У лютому під час обговорення в Празі бюджету Словаччини, що з жовтня 1938 року отримала уряд на чолі з І. Тісо, його однодумці зажадали повної автономії, а потім відділення від Чехії. Обстановка в країні ускладнилася і тим, що на сторінках німецьких газет містилися повідомлення про те, що “чехи, у яких прокинувся дух гуситів і стара ненависть проти германізму, знову почали полювання на людей”. Підбиралися факти про те, що “комуністи підняли голову і, поєднуючи свої зусилля з чеськими шовіністами, переслідують німців, переслідуючи їх”. У Словаччині створювалися служби самозахисту німців, що очікували допомоги від своїх співвітчизників. 10 березня 1939 року указом президента Чехословаччини Е. Гахи був звільнений від займаної посади Й. Тісо, що не сприяло нормалізації ситуації. 13 березня Й.Тісо, що прибув у Берлін, одержав офіційні запевнення Гітлера у тому, що його уряд має законний характер, а факт усунення є грубим порушенням Конституції Чехословаччини. Фюрер завірив гостя, що Німеччина всіма силами буде підтримувати створення “повністю вільної Словаччини”. 14 березня її парламент сповістив світову громадськість про проголошення “незалежної” Словацької Республіки, президентом якої став І. Тісо.

Самостійну”, а власне кажучи васальну державу “Словацька республіка”, конституція якої була прийнята в липні 1939 р., була становим клерофашистским державним утворенням, скроєним по німецькому й італійському зразках. Народ “брав участь у державному управлінні” тільки через Глінківську словацьку народну партію, а партію представляв її “вождь”. Президентом став Й.Тісо, главою уряду - В.Тука, що разом з керівником штурмових загонів нового режиму, так називаної Глінківської гвардії А.Махом очолював відверто фашистську, право радикальну фракцію в правлячій партії.

Повна політична й економічна залежність Словаччини від фашистської Німеччини була забезпечена цілою системою нав'язаних їй нерівноправних договорів і широкою мережею німецьких “радників”, “інструкторів”, що контролювали армію, державно-адміністративний і господарський апарат. Згідно з ув'язненим у 1939р. на 25 років договорові, Німеччина одержала право розмістити свої війська в спеціальній “охоронній” зоні на заході Словаччини. Усі зовнішньополітичні і військові питання словацький уряд повинний було погоджувати з Берліном. Секретний протокол “про господарське і фінансове співробітництво” передбачав повне підпорядкування країни економічним інтересам Німеччини, насамперед збільшення постачань їй продовольства і сировини, а також робочих рук (60 тис. щорічно).

Зовнішня торгівля стани була односторонньо орієнтована на Німеччину (до трьох чвертей обсягу ввозу і вивозу), а економіка мілітаризована: 44% промислової продукції призначалося для військових потреб. Німецькі монополії, як і в чеських землях, захопили тут ключові позиції у фінансових установах і найважливіших галузях промислового виробництва. У серпні 1939 р. між Німеччиною і Словаччиною був укладений військовий договір, і незабаром словацькі війська взяли участь у воєнних діях проти Польщі.

У липні Гітлер викликав у Зальцбург клерофашистских ватажків Й.Тісо, В.Туку, А.Маху і категорично зажадав від них послідовної фашизації всього економічного, суспільно-політичного і культурного життя країни. Словацька правляча кліка створила в країні концентраційні табори, у які були кинуті сотні антифашистів, і насамперед членів підпільної комуністичної партії.

Але не зважаючи на всі негативні сторони ця спроба словаків утворити власну державу, хай і на нетривалий час і не надто незалежну. Ця спроба Словаччини нагадує за своєю природою подібні епізоди в історіях інших народів: усташської Хорватії, вішістської Франції та ін.

Режим що встановився у новій державі не був надто жорстоким, він більш схилявся до італо-фашистської моделі державного устрою, аніж до німецько-нацистського. Так Словаччина хоча й залежала від Німеччини все ж намагалась зберегти хоч якісь свободи, навіть якщо вони не були надто важливими.

3.4. Автономія і незалежність Закарпатської України.

Закарпатська Україна офiцiйно називалася Пiдкарпатською Руссю. Пiсля адмiнiстративної реформи 1928 р. її почали називати Пiдкарпатським краєм. Назна “Закарпатська Україна” була заборонена, оскiльки доказувала належнiсть цiєi землi «за Карпатськими горами» до України. Втiм, на той час не iснувало Української держави, яка могла б претендувати на землю, вiдiрвану вiд батькiвщини ще за часiв Київсько Русi.

Це не означало, що на чудовий за природою край у самому центрi Європи нiхто не зазiхав. В Угорщинi, де утвердилася авторитарна влада регента М.Хортi, неситим оком поглядали на землi, якi ранiше належали угорськiй коронi. Вiдiрванiсть упродовж дев'яти столiть вiд України позначилася на психологiї та менталiтетi карпатоукраїнської етнiчної спiльноти. Так званi «локалiсти» вбачали у самоназвi карпатоукраїнців (русини) вказiвку на те, що вони є окремою нацiєю, i на цьому будували свої гасла i полiтичнi розрахунки.

