Однак тільки після Великої французької революції й потрясінь 1830, 1848 і 1871 рр. у Франції стало зрозумілим: саме демократія є засобом більш розумної політичної й соціальної організації суспільства, держави, влади.

Потім інтенсифікується створення різних демократичних концепцій, які дещо по-різному тлумачили поняття демократії. Так, конкурентна теорія демократії трактує її як представницьку владу, що діє за згодою народу, конкуренцію владних інтересів з пріоритетом більшості й збереженням гарантій прав меншості. Ідентитарна теорія демократії стверджує гомогенність, збіг інтересів як владних структур, так і владників та підвладних, заперечує законність і можливість конфлікту інтересів різних груп, не приймає принцип представництва, а визнає лише владу народу, реалізовану через референдуми, всенародні опитування тощо. Однак в обох цих концепціях і багатьох подібних до них спостерігаємо первинність великого соціального об'єкта - народу - у визначенні поведінки окремого громадянина, необмеженість влади більшості над меншістю та окремою особистістю.

Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного режиму є влада народу. Термін “демократія” в часи свого виникнення у грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть участь усі, хто складає народ - демос. Широковідома формула демократії шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна - це правління народу, за допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи не ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян - агорою, а поготів з рабами, які становили переважну більшість населення полісу. Серед принципів демократичного правління, зазначених Аристотелем у «Політиці», є такий: на посади допускають усіх повноправних громадян.

Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих, гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше піддавались сумнівам. Ще у Середньовіччя виникає ідея представницької демократії, репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така демократія означає не владу народу, а владу за згодою народу. На цьому ґрунті виникають дві гілки теорії демократії:

а1) плюралістичні теорії, які виступають за множинність і конкурентність владних еліт, за суперництво й баланс інтересів як підґрунтя демократичної влади, за державну підтримку соціальне пригноблених груп і прошарків, за відкрите суспільство;

б) ліберально-демократичні теорії, зорієнтовані на обмеження компетенції й сфери діяльності держави, на невтручання й у справи громадянського суспільства, а також на створення для неї “системи стримувань”, на поділ влади, на пріоритет прав особистості над правами держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень [43, с. 13-14].

Отже, традиційно демократія передбачає різні моделі політичного правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі “Віхи у майбутнє” (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це:

1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства.

2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників. Обґрунтуванням цієї моделі є те, що дуже важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських рішень. Розв'язкою цієї проблеми є система виборних представників, котрі як делегати своїх виборців, повинні відстоювати їхні інтереси.

3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною.

4. Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.

5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини -вирішальний чинник її політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою, обов'язковою для забезпечення економічної рівності [44, с. 26].

Проте, на думку ученого, ця класифікація не є достатньою для розуміння сутності політичного правління або політичного режиму, понад те, вона є дискусійною.

Симптоматично, що у середині XX ст. в американській політології пролунало: демократія - це не спосіб правління, нехай більшості, зацікавлених груп або ще когось, а передусім спосіб визначення того, хто правитиме й - у загальній площині - з якими цілями. Відповіддю на запитання “Хто правитиме?” є форми демократичних політичних режимів; а відповіддю на запитання “З якими цілями?” - набір принципів демократії, вироблений у ході її історичного розвитку [58, с. 28].

Демократичний політичний режим зазвичай зв'язаний з республіканською формою держави.

Перша демократична форма політичного режиму - президентсько-республіканське правління, яку відзначає сильна інтегруюча й координуюча влада президента, наділеного широкими повноваженнями (він очолює виконавчу владу - уряд, має право домінуючої участі у доборі глави уряду і його членів, має право законодавчої ініціативи, є головнокомандуючим збройними силами країни, має особливі повноваження на випадок надзвичайних обставин), але однозначно підпорядкованого конституції, закону. При президентському республіканському правлінні, згідно з конституцією, верховна влада належить президентові, якого обирають на певний термін і який не може бути відкликаний або переобраний достроково без наявності обставин, передбачених конституцією.

Іншою демократичною формою політичного режиму є парламентсько-республіканське правління. Тут верховна влада належить парламентові - виборному законодавчому органу, який формує уряд, обирає прем'єр-міністра, і зазвичай, президента; він має право й відкликати їх. За умов парламентської форми правління виконавча влада розділена так: представницькі державні функції виконує переважно президент, а виконавча влада належить прем'єр-міністру (канцлеру). Уряд має можливість законодавчої ініціативи і право вето на видання законів.

