В історії Європи знайдеться немало жахливих і трагічних епізодів. Майже кожна країна мала в своїй історії події які народ хотів би назавжди забути. Особливо це стосується народів Східної Європи яким довелося витерпіти чи не найбільші біди. Двадцяте сторіччя принесло більше бід для людства ніж будь-яке інше: дві світові війни, низка геноцидів, тривале існування тоталітарних режимів, це лише короткий перелік всіх бід які спіткали наш світ.

Однією з таких трагічних подій стала Мюнхенська змова, яка не тільки стала катастрофою для, до того суверенної Чехословаччини, але й поставила всю систему політичної рівноваги в Європі зокрема, і у світі загалом. Сама назва цієї події звучить для нас доволі негативно, саме таке забарвлення вона отримала від характеру тих домовленостей, яких було досягнуто в столиці Баварії у вересневі дні 1938 р.

Щоб зрозуміти чому стало можливим таке ігнорування національним суверенітетом окремої країни треба проаналізувати весь той спектр політичних та економічних процесів, які керували життям людства на окремо взятому етапі, 30-х рр. ХХ століття. Чому державу з найрозвиненішою у всій Східній Європі економікою, найдемократичнішою і найліберальнішою політичною культурою, спіткало таке лихо? На це питання вже понад шість десятиліть ламають собі голови історики і політики.

Вся домюнхенська історія Чехословаччини являється своєрідним прологом до Мюнхенської трагедії та катастрофи 15 березня 1939р. коли залишки незалежності були втрачені. В ній слід і шукати причини такої безвольної капітуляції зовнішньому нажимові.

Також можна шукати причини Мюнхена у розвитку зовнішньополітичної ситуації в Європі 30-х рр., коли колишні союзники по Антанті вибрали самостійну політику, яка не зв'язувала їх більше якимись гарантіями іншим державам. Такої помилки допустилися Великобританія і Франція, які після 1918р. стали гарантами статус-кво у Східно-Центральній Європі, тому їх прямим обов'язком було збереження незалежності нових незалежних держав: Польщі, Румунії, Югославії та, тієї ж, Чехословаччини. щодо самих цих держав, слід підкреслити що більшість з них були синтетичними дітищами Версальської системи, поза якою їх існування ставало затрудненим і навіть ставилось під сумнів. Так зібрані докупи окремі слов'янські землі Югославії та Чехословаччини не тільки мали різний рівень економічного та політичного розвитку, але й здебільшого належали до різних цивілізаційних спільнот - східної та західної, православної та католицької( у випадку з Югославією - до західної: Хорватія та Словенія, православної: Сербія, Чорногорія та Македонія, і до ісламської: Боснія).

Які б не були причини трагедії Чехословаччини все ж, головним питанням являється який характер мали ці події, чим вони можуть допомогти в майбутньому.

Щодо історіографії Мюнхенської змови вона не дуже відрізняється від власне історіографії історії Чехословаччини цього періоду. Серед всіх робіт присвячених цій тематиці можна виділити кілька варіантів підходів.

Так радянська історіографія у цьому питанні, як і у багатьох інших дуже залежить від ідеологічної зашореності. При розгляді подій Мюнхена радянські історики ідеалізують позицію СРСР, і стверджують, що саме Радянська держава готова була захищати Чехословаччину будь-якою ціною, при чому замовчують причини такої готовності, інтереси СРСР в регіоні були постійними - експорт революції і встановлення гегемонії хоча б в цьому регіоні, якщо не у цілій Європі. Серед істориків цієї школи можна згадати Борисова А.Ю., Волкова В.К та ін.

Новітня історіографія України та Росії поки що не в повній мірі звільнилась від ідеології минулого, але вже у багатьох українських, а ще більше, у російських роботах помітний новий більш об'єктивний підхід. Серед російських істориків можна згадати: В. Гусєва, Серапіонову Є.П., та ін. Українська історична література, поки що доступна не в такій мірі, хоча можливо це вина не істориків, а видавців.

На відміну від радянської історичної науки, західна ніколи не залежала від одного підходу, однієї ідеології. Тому й західна література багатша на різноманітні позиції. У історичному есе Пола Джонсона “Сучасність”, помітна не тільки своєрідна манера викладу матеріалу - у дечому схожа на потік свідомості у літераторів, але й цікаві ідеї про причини та характер всієї міжвоєнної історії, тут переплітаються як причини матеріальні, так і психологічні, у його історії однакову вагу мають і Гітлер, і Фройд. Праця Джозефа Ротшильда “Східно-Центральна Європа між двома світовими вінами” хоча й не стосується лише Чехословаччини, теж дає матеріал для роздумів, так причини появи на світ такої держави як Чехословаччина, тут є причинами її загибелі, як і в інших. Чехословацьких, чи точніше чеських істориків можна зараховувати як до західної, так і до радянської історіографії, тому що більшість робіт і тут були написані в комуністичні часи, серед істориків доби соціалізму можна виділити Вацлава Крала, який хоча й з властивими марксистському підходові помилками, все ж найґрунтовніше висвітив тему Мюнхена дві його праці присвячені передумовам та ходові Мюнхенської конференції: “План Зет”, та “Дні які потрясли Чехословаччину”, є найкращими джерелами для вивчення цієї проблеми, з поправкою на ідеологію. Сучасні історики Чеської держави, намагаються менше приділяти уваги таким болючим сторінкам минулого, до того ж у травні 2004р. Чехія стане сусідом Німеччини у єдиному Європейському домі.