Чисельнiсть українцiв-русинiв у Чехо-Словаччинi перевищувала 0,5 млн.чол. З них понад 80 тис. населяла Пряшев (Прешов) та його околицi у Схiднiй Словаччинi, а переважна бiльшiсть -- Закарпаття. Нацiонально-культурне i навiть економiчне становище чехословацьких українців було незрiвнянно кращим, нiж становище українців у Радянському Союзi, Польщi або Румунiї. У Чехо-Словаччинi iснували мiцнi демократичнi традицiї. Кожний, хто поважав конституцiю, користувався проголошеними в нiй свободами. До того чехословацький уряд робив спроби, хоч i не завжди послiдовно, економiчно розвинути цей найвiдсталiший в усiй Європi край. Щоправда, празький уряд старався зберегти унiтарнiсть країни i не допускав автономного управлiння нi в Закарпатськiй Україні нi в Словаччинi. Якось непомiтно у 30-х роках написання назви держави змiнилося на полiтично iншу форму -- Чехословаччина (без дефiсу, який пiдтверджував рiвноправнiсть двох частин країни).

На Закарпаттi у 20-х роках була проведена земельна реформа. Уряд викупив з великими збитками для себе землю у мадьярських помiщикiв, подiлив її на дрiбнi парцели i продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га землi. Проте через перенаселенiсть, дефiцит рiллi у гiрському краї та примiтивну агрокультуру бiльшiсть селян бiдували. Пiд час кризи 1929--1933 рр. вони змушенi були брати банкiвськi позики, щоб звести кiнцi з кiнцями, проте далеко не всi рятувалися вiд розорення.

У сукупному суспiльному продуктi Закарпаття частка промисловостi становила 2 вiдсотки. Чисельнiсть зайнятих у промисловостi, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чол. Жодного нового великого пiдприємства за двадцять рокiв у краї не побудували. Пiдприсмцiв цiкавила тiльки сировина, яку можна було вивезти. Уряд не мав намiру витрачати кошти на будiвництво промислових об'єктiв на мiсцевостi, де не було квалiфiкованих робiтникiв.

Незважаючи на економiчну i культурну вiдсталiсть, полiтичне життя у Закарпаттi було рiзноманiтним i активним. На виборах, якi вiдбувалися регулярно, мiсця в чехословацький парламент виборювало до трьох десяткiв партiй. Найбiльшу популярність серед виборцiв мали украiнофiли, якi гуртувалися в Украiнському нацiональному об'єднаннi.

Українофiльська полiтична течiя виходила з традицiй народовцiв ХIХ ст. Українофiли боролися за пробудження нацiональної самосвiдомостi русинiв. Для цього використовувалися осередки заснованого нацiональною iнтелiгенцiєю товариства “Просвiта”, скаутська органiзацiя ”Пласт”, Асоцiацiя українських вчителiв тощо. Найавторитетнiшим лiдером українофiлiв був доктор теології i видатний педагог отець А. Волошин.

За вплив на суспiльство з українофiлами боролися русофiли, якi походили вiд москвофiлiв ХIХ ст. Пiсля Росiйської революцiї 1917 р. вони почали орiєнтуватися не на Москву, а на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923--1933 рр. А. Бескид проводив русофiльську полiтику. Партiю русофiлiв пiдтримувала державна адмiнiстративна машина. Це давало русофiлам змогу, незважаючи на меншу популярнiсть, успішно конкурувати з українофiлами. Празький уряд, посилаючись на незгоди серед полiтичних сил краю, продовжував утримуватися вiд реалiзацiї попереднiх обiцянок надати карпатоукраїнцям автономію.

Третьою впливовою силою на Закарпаттi були комунiсти. Крайовий комiтет Компартії Чехословаччини активно боровся за маси. Всюди, де мiг, вiн органiзовував комсомольськi осередки i групи «революцiйних профспiлок». У 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, вiн створив “Спiлку працюючого селянства”. На виборах до чехословацького парламенту у 1924 р. за комунiстiв вiддали голоси 40 вiдсоткiв виборців. Через п'ять рокiв, коли економiчне становище краю стабiлiзувалося, вони дiстали тiльки 15 вiдсоткiв голосiв. На виборах 1935 р., якi комунiсти проводили пiд гаслом Народного фронту, вони знову набрали бiльше за всiх голосiв -- 26 вiдсоткiв.

У жовтнi 1938 р. Нiмеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область i змусила уряд Чехословаччини надати автономiю Словаччинi. Лiдери українофілів та русофiлiв i локалiстiв домовилися мiж собою i звернулися до Праги iз спiльною вимогою: надати автономiю Пiдкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономну адмiнiстрацiю на чолi з русофiлом А. Бродiєм. Вона швидко дискредитувала себе надто вiдвертими зв'язками з Польщею та Угорщиною. Наприкiнцi жовтня до влади прийшов кабiнет з українофілiв на чолi з А. Волошиним.

Тим часом Угорщина настирливо домагалася вiд Гiтлера санкцiї на захоплення Закарпаття. Гiтлер порадив їй порозумiтися безпосередньо з Чехословаччиною. Коли цi переговори виявилися безрезультатними, М.Хортi звернувся до чотирьох держав, якi уклали Мюнхенський договiр. Англiя i Францiя передовiрили арбiтраж з цього питання Нiмеччинi та Італії.

