Диктатура в недемократичних та демократичних державах

Кожна форма має, у свою чергу, кілька видів, що, оскільки можливі різні комбінації формотворчих елементів.

Найбільшу правильну форму держави Аристотель називає політією. У політії править більшість в інтересах загальної користі. Всі інші форми представляють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Аристотелем, є як би змішанням олігархії та демократії. Цей елемент політії (об'єднання інтересів заможних і незаможних, багатства і свободи) є в більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування.

З неправильних форм держави тиранія - найгірша.

Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Аристотель схвально характеризує помірну цензову демократію, засновану на примирення багатих і бідних і пануванні закону. Звідси - висока оцінка ним реформ Солона.

Політія як найкраща форма держави поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільна від їх недоліків і крайнощів. Політія - “середня” форма держави, і “середній” елемент у ній домінує в усьому: у вдачі - поміркованість, у майні - середній достаток, у владарювання - середній клас. “Держава, що складається із “середніх” людей, буде мати і найкращий державний лад”.

Основну причину збурень і переворотів в державі Аристотель бачить у відсутності політії [8, c. 88].

2.7 Демократія

Поняттю “демократія” та її предметній сфері випала щаслива доля: це поняття без особливих суперечок зайняло своє місце як одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації.

Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.

Для більш продуктивного розуміння основних уявлень про демократію, безсумнівно, корисні етимологічна й історична ретроспективи концепту. Самий термін «демократія» складається з двох грецьких слів: demos - народ і cratia - владарювання, отже, це “влада народу” [72, c. 67]. Більш розгорнуте визначення “демократії” було сформульовано американським президентом А. Лінкольном. Воно виражає різноманітні аспекти й істотні ознаки демократії: демократія виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу [68, c. 9].

Остання характеристика демократії, як влади “для народу” не просто вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного і соціального прямування. У ранні історичні періоди (від Древньої Греції і до Французької революції) “демократія” зводилася до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), так само як і для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й інших класичних авторів демократія означала не якийсь визначений стан суспільства, а особливу форму організації державної влади - нею володіють не одна особа (як при монархії і її варіаціях, скажімо, тиранії) або група людей (приміром, при аристократії і її різновидах, начебто олігархії або плутократії), а всі. Аристотель першим у своїй типології трьох “кращих” форм держави (тиранія, олігархія, демократія або охлократія), поряд із кількісним критерієм розподілу (“хто панує?”), вказує також на критерії якісні “які засоби панування?”), причому у нього відношення до “демократії” скоріше немилостиве, як до однієї з форм виродження державного життя. Після настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоріч, “демократія” виявилася в числі закритих, заборонних понять. Проте, незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, вже в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої.

Чому демократія виявилася “в немилості” у Аристотеля ? Мабуть тому, що він не проводив розходження між “демократією” і “охлократією”. Аристотель, звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але усвідомлював й інше - що “демос” (тобто народ у власному змісті) правителі можуть за допомогою митецької “демагогії” довести до рівня “охлоса” - “черні”, використовувати його у своїх цілях, називаючи це “демократією”, “народовладдям” Дійсно, було багато випадків таких перетворень в історії практично всіх народів, нашої вітчизняної в тому числі. Водночас авторитет Аристотеля й у старожитності, і в середньовіччі був настільки великий, що його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий час, поняття демократії на периферію соціального і політичного знання [8, c. 48].

Дослідники найчастіше не помічають тієї важливої обставини, що визнана і схвалювана Аристотелем “політія” містить цілий ряд елементів, що зближаються з більш пізніми, позитивними поглядами на демократію. Політія означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель і більш пізні мислителі) “державне життя”, “державний устрій”, а також навчання про неї, погляд на них. Саме слово походить від терміна “поліс”, тобто “місце”, “місто”, у якому живе компактне співтовариство вільних людей (греків) - у створених ними структурах визначеного соціального і політичного єднання, під захистом вироблених для цієї цілі законів, релігійних і моральних норм.