Також як до західних, так і до східних істориків можна віднести історика-публіциста українського походження В.Суворова(Різуна), який вже багато років перебуває у еміграції. У його книгах(їх важко назвати історичними працями): “Криголам”, “День”М”, та “Остання Республіка”, детально розглядається передвоєнна ситуація, в тому числі і Мюнхенські події, як підготовка Радянського Союзу до широкомасштабної війна на Заході, там стверджується, що СРСР не мав ніякого бажання рятувати Чехословаччину і Польщу, навіть більше він прагнув прийняти участь у їх розділі.

Сучасним історикам залишається багато роботи над цією тематикою, проблема існує не тільки через чисто наукові, але й через людські фактори: адже ще живі свідки тих подій які не можуть зрозуміти, які ж саме причини того, що Чехословацька держава - настільки сильна зовні, зазнала поразки ще до початку справжньої боротьби. Чому Великобританія і Франція віддали Чехословаччину на поталу Гітлерові, хоча вона була найдемократичнішою і найрозвинутішою державою регіону, прикриваючись демагогією збереження миру і стабільності, а через рік вступили у війну захищаючи далеко не демократичну Польщу? Чому ж ці держави не спробували зупинити Гітлера тоді коли він ще не досяг найбільшої могутності? Чому дали Німеччині шанс посилитись за рахунок країн окупованих в мирний час?

Розділ І. Аналіз суспільно-політичної ситуації у Чехословаччині напередодні Мюнхенської трагедії.

1.1. Оцінка політичних процесів суспільного розвитку держави.

Середньовічне королівство Богемія, спадкове осереддя модерної Чехословаччини, розвинулося в об'єднану державу за часів, коли не лише Німеччина та Італія, але навіть Франція та Іспанія були ще роз'єднані та внутрішньо подрібнені. Географічні фактори, сприятливі й несприятливі, внесли в цей давній і, можливо, передчасний розвиток детально розроблену Богемську сутність. Пасма гір(Судети, Високі Татри, Рудні та Богемські) утворювали природні кордони і водночас прикривали країну. В свою чергу, етнічна гоеграфія репреззентувала Богемію як найзахідніший слов'янський виступ посеред навколишніх німців (З другого боку, пропагандисти її меншини судетських німців стверджують, що Богемія історично і політично є настільки ж німецькою, наскільки будь-яка інша частина колишньої Священної Римської імперії, де саме чехи були невеликою, терпимою меншиною. Що ж до використаного тут стосовно історії до 1918 року терміну “Богемія”, то він власне розраховувався, аби визначити історичні області Богемської корони - власне Богемію, Моравію та Сілезію (Зокрема, південну Сілезію після війн 1740-63 років). Стосовно розвитку після 1918 року він використовуватиметься, аби визначити лише названою першою крайню західну область нової Чехословаччини.). Посилення таких географічних внесків у формування богемської державності та богемської свідомості були певними історичними випробовуваннями, серед яких най тривалішими були гуситські війни п'ятнадцятого століття та їхні відлуння. Інтерпретовані наступними поколіннями національних лідерів, вони спонукали в чехах самовідтворення,як невеликої, але впертої нації, яка навчила всю Європу чеснотам релігійної свободи, духовної єдності та соціальної рівності і була обдарована бойовою мужністю, але віддала перевагу лідерам за інтелектуальною і етичною, радше ніж військовою та політичною відмінністю. Нехай так, але гуситські війни також, на жаль, перенапружили середньовічну Богемію та ізолювали її в Європі, таким чином призвівши до остаточної поразки і всмоктування і всмоктування в імперію Габсбургів. Цей процес був завершений надзвичайно руйнівною Тридцятирічною війною 1618-48 років.