2 листопада 1938 р. вiдбувся Вiденський арбiтраж, на який запросили керiвникiв автономних урядiв Словаччини i Карпато-України, як стали називати у цей час Закарпаттям. За арбiтражем Хортi отримав пiвденнi райони Словаччини i Закарпаття з переважно угорським населенням чисельнiстю 1 млн 100 тис. чол. До Угорщини вiдiйшли, зокрема, Ужгород, Мукачево i Берегове з прилеглою територiєю. Столицю Карпато--України довелось переводити в мiсто Хуст.

Не марнуючи часу, українофiли почали будувати державнiсть на урiзанiй територiї. Адмiнiстрацiя, система освiти i видавнича справа переводилися на українську мову. Розпочалися пiдготовчi роботи із створення збройних сил. У розбудовi держави закарпатцям допомагали спiввiтчизники iз Захiдної України, Буковини, заокеанської дiаспори.

Населення Закарпатського краю пiдтримувало курс А. Волошина на змiцнення державностi. На виборах у лютому 1939 р. до регионального парламенту коалiцiя українських партій -- Украiнське нацiональне об'єднання дiстало переважну бiльшiсть голосiв. Пiсля цього українофiли вiдкрито почали створювати збройнi сили -- Карпатську Сiч. Незабаром у ній налiчувалося до 5 тис. бiйцiв.

Чеський уряд кiлька разiв вiдкладав скликання сейму в Хустi. Нарештi його було призначено на 14 березня 1939 р. Розумiючи, що Прага не захистить Карпатську Україну вiд поглинення Угорщиною, А. Волошин 14 березня проголосив самостiйнiсть i сформував тимчасовий уряд.

15 березня сейм обрав одноголосно таємним голосуванням А. Волошина президентом i прийняв закон про незалежнiеть Карпатської України.

Англiя i Францiя появу Карпатської України не схвалили. Автономiю, або незалежнiсть, Закарпаття вони розглядали як розчленування Чехословаччини i створення на її території цiлком пiдконтрольних А. Гiтлеру держав. У такiй думцi утверджувала їх i поведiнка лiдерiв ОУН. Розраховуючи на пiдтримку Нiмеччини, оунiвцi переконували карпатоукраїнцiв, що саме з їх маленької держави з допомогою “батька Волошина i вуйка Гiтлера” почнеться утворення соборної України.

Подiбний розвиток подiй був абсолютно нереальним. Втiм, Й. Сталiн визнав за доцiльне вiдреагувати. На ХVIII з'iздi ВКП(б) у березнi 1939 р. вiн висмiяв iдею приєднання УРСР з 30 млн чол. до Карпатської України з населенням 700 тис. чол. як пропозицiю “злиття слона з комарем”.

А. Гiтлер зробив потрiбнi висновки iз сталiнського демаршу. Слова Й.Сталiна вiн сприйняв як вiдмову СРСР претендувати на Карпатську Україну. Угорщина вже давно наполягала, щоб їй дали згоду на поглинення території всього Закарпаття. За два днi до проголошення незалежностi Нiмеччина дала зрозумiти, що не заперечує проти цього.

15 березня 1939 р. угорськi вiйська перейшли кордон неокупованої частини Закарпаття. Через два днi останнi захисники Карпатської України покинули її територiю або перейшли до партизанської боротьби. Партизанська вiйна точилася у Карпатах до середини квiтня. У цій боротьбі активну участь брали добровольці галичани - в основному оунівці.

У травнi 1945 р. радянська вiйськова контррозвiдка силомiць захопила у Празi громадянина Чехословаччини А. Волошина i вивезла його до Москви. 70-рiчний священик не витримав тривалих допитiв у Лефортовськiй i Бутирськiй тюрмах. На 52-й день арешту у колишнього президента Карпатської України зупинилося серце.

Розділ IV. Міжнародна політика після Мюнхена.

Посол США в Москві Джон Девіс - у своєму щоденнику ще в 1938 р. писав, що світовій комбінації - “вісь” Берлін-Рим-Токіо може протистояти тільки вісь Лондон-Париж-Москва. А фашистські держави підкреслював Девіс, намагаються зробити все, щоб “ізолювати Ради від західних держав, піднімаючи пугало комунізму”.

Слід зауважити, що СРСР відокремлювали від Німеччини Польща і Румунія - країни, яким надали гарантії Франція та Англія. Отже, у СРСР не було нагальної потреби вступати в союз проти Німеччини. Від позиції Радянського Союзу залежало, на якому боці буде перевага сил у збереженні миру.

Тому нема нічого дивного в тому, що і західні демократії, і гітлерівська Німеччина прагнула перетягти його в свій табір. Радянській дипломатії випала найважча роль у визначенні свого місця серед таборів. Наслідком такої ситуації було те, що Радянський Союз проводив переговори паралельно з обома сторонами. І все ж СРСР орієнтувався скоріше на західні демократії. 19 березня 1939 р. він висловив у Берліні протест проти окупації Праги. Почався обмін думками між Англією й СРСР. Як бачимо, вже у самому підході до вибору складу учасників намітилося два підходи: перший - ширший, який охоплював країни, які безпосередньо були сусідами СРСР, і другий - склад держав, які мали визначити частки малих держав.