Ще однією демократичною формою політичного режиму є змішана, яка поєднує риси та функції парламентського і президентського правління. Президент при цьому може бути обраний на прямих виборах, впливати на розподіл ключових посад в уряді, мати більшість прихильників своєї політики у парламенті. Уряд залежить як від президента, так і від парламенту, але формується лише останнім [61, с. 319].

Однак, незалежно від зазначених форм демократичних режимів, головний метод у межах їх панування - принцип демократизму, який передбачає: рівноправність суб'єктів суспільних відносин; мажоритарність - право більшості; захист прав меншості; право на опозицію; запобігання державному свавіллю, законодавче обмеження впливу окремих носіїв влади; культуру консенсусу.

Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є: юридична й фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості; плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства та правової держави; створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу поділу влади; наявність багатопартійної системи та політичної конкуренції; інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання; консенсус між головними громадськими структурами; базова єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної організації; високий рівень професійних й моральнісних якостей лідера.

Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, але й може стати “тиранією більшості”, переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Сильна влада - загалом потрібна, а надто у період становлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Не виключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена “втечі від свободи”. Й усе таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія [65, с. 74].

Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називає американський політолог С. П. Хантінгтон у книзі “Третя хвиля: демократизація наприкінці XX сторіччя” (1991 р.). Витоки першої хвилі (1826-1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій. Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в таких країнах, як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, у британських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, були індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та “середнього класу”; формування робітничого класу та його організацій; поступове зменшення економічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943-1962 рр.) спричинена підсумками другої світової війни. В одних країнах (Австрія, Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія) демократія була забезпечена окупаційною військовою адміністрацією. Аргентина, Бразилія, Венесуела, Греція, Колумбія, Перу, Туреччина, Еквадор обрали шлях до демократії під впливом підсумків Другої світової війни, зокрема розгрому тоталітарних режимів. Ще одна численна група країн здобула незалежність у результаті деколонізації, яка також була ініційована підсумками війни, і стала на шлях демократії.

Дві перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені, “змиті” зворотними хвилями, які принесли утвердження різних форм авторитарного і тоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922-1942 рр.) відбулася з приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні. Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція, Великобританія), під впливом економічної кризи, депресій поширювався антидемократичний рух. Друга зворотна хвиля (1958-1975 рр.) була масштабнішою, охопила переважно країни “третього світу”, де утвердилися - здебільшого через військові перевороти - авторитарні режими.

Третя хвиля демократизації почалася в середині 70-х років XX ст., чому сприяли, на думку Хантінгтона, п'ять головних чинників.

Перший чинник зумовлений підривом легітимносгі авторитарних систем, оскільки: в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою її обіцянок; відсутній механізм самооновлення політичного керівництва; крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР підірвав можливості марксизму-ленінізму як альтернативи розвитку демократії [65, с. 79-80].

Другий чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно з твердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є ні необхідною, ні достатньою умовою для затвердження демократії (режими деяких багатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічні чинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватися насамперед в країнах із середнім рівнем економічного розвитку (згідно з наведеними даними Світового банку за 1989 р., це середній річний доход на душу населення від 520 до 5810 доларів США). Економічне зростання після другої світової війни дозволило багатьом державам увійти до групи країн із середніми доходами, що розширило потенційну базу демократії, економічно спряло переходові до неї.

Третій чинник пов'язаний з коригуванням своїх позицій католицькою церквою. Річ у тім, що сучасні демократії формувалися передусім у християнських країнах, а католицизм до недавнього часу співіснував з авторитарними режимами. Зміна позиції римсько-католицької церкви, яка почала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захист прав громадян стимулювала хвилю демократизації.

Четвертий чинник продиктований зміною на початку 1970-х років зовнішньої політики провідних світових політичних сил - США, колишнього СРСР, Європейського співтовариства, яка полягала у підтримці ідей демократії й захисті прав людини.

П'ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем.

Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважне використання для її розвитку й затвердження ненасилля, компромісів, угод, виборів. Використовування саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи той обсяг проблем, з якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю. Згідно з Хантінгтоном, такими проблеми становлення демократії є:

а) розробка нової конституції й нового виборчого закону;

б) чистка державного апарату, заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії;

в) скасування або модифікація законів, які не відповідають демократії;

г) скасування або докорінне реформування таких авторитарних інституцій, як таємна поліція;

д) в однопартійних державах розподіл прав власності, функцій, кадрів між державою та партією;

е) формування головних політичних еліт, здатних працювати спільно для розв'язання посталих перед суспільством проблем і утримуватися від спокуси експлуатувати їх у своїх групових економічних та політичних інтересах [14, с. 362].