У цій Габсбурзькій імперії Богемія займала аномальне місце: економічно вона була найцінніша, але політично найбільш підозрілою з володінь правителів. До того ж, Богемія була центральна і життєздатна радше, ніж периферійна і витратна, з точки зору перспектив імперської влади, а економічні ресурси в руках її чеської людності поступалися лише ресурсам німецьких суб'єктів Габсбургів другої половини 19 сторіччя. Отже, центральна влада у Відні періодично висловлювалася відносно толерантно щодо чеських прагнень. За це вона звинувачувалася німецькими суб'єктами імперії, особливо судетськими німцями, які мешкали вздовж меж Богемії і чий націоналізм тим часом зріс до такої небезпечної расистської сили, що вони були вірнішими пангерманському народові, ніж династії Габсбургів(Термін “судетські німці”, поширюваний нацистами, з'явився і вперше був використаний 1902 року на сторінках тижневика “Дойче Фольксботе” депутатом Францом Єссером. Хоча власне Судетські гори займають лише частині Богемії, населені німцями(північно-східний сектор), цей термін врешті-решт став традиційно вживатися щодо усіх німців міжвоєнних Богемії та Моравії-Сілезії, а з 1945 року так само вживався щодо німців, які раніше мешкали у Словаччині та Карпатській Русі, що відтоді отримали назву Карпатендойче. Початок німецьких поселень в Богемії датується розвиненим середньовіччям, коли німці прибули сюди як гірники та бюргери. Їхня колонізація дуже поширилася після поглинання Богемії Габсбурзькими монархами).

Територіальна консолідація Чехословаччини та делімітація її кордонів, яка включала області та регіони різного культурного та історичного розвитку, була наслідком надзвичайно складних дипломатичних маневрів. Попри енергійний розвиток націоналізму протягом півстоліття до початку Першої світової війни 1914 року чехи загалом не переймалися концепцією цілковито незалежної чеської держави, не кажучи вже про чехословацьку державу. З остраху, що розпад Австро-Угорщини міг би лише спричинити їхнє введення до складу Великої Німеччини, прагнення чехів були спрямовані на федералістські реформи імперії, які нададуть суттєвий рівень автономії для чехів. Отже, їхня діяльність у Габсбурзькій імперії мала іншу гостроту, ніж, скажімо, діяльність поляків-пілсудчиків у Російській імперії. Втім, усе це стрімко змінювалося в перебігу світової війни; наприкінці її чехи не лише мали зобов'язання Антанти щодо їхньої незалежної держави, але, завдяки поєднанню вдалої дипломатії та талану, вони спромоглися вийти з наступної Паризької мирної конференції із задоволенням майже всіх своїх територіальних вимог. Їхня держава включала не лише цілісні історичні чеські землі Богемії та Моравії, але також словацькі та карпаторуські території Угорщини, які не входили до складу давнього Богемського королівства, так само як найцінніша частина герцогства Тєшин(Цешин, Тешен) у Сілезії. Це герцогство, хоч і справді у давнину знаходилося під середньовічною богемською короною, на початку двадцятого сторіччя було переважно польським з етнічного боку.

Це було визначним досягненням, заслуга за яке припадає на невелике(і спершу навряд чи представницьке) тріо чеських і словацьких вигнанців: Томаша Масарика, Едварда Бенеша та Мілана Штефаника. Вони досягли помітних успіхів, переконуючи лідерів держав Антанти в тому, що заміна Австро-Угорщини кількома незалежними національними державами була не лише неминучою, але також бажаною, виходячи з перспектив Антанти та загальноєвропейських. Тільки протягом одного-двох останніх років війни чеська громадська думка, яку вкрай дратували втрати, втома, урядова софістика та зростання підозри, що військові цілі Троїстого союзу були ворожі навіть поміркованим національним прагненням слов'янським народам Східно-Центральної Європи, дійшла розуміння та схвалення радикальної, незалежно налаштованої діяльності Масарика та його групи на Заході. Втім, саме в останній тиждень жовтня 1918 року, коли імперська влада була справді зруйнована, група провідних чеських політиків, які відбула з Праги для консультацій з лідерами-вигнанцями в Женеві. Перервала свою подорож у Відні для переговорів з тоді вже безвладними габсбурзькими офіційними особами. Вчинивши так, вони продемонстрували міцність цього традиційного тяжіння до чеської політичної свідомості.

Вимоги Чехословаччини, представлені Антанті в Парижі 1919 року, ґрунтувалися на двох радикально відмінних, справді несумісних принципах:

а) історичні кордони, спрямовані проти судетських німців та польського націоналізму в Богемії, Моравії та чеській Сілезії;

б) національність, спрямована проти історичних кордонів Угорщини в Словаччині та Карпатській Русі. Не лише ця суперечність руйнує логіку справи чехів, але їхня моральна репутація ушкоджувалася очевидною брутальністю проти поляків у Тешені в січні 1919 року. Їхня політична добропристойність була згодом підірвана невиразними воєнними діями проти угорських частин Бела Куна у Словаччині в травні того ж року. Агресивність і слабкість - завжди сумнівне поєднання. До того ж, влітку 1919 року мирна конференція в Парижі взяла до відома заяву бурхливого словацького лідера отця Андрея Глінки про те, що стосунки між чехами і словаками - “державної нації” у новій республіці - були аж ніяк не сердечними, як досі твердили чеські представники. Таким чином, хоча лідери Антанти вирішили погодитися з різними чеськими вимогами і підтвердити їх, відчувалося, що одразу після того вони вже почали скептично ставитися до довготривалої життєздатності цих нових територіальних упорядкувань.