Аналіз подій переговорного процесу між Англією, СРСР, Францією протягом п'яти місяців(березень - серпень) з питань колективної безпеки показує, що не все було зроблено з боку політичних діячів, щоб цей принцип став вагомим фактором збереження миру.

Дипломатія Англії, СРСР і Франції використовувала найрізноманітніші прийоми, щоб переконати союзника у своїй правоті. Так, 21 березня Сіїде вручив Народному комісару закордонних справ Литвинову проект декларації, яку англійський уряд передбачав підписати разом з СРСР, Францією та Польщею. В проекті зазначалось, що у випадку порушення європейського миру, який складе небезпеку політичної напруженості будь-якої держави, уряди цих держав будуть вживати заходів для опору таким діям.

Радянський уряд дає Англії негайну відповідь: декларацію повинні підписати перші особи чотирьох держав з метою посилити її вплив на міжнародне становище в Європі. Крім того, СРСР запропонував, щоб Балканські, Прибалтійські і Скандинавські держави були “запрошені приєднатися до декларації після її надрукування” і тим самим фронт держав, які виступали проти агресії, розширився б.

14 квітня французький уряд запропонував СРСР зробити заяву про те, що він надасть допомогу Франції та Англії, якщо їх втягнуть у війну неспровокованою агресією проти Польщі чи Румунії. Франція та Англія зробили б аналогічні заяви. Сама Польща заперечувала проти спільної заяви за участю СРСР. Крім того, Бек не схвалював і надання гарантій Румунії.

18 квітня Литвинов подав контрпропозиції щодо підписання пакту між трьома країнами про захист держав, яким загрожує фашистська агресія. Така угода мала складатися з трьох документів, а саме:

1. Угода про взаємодопомогу між трьома країнами.

2. Воєнної конвенції.

3. Гарантії для всіх країн, розташованих між Балтикою і Чорним морем, у тому числі прибалтійських. У разі війни три країни зобов'язувалися не підписувати сепаратного миру.

Переговори велися, коли 3 травня Литвинова несподівано на посаді Комісара закордонних справ замінили Молотовим. Литвинов мав репутацію прихильника колективної безпеки і до деякої міри друга Франції та Англії. Його відставка була одностайно сприйнята як ознака можливої зміни радянської політики, незважаючи на офіційні заяви. Звичайно, заміна Литвинова не була випадковістю. Спільно з Молотовим Сталін сформулював "Завдання партії в галузі зовнішньої політики", які він проголосив на XVIII з'їзді партії. Чотири пункти цієї програми містили дві тісно зв'язані ідеї. По-перше, продовжувати пошук мирних засобів відвернення війни або, в крайньому разі, максимального її відсунення. Здійснити нові спроби реалізації радянського плану колективної безпеки в Європі. Не допустити створення широкого єдиного антирадянського фронту. Дотримуватися максимальної обережності і не піддаватися на провокації ворога.

По-друге, вжити все необхідне, аж до надзвичайних заходів, для прискорення підготовки країни до оборони, звернувши увагу на зміцнення бойової могутності Червоної армії і воєнно-морського флоту.

Розгляд багатьох питань на засіданнях Політбюро в цей час був пов'язаний з вирішенням власне цього двоєдиного завдання. Сталін прагнув посилити роботу з зовнішньополітичної установи країни, максимально використати дипломатичні можливості.

Сталіна не влаштовував нарком: дуже часто мав особливу думку. Після розмов з Литвиновим Сталін відчув, що той цілком не вірить Гітлеру і готовий настирливо добиватися угод із Західними демократіями. Така заданість і самовизначеність позиції наркома закордонних справ здалися йому підозрілими. Формально це й було причиною відставки Литвинова. Гітлер добре розібрався в тому, що означало для нього звільнення Литвинова.

"Для мене воно, - кваліфікував фюрер, - прозвучало як постріл із гармати, як ознака зміни в Москві відношення до Західних держав".

Сталін вирішив, що підписані в середині 30-х років договори про взаємну допомогу з Францією і Чехословаччиною "не спрацювали". Йому було відомо про таємні англо-німецькі переговори, які розпочалися ще весною 1939 p., розроблену програму угоди Англії з Німеччиною. Цією програмою передбачалося, що Англія звільнилась би від зобов'язань щодо Польщі, (тобто віддала би Польщу на милість Німеччини) і від "політики оточення", тобто від політики колективної безпеки і союзу з СРСР, і погодилась би надати Німеччині свободу рук на сході і південному сході Європи.

Крім того, Сталін одержав від І.І. Проскурова повідомлення від 17 травня 1939 р. під грифом "Цілком таємно" про подальші плани агресії німецького фашизму в оцінці працівника німецького Міністерства закордонних справ Клейста.

В повідомленні зазначалось, що підготовка Німеччини проти Польщі відкладена на липень - серпень. Воєнні заходи будуть здійснені ґрунтовно і повно, при дотриманні найсуворішого маскування. Тепер складається матеріал для пропагандистської атаки проти Польщі. "Ми притримуємось думки, що конфлікт з Польщею можна локалізувати... Англія і Франція і далі не готові до виступу на стороні Польщі... Америка зі своїм втручанням не встигне своєчасно, а Радянський Союз опиниться нейтральним".

