматися власних поглядів на головні загальноєвропейські моральні і духовні цінності. Світове покликання України сьогодні, мабуть, краще за нас розуміють народи, що визволилися з комуно-російського гноблення і сприймають нашу незалежність, як Боже благословення для їхньої свободи. Якщо європеїзація України зможе позитивно вплинути на демократичний розвиток Росії, допоможе їй позбутися імперського синдрому і, хоч у це повірити тяжко, визнати de facto нашу державу як необхідну умову для її нового буття, то це було б великим, у романтичній термінології - месіанським досягненням нашого міжнародного призначення.

Наша національна ідея зазнавала каліцтва через те, що ми змушені були використовувати ворожнечу між нашими гнобителями у своїх визвольних цілях. Це було навіть причиною гордості, про що 1863 року в "Зазивному листі до української інтеліґенції" писав Пантелеймон Куліш: "... покіль стояли ми за Польщу, під п'ятою в ляха ізвивалась Москва, а як почали стояти за Москву, стала тогді Польща пищати під п'ятою москаля". Бити одного ворога службою іншому ворогові - наша трагедія, найстрашніший акт якої розігрався в Другій світовій війні під Бродами, де з обох боків ішли в атаку українці, одні - в німецьких, а інші - в радянських мундирах. Гіркішої іронії долі, мабуть, не зазнав жоден європейський народ.

Орієнтація не на власні, а на союзницькі, як правило, непевні та хижацькі сили в здобутті державності розривала не тільки територію, а й духовний організм української нації. Мати лише одного ворога парадоксальним чином нам допомогла імперія, зібравши майже всі українські землі під своїм ярмом і, не хотячи, проти власної волі об'єднала визвольну енергію великого народу воєдино. Вже після розвалу СРСР деякі російські шовіністи визнали, що приєднання Західної України до Східної було помилкою імперії, інакше кажучи, її ненажерливість стала причиною її смерті.

З моменту постання Української держави українська ідея одержала могутній імпульс для нового життя, але він не був підтриманий всіма урядовими структурами. Носіями ідеї - і це велике наше досягнення - стали демократичні партії та громадські організації, що поставили своїм завданням працювати на відродження пам'яті про українську державність і на запровадження української мови у ті сфери життя, звідки вона була вигнана русифікаторами. Національна ідея перестала бути парафією радикального націоналізму, але, будучи зігнорованою владними інстанціями, вона змушена буде приходити за допомогою саме до нього, мати його напоготові, як зброю. Народ зобов'язаний боротися за своє життя. Він має право застосувати зброю не лише тоді, коли йому загрожують зброєю, але й тоді, коли його хочуть піддати політичній лоботомії, щоб вирвати з його мозку пам'ять про те, хто він є. Національний максималізм, однак, був би сьогодні для нас шкідливим, бо зростання української свідомості хотів би підігнати силою, нагадуючи дикуна, що палицею б'є й ламає дерево, аби воно швидше росло.

Особливо обережними ми повинні бути у сфері мовної політики, де кожен крок має бути обдуманий до найменших дрібниць. Але обдуманий крок належить зробити. Щороку на святі Незалежності має звітувати Президент і уряд, що зроблено для утвердження нашої мови як мови науки, освіти, виробництва, армії, торгівлі, підприємництва і засобів масової інформації. Українська мова для України ніколи не була тільки засобом спілкування, збереження фольклорних та літературних цінностей, творення філософсько-духовного коду нації. Вона була і, мабуть, ще довго залишатиметься політичною зброєю народу, кореневищем його державності. Теорія про те, що український народ не втратить своєї психічної оригінальності, втративши мову, тобто що українська ідентичність може бути сформована і на російській мові, є фантазією людей, що механічно порівнюють українців з ірландцями, які, втративши свою мову, зосталися собою і збудували навіть свою державу. Ці люди не враховують агресивності імперської психіки, якій служать російська мова й культура, а також і того факту, що українська нація збереглася завдяки свому пісенному талантові. Ці люди не знають, що тепер ірландці намагаються відродити свою мову, розуміючи: без неї вони можуть втратити свою державність.

Психічний феномен українців за межами їхньої мови існує так само, як існує психічний феномен євреїв, котрі не знають своєї мови, але неможливо уявити собі Ізраїльської держави без Біблії і без мови, якою написано заповіти Мойсея. Заберіть у нас одного Шевченка, і всі національні храми на нашій землі почнуть падати. Це знають підступні антиукраїнські сили, що прагнуть із Кобзаревого чола зірвати ореол геніальності, вийняти державницьку душу з нашої мови. Чи треба доводити, що мовна політика в Україні - головний індикатор туподумства або самозгубного інстинкту влади, бо все, що працює проти української мови, прагне знищити насамперед саму владу.