Саме для захисту історичних богемсько-моравських кордонів чехи мали перш за все боронитися проти руху судетських німців за відмежування та подальше “усиновлення” Австрією та Великою Німеччиною. Приблизно три з чвертю мільйони німців (найбільша подібна громада фольксдойче у будь-якій ненімецькій державі) сторіччями розселялася в круговій зоні гірських територій всередині кільця цих кордонів і були надзвичайно свідомі того факту, що раніше вони були домінуючою нацією. Нині вони наполягали, майже одностайно в усьому внутріполітичному спектрі, на тому, щоб застосовувався вільсонівський принцип самовизначення народів і щоб за ними визнавалося право вийти з нової Чехословаччини. 29 жовтня 1918 року, через день після проголошення незалежної Чехословацької республіки, богемсько-німецькі депутати старого імперського Рейхсрату у Відні проголосили “Дойчбьохмен” областю Австрії, а наступного дня їхні моравські та сілезькі співвітчизники так само проголосили “Судетенланд” австрійською областю. Тимчасові уряди цих двох начебто областей були засновані у Ліберці(Рейхенбергу) та Опаві(Троппау), і повторні звернення щодо підтвердження повноважень були надіслані президену Вільсону. При перегляді того факту, що західні та північні райони цих самопроголошених областей межували радше з німецьким Рейхом (Баварія, Саксонія, прусська Сілезія), ніж з Австрією, від якої вони відокремлювалися просторими материнськими чеськими землями, з'ясувалося, що кінцевим присвоєнням після цих проголошень було попереднє власне входження Австрії до складу Великої Німеччини. Цим присвоєнням поділилася нова Австрійська національна тимчасова асамблея, коли вона і схвалила вірність тих богемсько-моравських німців, і 12 листопада проголосила Австрію “складовою частиною німецької республіки”. В такий спосіб Відень виявив волю, але цьому бракувало сили, аби допомогти судетським німцям уникнути включення до складу Чехословаччини.

З другого боку, для самого німецького уряду доля судетських німців, які не належали до імперії Бісмарка-Вільгельма, на той момент поразки та революції мало що важила. Отже, він не надав їм серйозної підтримки, коли частини Чеського легіону, які щойно повернулися додому з Франції та Італії, взялися окуповувати зони з німецькою людністю і в такий спосіб відновити цілісність історичних богемських земель протягом наступних тижнів. Обласні столиці “Дойчбьохмену” та “Судетенланду” здалися чехам відповідно 16 і 18 грудня, а решта місцевостей - на Різдво. Відсутність тоді військового опору місцевих німців чеській окупації була наслідком не лише слабкості, але також усвідомлення того, що Антанта на мирній конференції прагнула б ухвалити плебісцити, результати яких мали б бути вирішальними. Три місяці перегодом, коли стало ясно, що очікування були помилкові, місцеві німці запізніло влаштували масові демонстрації протесту, кинулися на казарми жандармерії 4 березня 1919 року, в день відкриття Австрійської національної асамблеї, у виборах до якої чеська влада, що перемогла, їм не дозволила взяти участь. При розгоні демонстрації п'ятдесят два німці було вбито. А вісімдесят чотири поранено чеськими жандармами та військовими.

Кілька територій, що об'єдналися в кордонах нової Чехословаччини, доти ніколи не були об'єднаними, як суверенна держава, ба навіть адміністративна сутність в іншій державі. Позбавлена етнічної, релігійної, культурної, історичної або фізичної єдності, нова Чехословаччина зіткнулися із завданням компенсувати відсутність такої єдності створенням політичної єдності завдяки застосуванню такої політичної та адміністративної вправності, якою чеська еліта володіла великою мірою. Проблема була величезна, але джерела, які Прага могла залучити до спроб її вирішення, також були вражаючі.