Багато які гострі соціальні проблеми (що виникають часом навіть незалежно від форми правління, скажімо, етноконфлікти, тероризм та ін.) швидко розв'язати неможливо, і це породжує в суспільстві апатію, розчарування, виникнення феномена “авторитарної ностальгії”. Тому учений не виключає можливості виникнення третьої зворотної хвилі, тобто наступу й поширення різних форм авторитарного режиму. Хантінгтон вважає можливою появу нових форм політичного режиму, зокрема технократично-електронної диктатури, за якої авторитарне правління ґрунтуватиметься на здатності контролювати засоби масової інформації й маніпулювати ними. Проте, стверджує американський політолог, можлива заміна третьої хвилі демократизації зворотною хвилею авторитаризму не зможе запобігти наступові четвертої хвилі демократизації у XXI ст. Однак лише два ключових чинники впливатимуть на майбутню стабільність і зростання демократії - економічний розвиток та політичне керівництво.

Отже, демократія - це продукт спектра певних еволюційних соціальних змін. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить передусім від конкретних якостей політичної еліти, від пріоритетів реорганізації нею системи влади та управління, від домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних політичних сил, від методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні й розв'язанні криз соціального розвитку.

Виходячи зі сказаного, є недоречними як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм прискореного переходу до неї. До того ж декретувати демократію, впровадити її за допомогою законів чи конституції - це чергова міфотворчість. М.В. Загладін (Росія) стверджував, що закладена в пресі та науковій літературі формула про перехід країн СНД від тоталітаризму до демократії є хибною за своєю суттю. Перехід у безпосередньому значенні цього слова до демократії можливий лише там, де вже існували демократичні традиції, є досвід соціального розвитку на демократичних засадах, але з певних причин цей розвиток був перерваний встановленням іншого політичного режиму (зворотною хвилею). У нас у зрілому, усталеному стані демократії ніколи не було [34, с. 36].

У науці зараз присутня і така думка, що формули “переходу”, “перехідного періоду” були вигадані радянськими суспільствознавцями, коли стало зрозуміло, що побудови більшовиками справедливого, гуманного суспільства відповідно до ідей фундаторів наукового комунізму не відбувається. Відтак посилання на складності “переходу” стали ідеологічним маневром, за допомогою якого КПРС упродовж десятиріч відмежовувалася від серйозного аналізу підсумків власного правління. Втім, років 15-20 тому багато які західні вчені також характеризували тодішній СРСР як “перехідне суспільство” [48, с. 46].

Проте ні тоді, ні сьогодні ніхто з них на існуванні цього “переходу” (тепер уже України), не може скільки-небудь точно визначити, куди ж його суб'єкт “переходить”.

Сьогодні, коли Україна зазнає кризової трансформації, пропонують різноманітний асортимент рецептів подолання існуючого становища. За таких обставин вкрай важливо знати відомі світовій громадськості теоретичні підходи, що дозволить розібратися в найскладніших соціальних змінах.

Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від світових розробок.

Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи іншого політичного режиму.

Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного змісту режиму.

Французький політолог Ш. Мілон-Дельсон вважає, що XX ст. є сторіччям інституційного тероризму. Великі злочини нашого часу, продовжує автор книги “Політичні ідеї XX сторіччя” (1991 р.), стали можливими через ігнорування статусу людини, через зміщення пріоритету людської особистості на користь системи. У наведеному судженні закладена одна з фундаментальних характеристик політичного режиму, з якої й почнемо його розгляд.

Перший компонент, який складає зміст поняття “політичний режим”, - це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету.

Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т. Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, В. Р. Мірабо, Ч. Беккарія, Д. Юм, Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу “свобода, життя, власність”, яку використали у багатьох ранньобуржуазних конституціях і яка стала “ключем” до відкриття більш диференційованого змісту “прав людини і громадянина”. Англійська Велика хартія вольностей, Білль про права, Декларація прав людини і громадянина Франції, Загальна декларація прав людини ООН істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку міжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна [44, с. 29].

Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв'язані з рівнем розвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичного володарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державою обов'язкових для всіх норм, які забезпечують спільне громадсько-політичне життя людей на засадах рівності за умов мінімуму карального насилля. Принцип рівності перед законом - головний принцип права. Його ж суттю є права людини. Тому стан права свідчить про правовий або неправовий характер взаємовідносин між особистістю, державою та суспільством; про превалювання в ньому закону або виконавчої практики; про правосвідомість; правову культуру або правовий нігілізм. Усе це разом є індикатором ставлення владних структур до права, яке є атрибутом держави. Саме це ставлення свідчить про державу як правову або неправову.

Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а отже, і в аналізі політичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичної культури. Згідно з тлумаченням американських політологів Г. Алмонда та С. Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночні орієнтації, які виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи, її функцій та учасників. У радянській літературі дефініцію політичної культури переважно пов'язували з явищами ідеологічного порядку [42, с. 119-121].

Не варто аналізувати переваги або недоліки цих підходів. Важливо, що політична культура - ключовий компонент духовного життя людини й суспільства, вона знаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, а отже, і в ідеологічних формах.

Таким чином, тип політичної культури визначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний); типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада - благо, для західної - зло); типом політичної поведінки та її проявів (активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології (комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі (“ідеологічний тероризм” або прагматизм). Комплексне вивчення зазначених чинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної, тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичного режиму.

Отже, змістовна сутність політичної культури, яка належить до першого компонента поняття “політичний режим”, дає можливість переконатися у різнобічності, інтегральності останнього й відповідно до його складових визначити режими гуманний та антигуманний, західний та східний, комуністичний, демократичний та ідеократичний (тобто такий, за якого політичні рішення підпорядковані ідеологічним установкам, відхід або викривлення яких - привід для репресій та переслідувань), прагматичний, конформістський та активізуюче-мобілізаційний, раціональний та ірраціональний тощо.

Другий компонент змісту поняття “політичний режим” також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Проблема рівнів та якості соціально-економічного розвитку має багато аспектів і концептуальних інтерпретацій. Як приклад, розглянемо відоме узагальнення перебігу соціально-економічного розвитку, здійснене У. Ростоу в книзі “Стадії економічного зростання”. В цій книзі сформульована теорія п'яти універсальних стадій економічного розвитку, обов'язкових для всіх країн, хоча в кожній країні вони мають свою специфіку. Перша стадія - традиційне суспільство з примітивною технологією, переважанням землеробства, значущою роллю сімейних, кланових зв'язків. Друга стадія - перехідне суспільство, в якому створюються передумови для піднесення, виникає нова еліта, загострюється націоналізм, що є реакцією на вплив більш розвинених країн і стає рушійною силою змін. Третя стадія - злет, у процесі якого зростає частка національного доходу, яку спрямовують на інвестування й накопичення, одержані прибутки знову використовуються як капітал, швидко розвиваються нові галузі виробництва, міста. Ця стадія є початком індустріалізації. Четверта стадія - зрілість, коли формується багатогалузева структура економіки, з'являються електротехнічна, автомобільна, хімічна промисловість. П'ята стадія - суспільство споживання, яке характеризується:

а) зміною структури економіки на користь сфери послуг і виробництва технічно складних споживчих товарів тривалого використання;

б) перерозподілом структури робочої сили за рахунок збільшення в ній частки зайнятих в установах, конторах та кваліфікованих працівників на фабриках і заводах;

в) зростанням надходження матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на потреби соціального страхування й забезпечення [40, с. 105-106].

Отже, існують слабко-, середньо- та високорозвинені рівні соціально-економічного розвитку, а відповідно й аналогічні політичні режими.

Людська спільнота, яка перебуває на тій стадії суспільного розвитку, де самовиявлення вільних людей огороджене законами від безпосереднього втручання й довільної регламентації їхньої діяльності з боку державної влади, являє собою громадянське суспільство. Громадянське суспільство пройшло такі історичні форми становлення:

а) античний поліс, який є історичним прообразом і генотипом західної цивілізації;

б) середньовічне вільне місто-комуна та середньовічний цех - корпоративна форма суспільних відносин;

в) громадянське суспільство індустріальної доби - станова форма;

г) громадянське співтовариство низки етнорегіональних суспільств - загальна форма. Сформоване громадянське суспільство, яке пройшло стадію становлення, характеризують наявність різноманітних громадських об'єднань та організацій громадян, персоніфіковані відносини власності, незаангажовані державою засоби масової інформації тощо. Все це розширює уявлення про політичний режим, оскільки міра розвиненості громадянського суспільства також є його індикатором [44, с. 29].