В численних публікаціях наших політиків та істориків підкреслюється факт нерівнозначності сходу і заходу України на площині національного самоусвідомлення. Справді, схід більше зрусифікований, але такий погляд не позбавлений схематичності і перебільшення. На сході і на півдні України село розмовляє українською мовою, а суржик і примітивна російська мова є прикметою міста, поросійщеного робітництва і чиновництва. Опір українській мові чинять, як правило, не лише росіяни, а й малороси, які не ідентифікують себе ні з Росією, ні з Україною, а тільки з проміжною низькоосвіченою групою населення, що хоче жити в Україні, але за рабською інерцією служити Росії. Якби малороси відчули, що українська мова здатна відкрити для них двері до університетів, до престижних професій, до вигідного становища в суспільстві, що вона справді, як записано в Конституції, є державною мовою, вони заговорили б по-українськи. Пасивно українську мову знає кожен громадянин України, а до її активного знання і практичного вживання його може привернути активна проукраїнська політика нашої держави.

Схід більше русифікований, але й більше модернізований, ближчий економічними інтересами до Європи. Це впливає і впливатиме на кристалізацію його нинішньої розпливчастої українськості. На Сході кипить господарське життя, народжується промислова і хліборобська міць держави, виникають перейняті українською ідеєю нові політичні осередки. В цьому напрямі діють деякі вищі навчальні заклади, культурні центри та установи. Прикладом може бути журнал "Кур'єр Кривбасу", який став авангардним виданням українського письменництва.

Тому з гірким подивуванням слухаємо деяких львівських та івано-франківських інтелектуалів про необхідність автономізації чи навіть відокремлення Галичини від Великої України. Мовляв, Донеччина і Слобожанщина москалізують нас. Можливо, ця провінційна схибленість є виявом почуття меншовартості щодо сконцентрованих на сході України наших найбільших державних можливостей і майбутніх досягнень. Бо ж головна перспектива економічного і всілякого іншого нашого розвитку лежить над морем. Крим у певних аспектах має таке саме значення для нашої державності, як незабруднені російщиною західні околиці наших земель.

За числом і різноманітністю своїх субетносів, за багатством своїх етнічних культур українці належать до великих народів. Політика окупаційних режимів, що намагалися розчленувати нашу націю, проголошуючи, наприклад, лемківський діалект русинською мовою, а гуцульську етнічну неповторність - належною до польського чи румунського етносвіту, зазнала краху. Ми повинні дбати про збереження і розвиток етнічної багатогранності нашого народу, бо в самопізнанні нації велике значення має подив од усвідомлення її неосяжності.

Спільної свідомості, збудованої на пізнанні правди про свою Батьківщину, українці ще не мають. Це головна причина політичних непорозумінь, розбіжностей, конфліктів між національно свідомими суспільними формаціями і оглухлою до національних проблем владою. Відсутність такої свідомості зумовлює існування ідеологічного хаосу в Україні, а це загрожує українській державності.

Спільна свідомість нації здатна внести в поведінку більшості громадян впевненість у тому, що за всіх соціальних і політичних неузгоджень між ними існує для них єдине, недискусійне начало їхнього роду, їхньої мови і духовної екзистенції, - це і є розвитком національної ідеї. У Польщі ніхто не робить собі трагедії з того, що до влади прийшли колишні комуністи, бо всі громадяни знають, що жоден їхній уряд не працюватиме супроти національних польських інтересів. Практика показує, що лівий уряд наполегливо продовжує лінію правого уряду в головних питаннях зовнішньої та внутрішньої політики. Якщо правиці вдалося здобути для Польщі членство в НАТО, то лівиця все робитиме, щоб Польська Республіка якомога швидше стала членом Європейського Союзу.

Так відбувається в усіх державах, де національна ідея пронизує, об'єднує, виховує різні соціальні верстви і політичні сили, хоч при цьому не відбирає в них права виступати зі своїми поглядами, вимогами, концепціями стосовно внутрішнього і зовнішнього устаткування країни. Національна ідея в розвинених демократичних суспільствах виступає як регулюючий фактор, що не допускає до пророкованих марксистами революцій, розриву народів по межі, що ділить багатих і бідних.

Спільна свідомість українського народу, хоч повільно, та все ж формується на наших очах силою обставин його територіальної, економічної, мовної і культурної зібраності. Схід поволі, але все ж переймає політичну культуру заходу України, а захід приймає досвід національної витривалості, що його протягом століть під московським караулом набула Східна Україна. Йдучи назустріч одна одній, шануючи одна одну, переймаючи одна від одної реґіональні традиції патріотичного змісту, всі України, від Закарпатської до Слобожанської, обов'язково зійдуться в українській ідеї і об'єднаються в нерозривній єдності нашого народу.

Та чи можуть саме так сходитися маси народу з кастою нових, духовно чужих і ворожих Україні олігархів, які намагаються за допомогою влади відгородитися муром від зубожілої нації? Не можуть, не зійдуться, якщо законодавча і виконавча влада не стане на боці упосліджених, не знищить спекулятивну монополію комуністів обстоювати соціальну справедливість і сама не візьметься запроваджувати цю справедливість у життя. Це - альфа і омега української ідеї: створити націю, об'єднану не лише історичною пам'яттю, мовою і культурою, а й залученням кожного громадянина до реалізації своїх здібностей, до конкретної праці на будівництві демократичного суспільства і національної держави. Але сьогодні сотні тисяч українців будують не Україну, а Європу і Росію, і марно сподіватися, що всі вони колись навернуться до власного дому. А тих, хто вже тепер повертається в домовинах, стільки, що, здається, ніби всі вони побували не на чужій роботі, а на війні.