Переоцінка концепту демократії, а також відзначене вище семантичне його розширення відбуваються в період Французької революції. Демократія стає поняттям, що відбиває, спочатку, визначений напрямок думки, а пізніше вже напрямок і зміст визначеного соціального руху, його політичні і суспільні цілі. З цього часу демократія означає вже не тільки якусь суспільну структуру, що альтернативно протистоїть монархії й аристократії, але стає одночасно і філолофсько-історичним шифром у соціології влади, кодом як для цілого ряду ліберально-буржуазних вимог автономії і співучасті в прийнятті рішень, так і для ідей і упрямувань до соціальної рівності. Концепція демократії перетворюється в головну рушійну силу, сутнісний елемент, іманентний всьому сучасному розвитку соціальних структур. Під демократизацією припускається процес, що, беручи свій початок у ранньому конституціоналізмі Англії і США, сприяв виникненню теперішніх форм демократичного державного устрою, але не завершений і в наші дні. Сучасна конституційна держава не втілює в собі якусь “закінчену” структуру, або “готову” для застосування концепцію державного устрою, але є лише результатом багатоступеневого, що продовжується, історичного процесу [3, c. 36].

Сучасна конституційна держава почалася з приборкання і роззброювання конфесійних партій - учасниць громадянської війни, із встановлення суверенної державності за допомогою монополізації засобів “узаконеного фізичного насильства” (М. Вебер) і зосередження їх у руках держави. На цій першій стадії - встановлення внутрішнього миру і формулювання проблеми суверенітету - і будується держава саме як держава. Це, проте, ще нічого не говорить про якість самої організації влади. Держава стає конституційною лише на другій стадії, коли цей “Левиафан” (Т. Гоббс) створює умови миру і виживання, здійснює поділ влади і гарантує невідчуджуваність основних прав і свобод людини; і тільки на третій стадії розвитку, з проведенням у життя принципу суверенітету народу і з завоюванням загального виборчого права вона стає демократичною конституційною державою, що згодом (четверта стадія) доповнюється деякими компонентами держави соціальної, держави загального благоденства. Весь наведений ланцюг складається, таким чином, із гарантії загального права на виживання (забезпечення умов життя) і соціальної безпеки (мир) - через визнання прав на особисту свободу (свобода), через невідчужувані основні права і свободи людини, через гарантію прав на політичну співучасть і співробітництво (рівність), аж до утвердження цивільних прав, наданих державою загального благоденства. Цим, проте, не вичерпується динаміка розвитку демократичної конституційної держави, її політичної структури.

Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, оскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов'язана такою популярністю в сучасному світі.

Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії, такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії і її теорія.

Враховуючи взаємозв'язок нормативних і емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:

1. Юридичне визначення та інституційне вираження суверенітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади. Суверенітет народу виражається в тому, що тільки йому належить засновницька, конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмежений строк.

3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав.

4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні [6, c. 14].

Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.

Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад, антична і сучасна демократія, американська і швейцарська політичні системи і т.д. [12, c. 11] Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.

При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим принципом - суверенітетом народу, - демократія класифікується в залежності від того, як розуміється народ, і як здійснюється суверенітет.

Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає підставу характеризувати держави, які піддають політичній дискримінації деякі групи населення і зокрема, не надаючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії і відрізняти їх від всезагальних демократій - держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.

Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних осіб. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб'єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.

В першому випадку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому - група, в третьому -- весь народ (нація, клас).

Суверенітет народу - найважливіша конституційна ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб'єкту, але також за формою здійснення ним влади.

В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну) [19, c. 11].

В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.

Важливим (другим) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третя, провідна у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.

В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою [21, c. 30].

Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меншості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може не мати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов'язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.

Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меншості, в тому числі і окремій особі [24, c. 39].

2.8 Охлократія

Охлократія (грец. - панування черні, юрби) - у системі Полібія форма державного устрою, що є звироднілої демократією, як олігархія - звироднілою аристократією. В Аристотеля охлократія описується під ім'ям демократії, як полібієвська демократія - під ім'ям поліції [7, c. 124].