На нашу думку, наведені факти спонукали Сталіна до вичікування. Він зрозумів, що остаточний вибір належить Гітлеру. З ким піде Німеччина в цей критичний час, залежало від фюрера. В той же час англо-французькі і радянські переговори продовжувалися. Ради наполягали на тому, щоб до політичної угоди була додана ще й воєнна конвенція. Без цього сталася б та ж помилка, що й із франко-радянським договором 1935 p., який практично не діяв. Схоже, що радянський уряд, який вів тоді таємні переговори з Німеччиною, прагнув головним чином виграти час, бо переговори тяглися впродовж червня 24 липня нічого ще не було підписано, але Ради вже запропонували перейти до воєнних переговорів.

Переговори про воєнну угоду почалися в Москві. 12 серпня. Франція та Англія відрядили військові та морські делегації, що їх очолювали генерал Думенк від Франції та адмірал Дренс-Пламкет від Англії, Росію представляв Ворошилов. Одразу ж зринула перша проблема: якими реальними повноваженнями наділені західні учасники? Росіянам не сподобалось те, що на переговори не прибули повноважні представники. Друга проблема була набагато серйозніша: чи погодиться Польща пропустити радянські війська через свою територію? Ворошилов відмовився вести далі переговори, поки це питання не буде з'ясовано. Почалось з'ясування цього питання через французького представника, яке тяглось до 20 серпня. За словами Поля Рейно, маршал Ридз-Смігли заявив йому: "З німцями ми ризикуємо втратити нашу свободу, з росіянами - нашу душу". Згоди Польщі на пропуск радянських військ не було одержано ні 21, ні 22 серпня.

Поштовх німецько-радянським переговорам дав Сталін. У своїй промові 10 березня 1939 р. па 18 з'їзді Комуністичної партії не було різких нападок на Німеччину. На його думку, німці змогли повести свої силові акції в основному через слабкість західних країн. Сталін дав зрозуміти, що між Німеччиною й СРСР не існує жодного приводу для конфліктів. Це свідчило про те, що ініціатива зближення між Німеччиною й СРСР виходила саме від Рад. Підтвердженням є і призначення 3 травня 1939 р. Молотова на посаду Народного комісара закордонних справ, яке мало на меті усунути перешкоду, яку могла б поставити на шляху до цього зближення сама особа Литвинова.

Новим послом у Німеччині було призначено Меркулова. 17 квітня він зустрівся з німецьким державним секретарем фон Вайцзекером для розмови з економічних питань. Для Меркулова ця розмова була нагодою, щоб зробити деякі політичні аванси. Вій заявив, що СРСР не скористався з непорозумінь між Німеччиною та західними демократіями і що немає ніяких причин для того, щоб радянсько-німецькі відносини не кращали. Німецький уряд, здавалося, не збирався скористатися з цих сприятливих обставин. 17 травня радянське керівництво вдалося до нового авансу. Цього дня російський тимчасовий повірений у справах зробив візит докторові Шнурре, експертові з економічних питань Міністерства закордонних справ Німеччини. В ході тривалої розмови радянський представник наголосив на тому, що між обома країнами немає причин для ворожнечі, згадавши при цьому Рапальський договір 1922 р.

20 травня в Москві німецький посол фон дер Шуленбург був прийнятий Молотовим і розмовляв з ним про можливість приїзду в радянську столицю доктора Шнурре._ Молотов відповів йому, що для відновлення економічних переговорів треба надати їм політичну основу. На запитання Шуленбурга, що він під цим розуміє, Молотов відмовився давати будь-яке пояснення.

Разом з тим, в Берліні зрозуміли ситуацію і без пояснень. ЗО травня статс-секретар німецького МЗС Ернст фон Вайцзекер відправив на ім'я посла в Москві Фрідріха фон Шуленбурга шифрування, в якому зазначалось: "На відміну від тактики, раніше прийнятої нами, ми тепер... прийняли рішення встановити прямі контакти з Радянським Союзом".

Відповідь не забарилася. 14 червня Астахов сказав болгарському послу в Берліні, що Радянський Союз не підписуватиме договору з Англією, якщо зможе добитися від Німеччини пакту про ненапад. Німецька сторона мовчала. В цей час на англо-французько-радянських переговорах намітився певний прогрес. Англія і Франція погодилися, що політична угода буде розглядатися спільно з воєнною угодою.

14 липня була прийнята ухвала про початок воєнних переговорів між СРСР, Францією та Англією.