Сьогодні ми маємо ситуацію, яку передчував В. Липинський, ще 1919 року пишучи: "Що буде, коли кожна наша демократична партія буде в поняття нації на Україні вкладати інший культурний, соціальний, економічний і політичний зміст і прийнятими в демократіях методами буде при свому усвідомленні народу паскудити поняття нації, яке пропагують і усвідомлюють її політичні противники?" [11, с.468]. Видатний наш державник також вважав, що ідея нації не може бути знаряддям політичної внутрішньої боротьби. А як нам дійти до такого стану, коли поняття української нації буде однаковим для українського Президента, парламенту, уряду, для партій, що йдуть із владою, і для партій, що йдуть проти неї? Поняття рідної нації повинне бути в загальних рисах для всіх українців однаковим, недоторканним, священним, як святая святих в давньоєврейському храмі. При нашій розгнузданій демократії, яка дозволяє партіям з антиукраїнським нутром діяти на повалення нашої державності, численним засобам масової інформації - русифікувати Україну, а самій владі - бути ніби за межами національної ідеї, ми маємо покладатися на інстинктивну, стихійну волю до життя нашого народу, на розвиток у інтеліґенції і в новоутворюваному середньому класі державницьких сил.

Нашу національну свідомість причаєні вороги намагаються підступними ін'єкціями песимізму і нарікання на незалежність довести до повного затьмарення. В уколах докторів з добре відомих спецслужб, а також у блекоті домашніх язикомовних знахарів схована трутизна політичної роздратованості, зневаги і навіть ненависті до власної держави, яка нібито стала головною причиною бідності і вимирання українського народу. Ми, однак, знаємо, що наша бідність і невтішна демографія походять якраз від національної невизначеності нашого керівництва, яке має державу, але не має вітчизни.

Зберегти і зміцнити почуттям батьківщини свою державу - це завдання нашої інтелектуальної та політичної еліти, зрештою, завдання нашого народу, якщо він хоче бути нацією, успішно конкурувати з могутніми сусідами в усіх сферах життя. Тільки Українська держава, в якій домінуватиме національна ідея, дасть нашому народові світлу будущину і невмирущість. Тільки за умови тривалого, не обриваного існування Української держави неподільність України та її суверенітету стане моральним законом і незаперечною істиною для наших громадян і для всього світу.

За всіх недоліків нашої державної системи, вона має певні заслуги, до яких належить збереження територіальної цілісності, європейський вибір, підготовка до членства в НАТО, негативне ставлення до російсько-білоруського союзу, аграрна реформа, зростання внутрішнього валового продукту. Якщо ми зуміємо визволятись від своїх невдалих правителів конституційним способом, не розхитуючи і не розвалюючи держави, а тільки вдихаючи в неї дедалі більше національної і соціальної справедливості, ми станемо впорівень з найрозвиненішими демократіями. А там пануючі та опозиційні течії час од часу сходяться в компромісне русло згоди. Таке політичне життя можна уявити собі в образі великої ріки, яка то з'єднує, то роз'єднує при островах свої води, але не розливається так, щоб зникнути в безбережжі чи затопити і знищити поселення на своїх берегах.

Ми дуже довго були в національному поневоленні, тому дуже довго за часів Української держави будемо жити під натиском тривоги за її існування і нормальний розвиток. Ми тепер нагадуєм ізраїльське плем'я, що вирвалося з єгипетського дому неволі в голодну пустелю, втрачає віру в обітовану землю, але рухається вперед за огненним стовпом, який веде через піски розчарування і зневіри до повноцінного, творчого, національного життя. Цим огненним стовпом і є українська ідея, яка нас живить, скеровує і надихає вічним світлом.

Література

1. Франко Іван. Україна іrredenta // Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т. V (2). - С. 268

2. Шевчук Валерій. Суспільно-політична думка в Україні від 1710-го по 90-і роки XVIII ст. // Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т. IV (1). - С. 9.

3. Козачинський Михайло. Філософія аристотеліанства // Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т. IV (2). - С. 28.

4. Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т.V (І). - С. 259.

5. Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2004. - Т.VI. - С.31.

6. Кравченко Богдан. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. - К., 1997. - С. 195.

7. Костомаров Н. Две русские народности. - К., 1991. - С. 69.

8. Леслі А. Пал. Аналіз державної політики. - К., 1999. - С. 24.

9. Чепелли Д,, Оркень А. Проблеми Восточной Европы. - Вашингтон, 1992. - № 35-36. - С. 179.

10. Колаковський Л. У пошуках варвара: Дванадцять польських есеїв. - К., 2001. - С. 213-214.

11. Липинський В. Листи до братів хліборобів // Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т. VI. - С.468.

Страницы: 1, 2