Охлократія чи, по Аристотелю, демократія, як форма перекручена, не представляє строго об'єктивних ознак, і прирахування до неї тієї чи іншої держави є завжди результатом суб'єктивно-негативного відношення до неї.

Аристотель описує Афіни при Периклі і пізніше (з перервою під час правління 400, потім 30 і 10), як демократію, тому що тоді панувала чернь; люди знатного походження систематично усувалися від участі в справах керування, при призначенні на посаду вирішальну роль грало жеребкування; неминучим результатом такої системи було деспотизм стосовно союзників і безладдя в керуванні. Тим часом інші письменники бачать в Афінах зразок чистої демократії (у повному змісті цього слова) [22, c. 6].

Ознаки охлократії можна знайти в римській імперії, де армія зводила на престол і скидала з його по розсуду, хоча державні установи тоді були монархічними. Багато хто вказують як на охлократію на Паризьку комуну 1871 р.; але правильна система всенародного голосування, що панувала там, робить цю вказівку в значній мірі довільним, хоча безсумнівно, що окремі факти, як розстріл генералів Леконта і Тома, були актом волі неорганізованої юрби.

З великою підставою можна назвати охлократією державний устрій Франції в деякі моменти великої революції й у перші дні після революції 1848 р., коли неорганізована юрба вибирала всіх найважливіших посадових осіб [15, c. 109].

Взагалі охлократія, у найбільш точному змісті слова, може існувати тільки дуже нетривалий час, при чому усього частіше є проміжною формою в бурхливі часи після падіння старого порядку і до заміни його новим, більш-менш правильно організованим.

2.9 Тимократія

Тимократія - це військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході. Обмежуючи буржуазно-демократичні політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (Гамаль Абдель Насер у Єгипті, Муамар Каддафі в Лівії, сандиністи у Нікарагуа, Менгісту Хайле Маріам в Ефіопії, Уго Чавес у Венесуелі).

Тимократія визначається як , або як:

- держава, де лише власники власності, можуть брати участь в уряді;

- уряд, при якому правителів обирали довічно на основі почесного місця, яке вони займають по відношенню до інших в їх суспільстві [39, c. 71].

У більш екстремальних формах тимократії там де влада походить від багатства, а не в честь, може переміститися в їх форму і стати плутократією, де багаті й могутні використовують свою владу, щоб закріпити своє багатство.

Солон вніс на розгляд ідеї тимократії як градуйовану олігархію в своїй конституції для Афін на початку VI ст. до н. е. Це була перша відома умисно здійснена форма тимократії, розподіл політичних прав і економічної відповідальності залежно від приналежності одному з чотирьох ярусів населення. Хаммонд передбачає, що Солон ввів податок на класи, стяггуючи в співвідношенні 6:3:1, найнижчий клас не платив податків, а неприйнятні, що залишилися, обиралися на виборні посади. Аристотель пізніше писав в своїх Никомахова етіках (книга 8, глава 10) про три «дійсних політичних форм» для держави, кожна з яких може виявитися в корумпованій формі, ставши однією з трьох негативних форм. Аристотель описує тимократію в сенсі панування власників: з неї він склав одну зі своїх дійсних політичних форм. Аристотелівська тимократія наближена до конституції Афін, хоча в Афінах, скоріш, склалася пошкоджена версія цієї форми, визначуваної як демократія [50, c. 27]. Платон використовував цей термін в сенсі правила по честі. У республіці, він описує чотири форми несправедливої держави з тимократією як переважною з чотирьох близьких до ідеального суспільства. Місто-держава в Спарті у мові Платона є реальною моделлю для даної форми правління. Сучасні спостерігачі можуть описувати Спарту як тоталітарну або однопартійну державу, хоча подробиць ми не знаємо, відомості суспільства приходять майже виключно від ворогів Спарти. Ідея мілітаризму часто пов'язана з орієнтованою для честі тимократії

Висновки до розділу 2

Отже, форми диктатури (політичної влади), що існували у державах Стародавнього Світу та Середньовіччя розрізняють за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

- монархія - єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

- тиранія - одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

- аристократія - влада кращих, тобто верхівки, знатної, привілейованої групи;

- олігархія - влада небагатьох багатих;

- тимократія - особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто - військовою силою;

- теократія - влада церкви;

- охлократія - влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

- демократія - влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

3. Диктатура в державах нового та новітнього часу

3.1 Диктатура в недемократичних державах

Беніто Мусоліні - основоположник італійського і фактично європейського фашизму, що приніс незліченні біди мільйонам людей і що поставив людство на грань катастрофи. У 1920-1930 рр. ім'я Б. Муссоліні знала вся Італія від малого до старого.