Чехословаччина була перш за все найбагатшою з “держав-наступниць”, які походили із зруйнованої Габсбурзької імперії. Її території не винищувались і не спустошувались під час війни, і вони разом містили понад дві третини промисловості, але лише чверть населення і одну п'яту площі колишньої імперії. Це правда, що значна частина тієї промислової потужності перебувала в руках судетських німців і що чехословацька промисловість, отже, була позбавленою колишнього безпечного внутрішнього імперського ринку і залежною натомість від несподіванок кількох міжнародних систем торгівлі, валют і тарифів. Однак, незаперечно, що Чехословаччина вийшла з війни з унікальними економічними здобутками, особливо тому, що їй також пощастило з досить багатими сільськогосподарськими угіддями, аби відтворити їхню теоретичну здатність до більшого ступеня самозабезпеченості, ніж будь-яка держава в Центральній Європі. Її воєнна промисловість була більшою за італійську. І навіть наприкінці 1930-х років, після шалених спроб усіх її сусідів розвинути свою важку промисловість, Чехословаччина все ще виробляла половину сталі та чавуну всієї Східно-Центральної Європи, тобто стільки, скільки всі інші держави цього регіону разом. Додатковими активами були високі рівні письменності та освіти серед чеського та німецького секторів населення і здібності добре підготовленої, добропорядної та ефективної, хоч і малорухливої, чеської бюрократії, якої чисельно було досить, аби обслуговувати Словаччину та Карпатську Русь , так само як і західні, історичні області. Навіть клиноподібне географічне вкорінення Чехословаччини в осердя давньогерманської території могло, за певних обставин, пояснюватися як здобуток, оскільки це надавало їй загальноєвропейського стратегічного значення, і її кільцеподібні гірські кордони були підкреслено сприятливі для захисту. Проблем протистояння політичної еліти країни полягала в тому, чи всі ці активи могли б бути використані, аби взяти гору над властивими Чехословаччині слабкостями.

Після трохи більше року обговорення, під час якого мала проміжну законну силу тимчасова конституція від 13 листопада 1918 року, цю чехословацьку мету було досягнуто схваленням остаточної конституції держави 29 лютого 1920 року. З 155 голосів, необхідних для того, щоб пройщли різні статі та пункти конституції, 104 були віддані одностайно, а решта 50 вважали, що партії лівиці та центру перемогли тих правих, які, в будь якому разі, майже напевно знову були представлені в цьому повоєнному органі завдяки рішенню використати повернення як основи австрійського Рейхсрату 1911 року. Чехословацьке пристрасне бажання досягти майже цілковитої одностайності було настільки спільним, а прагнення уникнути червоного або білого терору(який яскраво проявився у сусідній Угорщині 1919 року) настільки всеохоплюючим, що кінцевий конституційний документ повинен розглядатися, як ідеологічний компроміс, радше, як перемога центру та лівиці.

Поєднання (а) обов'язкового загального виборчого права на парламентських виборах, (б) "фіксованого порядку" у списку кандидатів, розміщеними відповідними партіями в загальній системі пропорційного представництва, і (с) правила, на якому наполягав Виборчий суд, що депутат або сенатор має покинути своє місце на вимогу своєї партії (оскільки, за чехословацькою теорією, виборчий мандат надається партії, а не кандидатові), додавало величезної ваги влади керівництву кількох партій. В їхніх руках загальний електорат, так само як парламентські місця, політично та законодавче скорочувалися до простих помічників та підлеглих. Дійовий суверенітет партійних лідерів обмежувався лише тією мірою, до якої вони могли обирати, аби дозволити певні вільні дебати за умов таємниці в парламентських партійних клубних кімнатах, перш ніж оприлюднювати свої особливі позиції у відкритому обговоренні. (Членство в парламентському партійному клубі було юридичне обов'язковим для кожного депутата і сенатора; незалежність була виключена). Звичайно, треба було припускати, що, з огляду на велику кількість політичних партій, визначної згуртованості та стабільності чехословацьких коаліційних урядів не можна було б зберегти без цієї до певною міри суворої системи дисципліни. Таким чином, хоча ця політична ефективність коаліційної системи передає престиж парламентської системи країни, той факт, що для досягнення цього, "реальна" справа політиків була висмикнута з публічної арени, зменшує цей престиж. До того ж, пристрасне бажання та потреба компромісу в урядових коаліціях реалізувалися в постійно зростаюче вторгнення уряду в цілому в окремі департаменти стосовно адміністративних і штатних, так само як і політичних справ. Тут знову наслідки були мішані: бажаний ступінь координації та єдності адміністрації вартий повільної та важкої процедури.

А. Чеські та словацькі партії

1."Найстарішою" чеською політичною партією з точки зору ідеологічного походження, якщо не організації, була Національно-демократична партія, спадкоємиця руху Младо-чехів дев'ятнадцятого сторіччя, до якої додалися деякі менші та пізніші утворювання. Вона була націоналістичною, схильною до того, щоб бути шовіністичною, панславістською, консервативною та антиклерикальною, і протягом міжвоєнного періоду постійно рухалася в бік правиці, висунувши спільний виборчий список з чеськими фашистами на виборах 1935 року. Підтримана вищими буржуазними комерційними та промисловими колами так само як націоналістичними сегментами інтелігенції, Націонал-демократична партія ніколи не досягала великої виборчої потуги поза межами своєї первісної бази в Богемії. Втім, завдяки її традиційному престижу, її вправному керівництву, її пронизливому впливу в високих державних структурах її контролю над численною високоякісного пресою, її сильній організації в столичному місті Празі та її оздобленнню багатьма видатними культурними постатями, дійсна вага цієї партії була більша за показники виборів і варта обговорення. Її сильний лідер Карел Крамарж був одним з архітекторів руху за незалежність, його проросійська “внутрішня” діяльність у передвоєнний та воєнний час відповідала за інтенсивністю та мужністю, коли не ефективністю, “зовнішній” діяльності його прозахідного (і успішнішого) суперника -- Масарика.