Однією з найважливіших рис громадянського суспільства є його відкритий характер. Австро-англійський філософ Карл Поплер визначив характеристику відкритого суспільства, яка багато в чому застосовна до політичного режиму. Він виділив такі його параметри: можливість здійснення особистістю вільного вибору будь-яких форм дій; сприйнятливість суспільства до критики; незалежність індивідів від ідеологічних догм; панування в суспільстві принципів свободи й правової рівності; цілковита залежність суспільства від соціальне важливих рішень своїх членів тощо. Це зумовлює особливу атмосферу відкритого суспільства, якій притаманні: змагальність і співіснування найбільш значущих соціально-філософських теорій, принципів, ідей, орієнтацій (наприклад, лібералізму, соціал-демократії, консерватизму); наявність різних суспільно-політичних сил, сукупна діяльність яких створює різноманітність шляхів і можливих напрямів розвитку суспільства; домінування якщо не терпимості, то принаймні толерантності, що дозволяє зберігати соціальний і громадянський мир, удосконалювати суспільство.

Змістово взаємозв'язана з теоретичними поглядами К. Поплера концепція відкритого суспільства американського громадського діяча Джорджа Сороса. Він дає таке визначення відкритого суспільства: це майбутній міжнародний порядок з прозорими міждержавними кордонами і свободою всеосяжних транснаціональних економічних, інформаційних, культурних зв'язків (як приклад наводиться сучасне Європейське співтовариство); це єдиний культурно-політичний організм з притаманними йому інтегративними цілями, вибір яких залежить від суспільне значущих потреб.

Відкритому суспільству й відкритому політичному режиму протистоять закрите суспільство й закритий політичний режим. Поділ політичних режимів на такі, що мають “відкриту” та “закриту” владу запропонував французький політолог Ж. Бюрдо.

Закрите суспільство, чимало рис якого відповідають критеріям політичного режиму, на думку К. Поплера та австрійського економіста й політолога Ф.А. Хайєка, є догматично-авторитарним, що відтворює доісторичні форми “тотальної солідарності”, воно приречене на застій та внутрішнє духовне й фізичне виродження. Закрите суспільство - це стан соціуму, де держава втручається в усі царини життя громадян, підмінюючи їхню особисту відповідальність певними табу, усталеними правилами. Французький філософ Анрі Бергсон пріоритетними у закритих суспільствах вважає такі риси, як несприйнятливість до новацій, авторитарність, абсолютне підпорядкування його членів верховній владі.

Відкритий і закритий режими відрізняють відповідно стан політичного плюралізму (як суперництво різних груп, організацій за владу, вплив на неї) та політичний монізм, а також наявність та відсутність політичної опозиції, відмінність ролі у них засобів масової інформації, армії, поліції. Кожний зазначений параметр є додатковим індикатором певного політичного режиму. Наприклад, залежно від ролі, функцій у суспільстві армії, поліції, органів безпеки як важливих інструментів політики режим може бути військовим, громадянським, поліцейським та ін.

Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб і порядок формування органів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чи вільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципу поділу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютна монархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентська республіка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Ще одним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад, олігархія - режим спільного правління певної групи, монократія - режим особистої влади) [37, с. 237-241].

Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається викликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності та обґрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму та професійно грамотною роботою політичного менеджменту й маркетингу. Індикатором легітимності режиму є й характер відносин його з іншими державами (наприклад, режим напівколоніальний, суверенний тощо) .

Багатовимірність як першого, так і другого змістових компонентів політичного режиму переконує в можливості найнесподіванішого поєднання його вимірів, наприклад відкритого режиму з режимом поділу влади, плюралістичного режиму з маріонетковим режимом. Отже, другий компонент визначає таке можливе розрізнення політичних режимів: відкритий та закритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний, демократичний та позірно демократичний, монократія та олігархія, колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова тощо.

Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійснення політичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних і політичних конфліктів. Починаючи з XIX ст. ідея конфліктності суспільного, політичного життя отримала наукове визнання й розвиток. Причому чимало західних учених вважають, що теорія конфлікту багато в чому грунтується на творах К. Маркса. Існує безліч модифікацій теорії конфлікту, серед яких найбільш відомі конфліктний функціоналізм (Г. Зіммель, Л. Козер), діалектична теорія конфлікту (Р. Дарендорф), аналітична конфліктна теорія (Р. Коллінз). Конфлікт, оскільки він є соціальним атрибутом людського суспільства, наявний практично у будь-якому політичному явищі. Найбільш яскраво у західній політологічній літературі репрезентовані три ключові моделі політичного конфлікту: ліберальна, авторитарно-консервативна і соціалістична (класова) з відповідними способами врегулювання. Останні також є різноманітні й зосереджені у спектрі насильницьких, конфронтаційних та консенсусних, ненасильницьких способів. Так, американський вчений Д. Шарп у книзі “Політика ненасильницьких дій” описує майже дві сотні методів ненасильницького розв'язання політичних проблем, поділивши ці методи на три класи: методи ненасильницького протесту й переконання, методи відмови від соціального, економічного й політичного співробітництва, методи ненасильницького втручання. Способи розв'язання політичних, соціальних конфліктів - також індикатори політичних режимів. У взаємозв'язку з цими показниками розрізняють ліберальні, авторитарні й терористичні режими.

Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний. Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів.

3.3 Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи

Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму - це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С.П. Хантінгтона, частиною “великого процесу модернізації” в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

В сучасній Україні існує специфічний “змішаний” політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних “чистих” різновидів політичних режимів:

а) демократичного,

б) авторитарного,

в) автократичного,

г) тоталітарного,

д) анархічного,

е) охлократичного.

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:

а) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);

б) юридичну рівність громадян;

в) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості [58, с. 28].

В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав і свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав і свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання - антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.

Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів також належать:

а) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);

б) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерела та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі [34, с. 36].

Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.

До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань, догматизм, примітивізація політичної культури. В основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.

Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами, як:

а) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади;

б) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій;

в) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати “справжні інтереси народу” та вимагати заборони діяльності своїх опонентів);

г) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля (примусу).

І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні:

а) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці;

б) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом;

в) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища “соціальних низів” та “маргінальних верств” суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя [34, с. 37-38].

Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від дуже великої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лише внутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині України, але й зовнішніх - тих, що стосуються процесів у інших країнах та у світовому співтоваристві в цілому. Однак з достатньо високим ступенем вірогідності можна припустити, що збережеться тенденція до посилення того чи іншого роду реформаційного авторитаризму.

Розглянемо сучасне становище нашої країни, спираючись на чинники, які впливають на демократичний розвиток України.

По-перше, втрата соціально-економічних і духовних здобутків соціалістичного суспільного ладу - потужного техніко-економічного й наукового потенціалу, відсутності безробіття та загальної зайнятості населення, чіткої своєчасної виплати достойної заробітної платні та пенсій, масового житлового будівництва та безкоштовного отримання житла, найнижчої у світі ціни за користування житлом і комунальними послугами, безкоштовної освіти й охорони здоров'я, доступного відпочинку; дієвої й ефективної охорона сім'ї, материнства й дитинства; здорової суспільної моралі та впевненості у завтрашньому дні тощо спрямовує більшість людей старшого покоління на неприйняття ідей демократії у тому вигляді, у якому вони пропагуються представниками державної влади та провідними політичними силами на тлі тієї фактичної соціально-економічної та духовної деградації суспільства, що відбувається протягом останніх майже двадцяти років. При цьому йдеться не про заперечення ними й більш молодими людьми, які поділяють їх скептичні думки, демократії як такої, а про забезпечення саме соціальної демократії, здатної відновити й вдосконалити ці втрачені здобутки, оскільки вони складають основу забезпечення природних прав людини та юридичних прав громадянина.

Другим чинником є наявність радикальних партій і організацій, які задля самозабезпечення і власного розвитку на громадських сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це - націоналісти, які закликають боротись за мононаціональну державу, розпалюючи міжнаціональну, церковно-конфесійну та расову ворожнечу, уникаючи при цьому серйозних відповідей на питання щодо вирішення численних соціально-економічних проблем.

Третій фактор - це активне розростання бюрократичного апарату та його корумпованість. Небачений розвиток корупції в усіх гілках влади після розпаду СРСР сам собою вже заперечує демократію.

Четвертим фактором є поки що низький рівень громадської політичної свідомості та культури, політична пасивність і правовий нігілізм.

Існує ще велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники - основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспільства взагалі.

Але існують і позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів і їх впровадження у життя. Діюча Конституція України - перше підтвердження цьому. Залишається сподіватись, що ті демократичні засади, які в неї закладені будуть виконуватись у майбутньому.

Висновки до розділу 3

Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовольнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це - її природа, її перевага. Але цим вона може задовольнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовольнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов'язуються. Управлінські ідеї проникнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

- принцип участі народу;

- принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

- принцип відповідальності або підзвітності урядів;

- принцип чинності або ж відповідальності за результати.

Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

- переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;

- розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв'язання проблем, пов'язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб'єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов'язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав'язуванні волі.

Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже “свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління”. Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.

Однак врядування не може дати універсальних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються сучасні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.

Демократія завжди є “роздоріжжям”, оскільки вона - це система свободи, система, для якої нема нічого абсолютного. Демократія є свободний простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначеності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У. Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947 р.: «демократія - сама погана форма правління, якщо не враховувати інші».

Висновки

Політична диктатура належить тепер до найбільш спірних і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направлення політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя.

Форми диктатури (політичної влади), що існували у державах Стародавнього Світу та Середньовіччя розрізняють за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

- монархія - єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

- тиранія - одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

- аристократія - влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

- олігархія - влада небагатьох багатих;

- тімократія - особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто - військовою силою;

- теократія - влада церкви;

- охлократія - влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

- демократія - влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

У сучасному світі диктатура, що може бути основою політичного режиму, є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного та політичного устрою, стану прав і свобод тощо.

Список використаних джерел

1. Авторитаризм в современном мире // Латинская Америка. - 1990. - № 2. - С. 19-24.

2. Актуальні проблеми теорії держави і права. Частина 1. Актуальні проблеми теорії держави: Навч. посіб. / С.М. Тимченко, С.К. Бостан та ін. - К.: КНТ, 2007. - 288 с.

3. Алексеев С.С. Сила демократии и права человека // Человек и политика, Ташкент. - 1991. - № 7. - С. 34-44.

4. Андерсон Р.Д. Тоталітаризм: концепція чи ідеологія // Полис. - 1993. - № 3. - С. 10-14.

5. Андреев В.Ю. Греческий полис - М., 1976. - 216 с.

6. Андреев С.С. Политический режим и политическая демократия // Социально-политические науки. - 1992. - № 2. - С. 12-14.

7. Аристотель Афинская полития. - М., 1937. - 286 с.

8. Аристотель. Політика. - К.: Вища школа, 2001. - 94 с.

9. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Пер. с франц. - М.: Наука, 1993. - 115 с.

10. Боннар А. Греческая цивилизация.- М., 1993. - 212 с.

11. Виппер Р.Ю, Васильев А.А. История древнего мира. - М., 1994. - 568 с.

12. Вятр Е. Восточная Европа: судьбы демократии // Социс. - 1992. - № 1. - С. 6-18.

13. Вятр Е. Типология политических режимов // Лекции по политологии. - Т. 1. - Таллинн, 1991. - С. 32-44.

14. Гайда А.В. Власть и человек. - М.: Мир, 1991. - 408 с.

15. Галкин А. Глобальные изменения и политические институты // Мировая экономика и международные отношения. - 2002. - № 12. - С. 108-114.

16. Галкин А.А. О фашизме - его сущности, корнях, признаках и формах проявления // Политические исследования. - 1995. - № 2. - С. 17-30.

17. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004.- 645с.

18. Говлет М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики. - Львів: Кальварія, 2004. - 262 с.

19. Гуггенберг Б. Теорія демократії // Поліс. - 1991. - № 4. - С. 11-14.

20. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. - 270 с.

21. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. - М.: Норма, 1992. - 158 с.

22. Демидов А.И. Власть в единстве и многообразии её измерений [О формах власти: правовая, политическая, моральная] // Государство и право. - 1995. - № 11. - С. 3-11.

23. Демократия и тоталитаризм. - М.: ЭКСМО-Пресс, 1993. - 132 с.

24. Демократия и тоталитаризм: материалы дискуссии // Свободная мысль. - 1991. - № 15. - С. 30-45.

25. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социологические исследования. - 1994. - № 6. - С. 15-23..

26. Євдокимов В. Розвиток ідей правової держави в умовах тоталітаризму та переходу суспільства до демократії // Право України. - 1997. - № 7. - С. 3-11.

27. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М.. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.

28. Западная демократия. Основы стабильности: Научно-аналитический обзор. - М.: Владос, 1990. - 228 с.

29. Зеркин Д.П. Основы политологии. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - 358 с.

30. Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть // Полис. - 1997. - № 6. - С. 146-163.

31. Кельман М. Десять засад демократії // Право України. - 1996. - № 8. - С. 7-10.

32. Кіндратець О. Нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства // Людина і політика. - 2004. - № 1. - С 42-28.

33. Клітченко О. Ефективність влади і політична реформа // Політика і час. - 2004. - № 6. - С. 55-64.