Його профіль з голеною головою і випненою нижньою щелепою чеканився на монетах, його численні портрети, погруддя, фотографії красувалися у всіх державних установах і житлових будинках. Його ім'я набиралося великим шрифтом на кожній сторінці, у всіх газетах. Це був найбільший в Європі культ особистості, неподільно пануючий в Італії з жовтня 1922 р. по липень 1943 р.

Народу Б. Муссоліні представлявся людиною сміливою, всемогутньою, яка постійно думає про громадян Італії. Йдучи з свого кабінету, він любив залишати засвіченим світло, щоб перехожі думали про вождя, працюючим до ночі.

Б. Муссоліні народився в 1883 р. в сім'ї сільського коваля в провінції Форлі області Емілія-Романья, в невеликому селі Довіа. Його мати була шкільною учителькою, віруючою, батько - ярим анархістом і безбожником. Ім'я Бенедетто, запропоноване матір'ю, що в перекладі означає “благословенний”, батько при хрещенні переробив на Беніто в честь відомого на той час мексіканського ліберала Беніто Хуареса. Дитячі роки Б. Муссоліні нічим особливим відмічені не були. Він любив підкреслювати свою винятковість, вибраність.

На початку ХХ ст. Б. Муссоліні жив і працював у Швейцарії. Перепробував професії каменяра, коваля. Був і чорноробочим. У цей час він і став членом Соціалістичної партії.

Початок Першої світової війни змінив долю майбутнього дуче. За пропаганду серед народу ідеї участі у війні в жовтні 1914 р. У березні 1919 р. Б. Мусcоліні збирає своїх прихильників в “Спілку боротьби” “фашіо ді компаттіменто” (звідси і вульгарне слово “фашизм”).

2 жовтня 1922 р. Б. Мусcоліні зі своїми прихильниками, вишикуваними в багатотисячні колони, здійснюють похід на Рим. Парламент Італії більшістю голосів передає йому владу. Так Італія стала першою в світі фашистською державою.

До 1926 р. Б. Муссоліні не насмілювався відкрито діяти тільки насильством. 1926 р. він вважав для себе “наполеонівським”. Саме тоді він, нарешті знищив залишки опозиції: були видані надзвичайні закони, за якими всі політичні партії, крім фашистської, заборонялися і розпускалися. У 1926 р. Б. Муссоліні створив фашистський трибунал, що засудив у 1927-1937 рр. 2947 антифашистів. Вищим законодавчим органом країни стала Велика фашистська рада. У Італії остаточно сформувалася відкрита фашистська диктатура: всі демократичні свободи були скасовані, заборонені вільні профспілки, проти всіх антифашистських діячів став застосовуватися відкритий терор. Б. Муссоліні називав свій режим тоталітарним. Влада стала заохочувати доноси, розпалювати підозрілість громадян один до одного. Стара мораль була оголошена буржуазним пережитком, а нова полягала в повному підкоренні інтересів особистості фашистській державі. В області зовнішньої політики Б. Муссоліні ще в 1923 р. встав на шлях агресії (бомбардування і захоплення острова Корфу). Підготовка до військових і колоніальних захоплень дозволила Італії з мінімальними втратами вийти з “Великої депресії” 1929-1933 рр. [66, с. 326-328].