2.Партія дрібних торговців та ремісників відкололась від націонал-демократичної партії на знак, протесту проти захоплення останньої оі крупною буржуазією. Коло прихильників партії визначалося її назвою. Ворожа до технології масового виробництва, до кооперативного руху, до універсальних магазинів і відповідно до феномену економічної раціоналізації, вона була вже політичним бенефіціарієм певного вкоріненого економічного напруження, яке походило від неоднакових рівнів та моделей розвитку чехословацького економічного життя навіть перед велико. депресією і відправляло нових і засмучених новобранців її шляхом.

3.Також виключно правим був фашистський рух, який прийшов під різними назвами до часткового злитгя з націонал-демократами і створення Національного союзу з 1934 до 1937 року. Хоча невеликий і стримуваний від влади стабільністю коаліційної моделі з “респектабельних” партій, він мав певне значення завдяки і доброзичливості до нього з боку націонал-демократів та певних чільних елементів з державних установ, і популярності його лідерів та опікунів. Серед останніх були герої Сибірського легіону, а згодом діючий начальник штабу,генерал Рудольф Гайда, талановитий поет Віктор Дик, непередбачувано яскравий політик Іржі Стржибрни, котрий, як чимало європейських фашистів його генерації (наприклад, Деат, Мослі Муссоліні)були ренегатами соціалізму(дивися далі).

4. Тими хто хитався між правицею та центром, були католицькі, або, так звані народні партії. За винятком короткого та раннього періоду 1920--1921 років ці чеські ті словацькі організації лишалися різними та йшли окремими політичними шляхами. Словацтка народна партія очолювала установче та політичне вмістилище словацьких автономістських прагнень проти чеського централізму і, за винятком короткого періоду з 1927 до 1929 років, коли вона поповнювала два кабінети міністрів, ця партія перебувала в опозиції до празької влади. Засновником та лідером партії був Андрей Глінка, який здобув репутацію як словацький національний герой своїм перед воєнним опором примусовій мадяризації словацькою народу і який підтримував цю лінію й у післявоєнний період своєю красномовною, впертою, прискіпливою та провінційною опозицією всім впливам, що йшли від більш світських та космополітичних чеських країв

5.Чеські популісти, на відміну від своїх словацьких співрелігійників, постійно вважали за потрібне бути урядовою партією. Цей вибір міг бути мотивований, зокрема потребою демонструвати свою націоналістичну респектабельність у повоєнній Чехословаччині після того, як вони збагнули, що їм заважає їхня австрофільська позиція періоду до і протягом Першої світової війни. Твердо очолювана Яном Шрамеком,ця клерикальна партія отримувала деяку підтримку від усіх чеських класів, але була відносно сильніша серед селян та робітників невеличких міст Моравії. Звичайно вона не могла претендувати на вигоду від національного культу Яна Гуса, але все ж була відносно успішною (в старому австрійському стилі християнського соціалізму) в соціальних та економічних справах.

6. Найбільшою та основною чехословацькою партією була Аграрна партія (офіційно Республіканська партія сільських господарів та дрібних селян). Ця парти була настільки міцно організована, настільки глибоко вкорінена в обласний та місцевий державний аппарат, настільки повсюдно втягнута в кооперативну та банківську системи, настільки потрібна тій чи іншій урядовій коаліції і настільки стратегічнау виборі міністерських портфелів, що, попри свою назву і не втрачаючи контакту з первісним електоратом, зазначеним тією назвою, вона дійсно стала загальнополітичною “холдінговою компанією” для інтересів середньою класу в широкому сенсі.

7. З двох чехословацьких соціалістичних партій, націонал-соціалісти, які не мали ідеологічного відношення до їхніх німецьких тезок, організувалася 1917 року як чітко патріотична, еволюційна чеська альтернатива безперечно інтернаціоналістським, марксистським соціал-демократам. З самого початку найвиразніша антиавстрійська, антиклерикальна та антимілітаристська чеська політична формація, націонал-соціалісти перетворилися на повоєнну партію з найширшим ідеологічним спектром. Проте її членство та виборче звернення ще обмежувалися чехами, а її організаційна база зациклювалася на залізничних, поштових профспілках та профспілці службовців. Офіційне членство Едварда Бенеша, який у 1918-1935 роках обіймав посаду міністра закордонних справ, надавало партії додатковою престижу, але справжніми лідерами були її засновник Вацлав Клофач, перший чеський парламентер, заарештований австрійською владою під час Першої світової війни і (до відступництва на бік фашизму 1926 року) демагог Іржі Стржибрни.