26 липня в розмові з Астаховим Шнурре запропонував план поліпшення відносин між двома країнами. Астахов відповів, що таке зближення відповідає інтересам обох країн, але просуватися треба поступово. Ця розмова мала важливі наслідки. 29 липня Вайцзекер повідомив про неї Шуленбурга, якому було наказано зустрітися з Молотовим, що він і зробив 4 серпня. Зі свого боку, Ріббентроп 2 серпня бачився з Астаховим. Отже, переговори зав'язалися. Вони торкалися переважно питань про зони впливу. Але, як ми вже знаємо, Гітлер вирішив напасти на Польщу 1 вересня. Отже, до цієї дати необхідно було про все домовитись з СРСР. Німецькі дипломати поспішали. 12 серпня, коли почалися воєнні переговори з західними країнами, Астахов запропонував, щоб якась високопоставлена німецька особа приїхала до Москви. Ріббентроп сказав, що він може приїхати особисто. 14 серпня він направляє німецькому послу в Москві Шуленбургу термінову телеграму. В ній вже було визначено позиції, з яких інтереси СРСР і Німеччини збігалися. "Імперський уряд притримується тієї думки, - наголошував Ріббентроп, - що між Балтійським і Чорним морями не існує питань, які не могли бути врегульованими до повного задоволення обох держав". І далі: "Імперський уряд і Радянський уряд повинні на основі всього свого досвіду рахуватися з тим фактом, що капіталістичні демократії Заходу є постійними ворогами як Націонал-Соціалістичної Німеччини, так і Радянського Союзу. Сьогодні, уклавши воєнний союз, вони знову намагаються втягнути СРСР у війну проти Німеччини".

15 серпня Шуленбург ознайомив Молотова з телеграмою. Зміст телеграми позитивно вплинув на радянське керівництво. В той же день Молотов дає згоду на приїзд Ріббентропа, не називаючи точної дати візиту.

16 серпня Ріббентроп попросив прискорити його приїзд. 18 серпня Молотов погодився з принципом договору про ненапад разом з додатковим протоколом про розмежування зон впливу обох країн, який був підготовлений німецькою стороною. 19 серпня Шуленбург двічі бачився з Молотовим, який запропонував для візиту Ріббентропа визначити 26 і 27 серпня.

Того ж дня, 19 серпня 1939 p., Сталін виголосив доповідь на засіданні Політбюро ЦК ВКП (б), в якій визначив суть політики радянської держави. "Питання миру чи війни, - зазначив він, -- входить у критичну для нас фазу. Якщо ми підпишемо угоду про взаємодопомогу з Францією та Великобританією, Німеччина відмовиться від Польщі. Війна буде відвернена. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про підписання з нею пакту про ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу, і втручання Франції та Англії в цю війну стане неминучим. Західна Європа буде піддана серйозним хвилюванням і безладдям... В інтересах СРСР ... щоб ця війна тривала як можна довше ... СРСР надаватиме допомогу теперішній Німеччині... В нас буде широке поле діяльності для розвитку світової революції". Цей документ не потребує коментарів. 26 і 27 серпня не влаштовували німецьку сторону. 20 серпня Гітлер надіслав особисту телеграму Сталіну. Він просив терміново прийняти Ріббентропа 22 серпня, не пізніше 23-го. "Укладення пакту про ненапад з Радянським Союзом означає для мене, - фарисейськи писав Гітлер, -- встановлення нового довгострокового курсу політики Німеччини. Напруга між Німеччиною і Польщею стала нестерпною. Поведінка Польщі щодо великої держави така, що криза може статися в будь-який день..."

Фюрер взяв ініціативу в свої руки. Ультимативний тон телеграми очевидний. Сталін прочитав її декілька разів, підкреслив своїм синім олівцем: "криза може статися в будь-який день".

Сталін з Молотовим довго сиділи над посланням, ще раз вислухали Ворошилова про хід переговорів з англійцями і французами, намагались з'ясувати достовірність повідомлень про контакти Берліна з Парижем і Лондоном, які могли стати основою антирадянського альянсу. Після остаточного зважування всіх "за" і "проти" рішення нарешті було прийнято. У великій політичній грі необхідно було зробити відповідальний крок. І він був зроблений.

Сталін піднявся, поглянув на Молотова і продиктував: "Рейхсканцлеру Німеччини А, Гітлеру 21 серпня 1939 р.

Дякую за листа. Народи наших країн мають потребу в мирних відносинах між собою. Згода Німецького уряду на укладення пакту про ненапад створює базу для ліквідації політичної напруги і встановлення миру та співробітництва між нашими країнами. Радянський уряд доручив мені повідомити вам, що він згідний на приїзд у Москву п. Ріббентропа 23 серпня 1939р."

Ріббентроп приїхав 23 серпня пополудні, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який би набирав чинності негайно.

Переговори розпочалися зразу після приїзду Ріббентропа, а вночі пакт було підписано. В історії цей документ більш відомий як пакт Ріббентропа -Молотова. Він складався з двох частин. Першою з них був договір про ненапад. В ньому заявлялося, що обидві країни хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної... вирішувати конфлікти між ними тільки дружнім обміном думками або через арбітраж. Договір, що вступав в дію негайно, укладено терміном на десять років, з автоматичним подовженням ще на п'ять років, якщо жодна зі сторін не денонсує його за рік до закінчення його терміну.

Набагато важливіший був таємний додатковий протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття перша відносила до російської зони впливу на Фінляндію, Естонію й Латвію "в разі політико-територіальних змін", Литва входила до зони впливу Німеччини. Стаття друга визначала межу зон впливу в Польщі по лінії Нарев -- Вісла -- Сян і в ній також додавалося: "Питання про те, чи є в обопільних інтересах бажання зберегти незалежну Польську державу і які будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясовано тільки протягом дальшого політичного розвитку. У кожному разі обидва Уряди будуть вирішувати це питання в порядку дружньої обопільної згоди".

Стаття третя відзначала "інтереси СРСР щодо Бессарабії." Німеччина заявляла, що не має ніяких політичних інтересів у цьому регіоні .