Прихід до влади в Німеччині А. Гітлера дав Б. Муссоліні ґідного союзника. Упевнений в підтримці з боку гітлерівскої Німеччини і в нейтралітеті Франції, Б. Муссоліні захопив Ефіопію, що супроводжувалося звірячими розправами над мирним населенням країни. Спільне прагнення до нового переділу світу шляхом ще однієї світової війни зміцнило контакти між Б. Муссоліні та А. Гітлером. Спираючись на союз з гітлерівською Німеччиною і підписані Римські угоди, доповнені в 1937 р. Троїстим союзом Німеччини, Італії та Японії (військово-політична ось Берлін - Рим - Токіо), Муссоліні переходить до реалізації своїх агресивних планів в Європі. У 1936 р. в союзі з А. Гітлером він організує військово-фашистський заколот проти республіканського ладу в Іспанії. Користуючись фактичним нейтралітетом країн Західної Європи і їх повним невтручанням, дуче здійснює широку інтервенцію проти Іспанії, внаслідок якої в країні встановлений режим генерала Франко.

На догоду А. Гітлеру Б. Муссоліні підтримав захоплення Німеччиною Австрії. З серпня 1938 р., наслідуючи гітлерівській нацистській політиці, він видає цілу серію антисемітських законів. Правда, італійський фашистський режим був дещо “ліберальнішим” за німецького.

У руках Б. Муссоліні була зосереджена величезна влада: лідер фашистської партії, голова ради міністрів, начальник внутрішніх поліцейських загонів. У вересні 1938 р. Б. Муссоліні був одним з організаторів Мюнхенського змови, що зумовила захоплення Чехословаччини Німеччиною і що сприяла розв'язанню Другої світової війни.

У цій війні Італія брала участь на стороні фашистської Німеччини, виконуючи роль посередника між Німеччиною, Англією і Францією. З 1943 р. для Б. Муссоліні і його режиму наступають чорні часи. Успіхи Червоної Армії активізують антифашистське рушення в самій Італії. У липні 1943 р. США і Великобританія - союзники СРСР по антигітлерівській коаліції - починають військові дії на о. Сицилії, а потім і в континентальній Італії. Ця операція закінчилася капітуляцією Італії 3 вересня 1943 р., підписаної на острові Сицилія королем Емануїлом III. Велика фашистська рада голосує проти Муссоліні. Король Італії, який протягом майже двох десятиріч не виявляв себе в політичному житті країни, у вересні 1943 р. наказує своїм військовим арештувати Б. Муссоліні. Незабаром, правда, він був викрадений німецькими десантниками і привезений в Німеччину.

23 вересня 1943 р. Б. Муссоліні сформував новий уряд Республіки Сало у Північній Італії, в якому ще і зайняв пост міністра закордонних справ. Весною і літом 1944 р. положення Республіки Сало погіршилося внаслідок активізації партизан-антифашистів з рушення італійського Опору. 4 червня 1944 р. американці увійшли до Риму, у серпні - до Флоренції і рушили на північ Італії. Саме в цей час почалася вакханалія безжалісних розправ фашистів з інакодумцями.

27 квітня 1945 р. в містечку Донго на півночі Італії невеликий загін партизан зупинив німецьку частину, що відступала. Під час обшуку однієї з вантажівок в неї була виявлена людина, в якій легко можна було упізнати Б. Муссоліні. В обстановці повної секретності він був знятий з вантажівки. На наступний ранок за ним прибув з Мілана посланий командуванням рушення Опору полковник Валеріо. Полковник довіз бранця до села Джуліо ді Медзерто, де розстріляв його. Після смерті тіло Муссоліні в знак ганьби було підвішене шкереберть [66, с. 331-332].

Так закінчилося життя людини, що прагнула до створення нової Великої Римської імперії.

Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, як авторитаризм, що характеризується командним стилем керівництва, безумовним підпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб'єкта, централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові, примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість будь-яких конфліктів, а отже, й необхідність їх розв'язання [1, с. 19].