8. Тоді, коли націонал-соціалісти вилучили свої фашистські елементи, а соціал-демократи продемонстрували свою національну респектабельність. Стало можливим замирення між ними, хоча вонги не об'єдналися. Прослідковуючи свою організаційну історію з 1878 року - далі, ніж будь-яка інша чеська партія, - соціал-демократи протягом міжвоєнних десятиріч була типовою центрально-європейською партією: патріотичною, однак підозрілою до військового істеблішменту та тією, що прагне міжнародного роззброєння;антикапіталістичною, проте, сприйнятливою до технологічного новаторства; класово налаштованою, проте, готовою брати участь в урядових коаліціях. Однією з основних функцій партії в міжвоєнній Чехословаччині було тримати відкритими канали для діалогу з етнічними меншинами завдяки її братнім стосункам з соціалістичними партіями.

9. Комуністи остаточно розмежувалися з соціал-демократами восени 1920 року, після повторної вимоги з Москви і внаслідок серйозної провокації з боку правого крила соціалістичної партії. Вони трималися більшості членів тієї партії і, перш за все її виборців але лише меншості її лідерів та членів парламенту. На відміну від кількох етнічно відрубних соціалістичних партій різноманітні комуністичні групи в жовтні 1921 року злилися в одну партію цілої республіки -- єдину подібну міжетнічну партію в усій Чехословаччині. Це буча справді масова партія, але не революційна попри спроби “більшовизувати” її за допомогою повторних чисток. Єдина в країні партія, здатна здобути підтримку в міських та сільських місцевостях, в розвинених та відсталих регіонах, на базі як соціальних, так і етнічних незадоволень, комуністи - чи під першою орудою старого старого випробуваного бійця австрійської соціал-демократії Богуміра Шмерала, чи пізніше під керівництвом молодшого налаштованого на Москву апаратника Клемента Готвальда - постійно зазнавали невдач перетворитисвою значну виборчу та організаційну силу на серйозні революційні або ефективні парламентські акції. Ніколи не оголошувана незаконною або не загнана у підпілля в міжвоєнній Чехословаччині (що різко відрізнялося від становища братніх партій в інших країнах Східно-Центральної Європи), Комуністична партія отримувала свою випробувану силу менше від нестерпних умов експлуатації, ніж від узагальненого комплексу відторгнення, який віддзеркалював жорсткі перепони між робітничим класом та нижчим середнім класом і відчуженням між співставленими етнічними громадами. На додаток до цих джерел підтримки, наприкінці 193О-х років вона здобула патріотичну респектабельність завдяки своєму відвертому ввикриттю спершу нацизму і умиротворення взагалі, а згодом -мюнхенської капітуляції зокрема.

Б. Партії етнічних меншин.

Як згадувалося вище судетські німці з самого початку були майже одностайні в оплакуванні свого включення до складу Чехословаччини, але в процесі пристосування до цієї ситуації опинилися як серед німецьких соціал-демократів, так і в буржуазному політичному таборі. Згодом 1922 року останній довільно зібраний докупи як Deutscher Verband (Німецький союз)? розколовся на потенційно кооперативний Аrbeitsgemeinschaft (Асоціацію заради роботи) та тривало непримиренний Кampfgemeinschaft (Асоціацію задля боротьби). За міжвоєнною чехословацькою політичною риторикою перша тенденція отримала назву “активізму” яка означала готовність брати активну участь у політичному житп та інституціях республіки, тимчасом, як непримиренна позиція йменувалася як “пасивізм” або “негативізм”.

1 Треба згадати спочатку двох з членів Кampfgemeinschaft -- Німецької націоналістичної партії та Німецької націонал-соціалістичної партії. Остання приєдналася до гітлерівського руху в Рейху і до 1930-х років менше бентежила чехів, ніж попередня.

2. В Аrbeitsgemeinschaft, оскільки він всередині 1920- х років років рухався в бік “активізму”, були помітні три різні орієнтації:

а)Група ліберальних демократів, схвалювана промисловцями дедалі більше, аби уникнути конкуренції Рейху, підтримувалася також німецькомовними євреями, кількісно відносно слабкими, але успішними в обранні вправних парламентарів, які репрезентували їх в законодавчому органі;

б)Християнсько-соціальна партія, яка мала правильні та згодом сердечні стосунки з ідеологічним аналогом у чеському спектрі Католицька народна партія, додана (з й недовірою до Los von Rom антикатолицького походження Національної та Націонал соціалістичної партії) у її власній німецькій громаді.