Ці два документи підписали Молотов і Ріббентроп. Подали шампанське, і Сталін виголосив тост на честь Гітлера: "Я знаю, як німецька нація любить свого фюрера, і хотів би випити за його здоров'я".

У спогадах М.С. Хрущов свідчить, що після підписання пакту Сталін радів, що обманув Гітлера. Пакт був пасткою для Гітлера. Пакт Молотова -Ріббентропа був придуманий Сталіним для того, щоб руками Гітлера розпочати Другу світову війну, розорити і послабити Європу, в тому числі і Німеччину.

Комуністи запевняли радянський народ в тому, що Сталін вірив Гітлеру. Статистикою це запевнення не підтверджується.

Справа виглядала якраз навпаки. Гітлер повірив Сталіну і підписав пакт, який створив для Німеччини заздалегідь програшну ситуацію війни проти всієї Європи і всього світу. Пакт поставив Німеччину в становище єдиного винуватця війни.

"19 серпня 1939 р. Сталін почав таємну мобілізацію Червоної армії, після чого Друга світова війна стала цілком неминучою".

Великобританія та Франція відреагувала на підписаний в Москві пакт прогнозовано. Чемберлен заявив у Палаті громад, що його країна дотримає своїх зобов'язань щодо Польщі. Франція також відповіла в цьому ж дусі. В повітрі запахло війною. Запитання стояло тільки одне -- коли?

1 вересня 1939 року німецькі, а 17 вересня радянські війська напали на Польщу. Це й був початок Другої світової війни. З вересня Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Польща захищалась, але сили були надто нерівними. Коли Радянський Союз вступив у війну, було вже зрозуміло, що Польща не встоїть. Радянські війська обережно просувалися на Захід. Незважаючи на загальний занепадницький стан у польських військах, вони де-не-де чинили опір східному окупантові. На Волині відбувалися досить завзяті бої між польськими і радянськими частинами. Навіть за офіційними радянськими даними в цій війні загинуло 1,5 тис. і поранено 2,5 тис. радянських солдатів . Хіба це не доказ участі у війні? Хіба можна вірити радянській пропаганді про визволення українського і білоруського народів від польської окупації? Адже майже двадцять років після Ризького договору не пробуджувалась несподівана "любов до братів".

В жовтні 1939 року на 4 сесії Верховної Ради СРСР (позачерговій ) Молотов сказав, що Радянський Союз вступив у війну і "досить було двом державам вдарити по Польщі, як вона розпалась". Хіба це не визнання участі СРСР у війні, причому на боці Німеччини?

Радянсько-німецька співпраця розвивалася. Ще гуркотіли постріли, Варшава оборонялася, а два хижаки вже ділили завойовану територію. 22, а згодом і 28 вересня підписано документ про демаркацію кордону між СРСР та Німеччиною. Відбувся четвертий в історії поділ Польщі. Як бачимо, пакт Ріббентропа - Молотова став визначальним для мільйонів мешканців Центральної та Східної Європи. Закономірно виникає питання: чи почалась би ця страхітлива війна, коли б не підписали документ? На жаль, історія не визнає умовного мислення, вона констатує факти, події. Вони же свідчать, що внаслідок пакту Ріббентропа -- Молотова Друга світова війна стала реальністю. Причому Радянський Союз брав активну участь у початковій фазі війни на боці Німеччини, тобто був державою-агресором. Війна проти Польщі (вересень 1939 року) переконливо доводить цей факт. Друга світова війна розпочалась.

Дипломатія ультиматумів і силового тиску на інші держави, в порушення взятих перед ними правових зобов'язань, зазнала поразку. І Сталін, і Західні демократії опинились не на висоті справді державної мудрості. Класові упередження, помилковий політичний аналіз, взаємна недовіра, спроба перехитрити іншу сторону залишила всіх у програші.

Висновки

Мюнхенська конференція, яка стала справжнім прологом Другої світової війни - події вересня 1938 - березня 1939р. не тільки передували початку війни у вересні 1939р., але й завершили психологічну підготовку світової громадськості до можливості спалаху нового світового конфлікту. Були скинуті всі моральні пута, які можливо стримували агресію Німеччини - після жахливої дикунської “Кришталевої ночі”, німецьке суспільство стало готовим до будь-яких інших страхіть.

До 1939 р. демократична громадськість сподівалася на те, що новоявлений німецький месія Гітлер буде грати за давно встановленими європейськими правилами, тому й не вчиняла якихось спроб ліквідувати нацистський режим - майже так само розвивалися і стосунки з Італією, але якщо Муссоліні був людиною справді вихованою європейською цивілізацією, то Гітлер з його неймовірною сумішшю расизму, антисемітизму, східного містицизму і арійського вчення, був зовсім іншим. Режим, що встановився в Німеччині, спочатку мало хвилював західні уряди. Допоки не стало занадто пізно.

На сьогодні так і не вирішеним залишається віковічне слов'янське питання:“ Хто ж винен в Мюнхенській катастрофі?”. Можливо винне керівництво Чехословаччини, яке не використало всі можливості для захисту незалежності, аж до можливої війни. І це притому, що Чехословаччина могла виставити армію яка була найкраще озброєною не тільки у Східній Європі, але й можливо у західній; мала добре захищені природою і воєнними укріпленнями кордони. Можливо й так.