Цей режим неправовий ще й тому, що владна доцільність керує законністю, виконавча влада домінує над законодавчою, принцип поділу влади ігнорований, реальна влада є монопольною незалежно від того, йдеться у цьому разі про владу однієї особи (наприклад, монарха) чи групи осіб (номенклатурна верхівка партії або армії). Західні дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму обмежений плюралізм. Тут припускається багатопартійність, але панувати в політичному житті реально може лише правляча партія. Тут дозволені тільки політичні сили й засоби масової інформації, лояльні щодо влади. Допускається незначна, така, що не торкається владних підвалин режиму, критика на адресу можновладців, але при цьому діє цензура. Осереддям авторитарного режиму є неправова держава, де закон підпорядкований її охороні, а не захисту істотно обмежених прав і свобод людини. Примітне, що у різних авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гаслової аргументації: в ім'я розв'язання назрілих суспільних проблем, згуртування народу, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи чи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників та пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX ст. вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність авторитаризму. Найвідомішими його формами є такі:

- військовий режим, що має кілька різновидів: а) військово-диктаторський режим, де армія є пріоритетною правлячою силою, ділячи виконавчу владу з правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія, Судан та ін.); б) військово-демократичний режим, при якому армія є однією з політичних інституцій і не підмінює інших, має місце політична діяльність, режим стартує в результаті активізації партизанського руху (наприклад, Нікарагуа, 1979 р.), військового державного перевороту (наприклад, Панама, 1968 р.) і позначений недовготривалістю; в) авторитарний преторіанізм (преторіанці - привілейовані військові частини в Римі, гвардія імператорів, які за доби імперії були значною політичною силою, що брала участь у двірських переворотах) - режим, що базується на насиллі найманих військ;

- монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де влада належить монарху, парламенту немає (наприклад, Оман), або він має лише дорадчу компетенцію (наприклад, Саудівська Аравія); б) дуалістичну (подвійну) монархію, в якій парламент хоч і діє, але його роль є мінімальною, такою, що не загрожує монархічному режиму (наприклад, Таїланд);

- теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;

- персоніфікований режим, репрезентований: 1) персональною тиранією, в якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності розгалужених політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад, режим І. Аміна в Уганді); 2) матримоніальною тиранією, де влада впродовж десятиріч передається спадково (наприклад, режим Стресснера у Парагваї, сімейств Сомоси в Нікарагуа у 1920-1979 рр., і Дювальє на Гаїті);

- однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер, оскільки хоч вибори до органів влади проводяться, але кількість суб'єктів, що беруть участь, зумисно звужена, оскільки відбір і відсіювання претендентів здійснюють спочатку в рамках “партії влади”, а відтак відібраних висувають далі, незаперечне творячи “новий” суспільний порядок; б) патронажно-клієнтальний характер, коли в політичний світ впроваджують сімейно-родинні, кланові, етнічні, конфесійні та інші взаємозв'язки, на грунті чого формується “партія патрона”, котрий стає для мас уособленням режиму й життєстверджувальним гарантом;

- конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційно-патріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв, відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії); б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в руках однієї людини або в одному органі влади [1, с. 21].

Найбільш теоретично й практично складна класифікація тоталітаризму. Деякі автори вважають, що авторитаризм і тоталітаризм - це принципово різні політичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їх відмінностей. Інша точка зору ототожнює тоталітаризм і авторитаризм. Існують і тлумачення тоталітаризму як однієї з форм авторитарного режиму. Так, колишній американський представник в ООН Джин Кіркпатрік до тоталітарних режимів віднесла всі комуністичні держави, сприймаючи їх виключно негативно, а до авторитарних - різноманітні некомуністичні диктатури, виявляючи до них певну прихильність. Джордж Сорос написав, що він має певні сумніви стосовно цього розмежування, оскільки його критерієм було розрізнення між друзями та ворогами Америки [73, с. 7].