в) Bund der Landwirte(Ліга фермерів), яка стала першою німецькою партією, яка повернулася до активізму, за допомогою чого, очевидно, віддзеркалила нижчий рівень націоналістичною почуття образи серед селян, ніж серед городян і більше зацікавлення в сільськогосподарських тарифах, до яких спрямовували празький уряд його аграрні лідери.

3. Поза цими кількома буржуазними партіями відомі німецькі соціал-демократи. Спершу полум'яні прихильники аншлюсу до Великої Німеччини, вони згодом змінилися, рухаючись разом з європейським духом Локарно (1925 р.) та просівалися вперед угодою між федераціями чеських та німецьких профспілок (1927р.) до “активізму”, і зрештою відповіли на піднесення Гітлера одностайним зобов'язанням захищати демократичну Чехословацьку республіку. Німецькі комуністи після відходу від соціал-демократів у січні 1921 року влилися в об'єднану Комуністичну партію Чехословаччини в жовтні того ж року.

4 Серед угорської меншини у східній частині країни структурне розмежування партій нагадувало зародкову версію того процесу серед численніших німців у західних областях. Тут також були Християнсько-соціальна (католицька), Національно-аграрна (кальвіністська) та Соціал-демократична партія, але активізм ніколи не досягав того резонансу який спостерігався серед німців. Це було частковим віддзеркаленням того факту, що влада Угорщини постійно демонструвала інтенсивніший іредентистський інтерес до долі своїх братів угорців у Словаччині та Карпатській Русі, ніж влада Веймарської республіки до долі судетських німців Богемії та Моравії--Сілезії. Отже, проблема угорської меншини весь час була для Праги тим чим німецька проблема стала лише після 1933 року: тема подвійної внутрішньої і зовнішньої політики. До того ж, постійний іредентизм та ревізіонізм Угорської політики щодо Чехословаччини мали як ідеологічну, так і національну мотивації: дрібно дворянські правителі хортистської Угорщини не мали великого бажання бачити буржуазно-демократичну Чехословаччину розвиненою і наче досягли успіху в підриві власної необарокової системи. Справді, невеликою мірою ця ситуація виявила якийсь зазор. Видовище умов “феодального” селянина в Угорщині давало можливість чехословацькій Аграрній партії організувати 1924 року опікування угорських селян Чехословаччини, хто, як судетські німці селяни, також оцінили аграрний протекціонізм Праги всередині десятиріччя. Чехословацькі Соціал-демократична і особливо Комуністична партії також залучали голоси угорців. Також криваві погроми під час білого терору, який запровадив режим Хорті, штовхав багатьох доти пристрасно мадярофільських євреїв до обрання чехословацької або чітко єврейської ідентифікації. Все це було, проте відносно важливим у широкому контексті загальної угорської непримиренної її у відносинах з Чехословаччиною.

5 Невелика польська меншина Сілезії була зобов'язана внаслідок малої чисельності брати участь у виборах за спільним списком з іншими списками кандидатів - єврейським, чеських соціал-демократів або словацьких популістів. Так само у примітивній карпаторуській політичній організації або приєднувалися до провідних чехословацьких партій, або розчинялися у цілковито місцевій і зрозумілій фракційності.

1.2. Особливості етнонаціональної ситуації в країні.

Чехословаччина так само як і інші країни міжвоєнної Східно-Центральної Європи не могла похвалитися етнічною однорідністю, наприклад у сусідніх Польщі, Румунії і Югославії, теж були великі етнічні меншини, або й цілі підкорені народи: українці і білоруси в Польщі, українці, угорці і болгари в Румунії, словенці, хорвати, босняки, чорногорці і мекодонці в Югославії. Але на відміну від Чехословаччини вони або визнавали себе багатонаціональними(Югославія), або ж вели політику асиміляції і не визнавали свої меншини(Польща і Румунія). Чехословаччина ж ніби й визнавала за своїми меншинами всі права, але водночас прагнула оборонити специфічно чехословацький характер нової держави, всіляко обмежуючи вплив національних меншин на її політику.

В умовах Чехословаччини найбільші можливості для розвитку своєї національної ідентичності мали чехи, які напевне вважали це своєю нагородою за те, що саме вони і створили цю державу всупереч не тільки тиску колишніх володарів німців та угорців, але й навіть історичним законам: адже чеський народ вже напевне мав зникнути в горнилі потужної германізації попередніх століть. Це напевне і зіграло з ними злий жарт адже пізніше чехи не тільки не примирилися з іншими етнічними групами, такими як поляки, угорці і українці-русини, але й протиставили собі раніше союзних і “рідних” словаків.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5