34. Ковальчук В. Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід // Право України. - 2008. - № 6. - С. 35-38.

35. Ковлер А.И. Исторические формы демократии, проблемы политико-правовой теории. - М.: Наука, 1990. - 256 с.

36. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В.О. Ріяки. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 512 с.

37. Копєйчиков В.В. Історія вчень про державу та право. - К.: Клас, 1997. - 271 с.

38. Латигіна Н. До визначення феномена демократії // Політичний менеджмент. - 2004. - № 3. - С. 20-29.

39. Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства // Політичний менеджмент. - 2005. - № 2. - С. 68-77.

40. Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ // Полис. - 2000. - № 1. - С. 97-107.

41. Ледяев В.Г. Формы власти: типологический анализ // Полис. - 2000. - № 2. - С. 16-18.

42. Лісничий В.В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. - К.: Професіонал, 2004. - 335 с.

43. Лотюк О. Форми безпосередньої демократії в сучасних зарубіжних країнах (італійський досвід) // Підприємництво, господарство і право. - 2008. - № 6. - 12-14.

44. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість // Право України. - 2005. - № 7. - С. 25-29.

45. Основи демократії: Навч. посібник / За заг. ред. А. Колодія. - К.: Ай Бі, 2002. - 684 с.

46. Основы политической науки. Учебное пособие. / Под ред. проф. В.П. Пугачева. - ч. 1, 2. - М., 1993. - 312 с.

47. Очерки политологии. Учебное пособие. - Харьков, 1993. - 247 с.

48. Пахоленко Н.Б. От тоталитаризма к демократии: о функциях государства в переходный период // Политические проблеми теории государства. - М., 1993. - С. 44-48.

49. Петров В.С. Сущность, содержание и формы государства. - Л.: Право, 1971. - 457 с.

50. Покровский М.М. Этюды по афинской политии Аристотеля. - М., 1993. - 184 с.

51. Політологія / За загальною редакцією І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - К., 1998. - 412 с.

52. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. / А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. - К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. - 584 с.

53. Політологія. Підручник // За заг. ред. Проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. - Харків: Друкарський центр “Єдінорог”, 2001. - 640 с.

54. Популярна юридична енциклопедія / К. Оффе, У. Пройс та ін. - К.: Наука, 2002. - 528 с.

55. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: учеб. для ВУЗов. - М.: Политическая мысль, 1997. - 269 с.

56. Римское частное право: Учебник / под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Перетерского. - М.: Юриспруденция, 1999. - 512 с.

57. Середа Г.П., Стеценко С.Г. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2009. - 184 с.

58. Симон Г. Трансформація в Росії та Україні після падіння комуністичного режиму: спільне та особливе // Політична думка. - 2000. - № 7. - С. 27-31.

59. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. - Харків: Консум, 2006. - 656 с.

60. Сравнительное конституционное право / Б. Н. Топорнин, В.Е. Чиркин, Ю.А. Юдин и др. - М.: Манускрипт, 1996. - 654 с.

61. Сравнительное конституционное право: Учебное пособие / Отв. ред. В.Е. Чиркин. - М.: Международние отношения, 2002. - 729 с.

62. Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти) // Предпринимательство, хозяйство и право. - 2000. - № 2. - С. 3-7.

63. Теорія держави і права: Підручник / За ред. С.Л. Лисенкова. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

64. Фролов Э.Д. Рождение греческого полиса. - Л., 1988. - 244 с.

65. Хабермас Ю Демократия. Разум. Нравственность. - М.: Парус, 1995. - 182 с.

66. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 465 с.

67. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права, под ред. Д.П. Черниловского. - М., 1994. - 786 с.

68. Цыганков А.П. Демократизация общества как макросоциальный процесс // США: экономика, политика, ідеологія. - 1991. - № 12. - С. 9-11.

69. Чиркин В.Е. Формы социалистического государства. - М.: Юристь, 1979. - 267 с.

70. Шляхтун П.П. Політологія: Підручник. - К.: Либідь, 2002. - 576 с.

71. Энциклопедический справочник Правовые системы стран мира: / Отв. ред. докт. юрид. наук, проф. А.Я. Сухарев. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство НОРМА, 2003. - 976 с.

72. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. - К.: «Укр. енцикл.», 1998-2004. - Т. 1: А-Г. - 672 с.; Т. 2: Д-Й. - 744 с.

73. Якушик В. Різновиди політичних режимів // Віче. - 1995. - № 9. - С. 7.

Страницы: 1, 2, 3, 4