Термін “тоталітарний” походить від лат. Total - цілісність, ціле. Поняття “тоталітаризм” з'явилося у філософсько-політичному лексиконі XX ст. з праць Джованні Дженгіле - ідеолога фашистської Італії. Відтоді це поняття використовують у таких трьох аспектах:

а) емоційно-оціночному - своє негативне забарвлення термін дістав у 1920-ті роки, коли були репресовані опозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи всеосяжного державного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей термін сприймався італійськими і нацистськими ідеологами фашизму;

б) політико-ідеологічному - до політичного лексикону термін увів в 1925 р. Б. Муссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної держави; після другої світової війни його використовували деякі політичні діячі для обґрунтування свого політичного курсу;

в) науковому - дослідження почалися ще у 1920-30-ті роки, але особливо активізуються в середині сторіччя; авторами класичних праць з аналізу тоталітаризму є К. Поплер, Т. Адорно, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та ін. [23, с. 114].

Наприклад, лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк простежив генетичний зв'язок тоталітаризму із соціалістичним ученням, X. Арендт досліджувала ознаки тоталітаризму, К. Фрідріх і 3. Бжезінський ввели у вжиток термін “тоталітарний синдром”. Було виокремлено шість пунктів цього синдрому. Це офіційна ідеологія, яка повністю заперечує старий суспільний порядок і спрямована на мобілізацію громадян в ім'я побудови нового суспільства; єдина масова партія з диктатором на чолі; терористичний контроль не тільки над “ворогами” режиму, але й над усіма громадянами, яких підозрюють у нелояльності; партійний контроль над усіма засобами масової комунікації; такий самий контроль над збройними силами; централізоване бюрократичне управління всіма галузями економіки [26, с. 5].

З приводу концепції тоталітаризму точаться нескінченні дискусії, які особливо загострюються при віднесенні певних реальних режимів до тоталітарних. У 1930-ті роки тоталітарними державами вважали передусім Італію й Німеччину, пізніше до них додали СРСР, хоча нині деякі автори вважають таким “зразково-показовим” тоталітарним режимом лише тільки СРСР [28], а інші дотримуються протилежної позиції, не характеризуючи існуючий у СРСР режим як тоталітарний [27].

Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів - складне завдання. Теорія тоталітаризму багато чого спрощує й залишає поза увагою. Не виключено, що наука досі не виробила поняття, яке адекватно описує політичні режими такого роду. Однак, мабуть, має рацію американський політолог Л. Шапіро, який стверджує, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснути дитину разом з водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагалі означало б істотно збіднити політичну науку [24, с. 38].

Поняття “тоталітаризм” цілком придатне для характеристики певних політичних режимів XX ст., або зрозумілих як авторитарні, або відмінних від поняття авторитаризму. Можливо, для сучасної політичної теорії та практики більш важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який започатковано уроками К. Манхейма й який полягає в неможливості переродження авторитарності самої по собі на демократію [26, с. 10].

Такого в історичній практиці ще не було. Навпаки, агресивна некомпетентність, тотальний абсурд у царинах економіки, культури, моралі - чи це не плоди поверхової захопленості демократією?

3.2 Особливості диктатури в демократичних державах

Розглянемо феномен демократії. Ідея демократії, народжена в античній Греції, не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Найяскравіші представники античної теорії, що розглядали проблеми демократії, - Платон і Аристотель, базували свої політичні концепції на протиставленні “правильних” і “викривлених” форм державного устрою та влади. Платон, наприклад, “правильними” формами вважав аристократію (правління кращих) та монархію (одновладдя), а “викривленими” - тимократію (правління гірших і корисливих), олігархію (правління сильних і заможних), тиранію (одноосібне правління, встановлене насильницьким захопленням влади), а також і демократію (як підсумок заколоту народу, що проганяє й знищує одні сили й ділить владу з силами, які залишаються) [64, с. 9].

У наступні сторіччя також панувало скептичне ставлення до демократії. Проте республіканська концепція демократії американського громадського діяча, четвертого президента США Джеймса Медісона значно вплинула на формування американської конституції. Д. Медісон вважав, що демократія - це така форма політичного правління, за якої:

а) владу дістають від великої кількості людей безпосередньо або опосередковано;

б) владу для того, щоб запобігти її концентрації в одних руках, поділяють на законодавчу, виконавчу та судову;

в) виборні посади обмежені конкретним часом і “системою стримувань” для недопущення тиранії;

г) існує свобода індивідуального вибору;

Страницы: 1, 2, 3, 4