Може винні Західні союзники Чехословаччини - Англія та Франція, які були гарантами незалежності нових держав Східної Європи і всієї Версальсько - Вашингтонської системи. Так можливо Франція і не втримала свого слова, даного Чехословаччині 1919р., але ж при такій внутрішньополітичній кризі в якій опинилася Франція після поступового розкладу Народного Фронту Даладьє було надзвичайно важко проводити активну зовнішню політику і чинити опір не тільки тиску Німеччини, але й відвертому шантажу з боку Великобританії. Можливо особисту відповідальність за капітуляцію перед Гітлером має нести британський прем'єр Н.Чемберлен, але він і справді вірив що шляхом поступок можна відвести загрозу війни, не дарма тоді все англійське суспільство наївно вважало що “війна відтягнена ще на рік, може так і розпочатися”[11.184]. Англійці панічно боялися втратити залишки давньої морської могутності і колоніальну імперію, яка вже тоді почала розпадатися, а Німеччина завдяки своїй військовій потузі могла легко спрямувати напрям агресії не у Східну Європу, а на Близький Схід і на серце британської колоніальної імперії - Індію. Англія і Франція тоді з усієї сили намагалися втримати звання великих держав, на які реально вже не могли претендувати у змаганні з Центральноєвропейським колосом Німеччиною, Євразійським -СРСР, і американським - США.

Можливо винен Гітлер - який своїми діями розпалював вогнище війни у Європі? Так Гітлер розпочав шалену мілітаризацію своєї країни, але до наміченої мети йшов відкрито, не зважаючи на політичні чи моральні табу. Тому у змові його звинувачувати непотрібно.

Як би там не було, це вже стало набутком історії, і завданням європейських нації сьогодні є не розпалювання старих конфліктів, а побудова нового спільного європейського дому, давньої мрії філософів і митців.

Література

1. Ji iPokorny. The Czech Lands 1918-1997. -Praga , 1998.-52s.

2. Борисов А.Ю. Мюнхенская трагедия. Размышления полвека спустя.- М.1988.- с.78.

3. Ваничек В. История государства и права Чехословакии. -М.1981.

4. Вегеш М. М Відняньський С. В. Країни Центрально-Східної Європи і українське питання (1918-1939). -Київ-Ужгород,1998.

5. Всемирная история. Т22. Канун II мировой войны. Минск-Москва. 2000. с.265.

6. Волков В.К. Мюнхенский сговор и балканские страны. М.1978. -с.327

7. Газін В. П., Копилов С. Новітня історія країн Європи та Америки 1918-1939рр. -Кам'янець-Подільський, 1997.

8. Гуса В. История Чехословакию Прага, 1963.

9. Гусев В. До или после Мюнхена 15 марта 1939 года перестала существовать Чехословакия.// Зеркало недели. -1999.-№10. -с.20

10. Гусев В. Спустя 60 лет: рассказ о том, как предали Чехословакию.// Зеракло недели 1998. №40.-с.20 Дейвіс Н. Європа: Історія.- К.2000.- с.1390.

11. Джонсон П. Современность. Т.1- М.1996. с.389

12. Документы по истории Мюнхенского сговора. 1937-1939 гг.-М.,1979.

13. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919р. до наших днів..-к.1995.-с.905.

14. Кізіченко А. Ф. Напередодні трагедії. Чехословаччини (травень 1935- березень 1938 р.). -К., 1971. -250 c.

15. Історія західних і південних слов'ян: ХХ ст.. Є.П.Пугач, С.Ю.Страшнюк, Р.М.Постоловський - Харків 1998 - 464с. Ъ

16. История южных и западных словян в 2т. Т.2 -М.1998. с.272

17. .История стран Центральной и Юго-Восточной Эвропы ХХ век.(ред. Фадеева. А.

18. Клеванский А. Х. Коалиция правящих партий в Чехословакии: структура, характер, динамика.//Социальная структура и политические движения в странах Центральной и Юго-Восточной Европы. Междувоенный период. -М.,1986. -C. 129-136.

19. Крал В. Дни, которые потрясли Чехословакию.-Мю.1980.-386 с.Крал В. План “Зет”.-М.1978. -с.389.

20. Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. -М.1988.-С.227-335.

21. Лойда В. 1918 год-год возникновения Чехословацкой Республики.// Сов. Славяноведение.-1988.-№3,6,8,10.

22. Новейшая история(1918-1939) (ред. Александрова В.).- М.1972.- с.584

23. Политический кризис 1939г. И страны Центральной и Юго-Восточной Европы.- М.1989.-С. 15-25.

24. Серапионова Е.П. Чешские земли, чехи и немецкий вопрос(1918-1945)// Славяноведение 2000. №5. с.43-53.

25. Серапионова Е.П. Э.Бенеш и его идеи демократического развития общества// Славяноведение 1998. №1. С11

26. Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами.-К.2002.-с.387.

27. Фирсов Е. В. Эволюция парламентской системы в Чехословакии в1920-е годы. -М.1989-160с.

28. Шмераль Я.Б.Образование Чехословацкой республики в 1918г.М.,1967.-340с.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5