Система права і законодавства

правової норми здiйснюється тодi, коли у процесi усвiдомлення виявляються

неясностi у її змiстi. У такому випадку потрiбнi додатковi роз’яснення

дiйсного змiсту правової норми. Усвiдомлюються усi норми права, а

роз’яснюються лише тi, з приводу яких потрiбнi додатковi зауваження

внаслiдок неточностi словесного виразу або невiрного застосування норм

права практично. Таким чином, з усвiдомлення норми права не завжди випливає

роз’яснення її змiсту.

Тлумачення становить собою iнтелектуальну дiяльнiсть, в процесi якої

з наукових позицiй пiзнаються глибиннi властивостi права, об’єктивно та

вiрогiдно викладається суть приписiв, що мiстяться у правових нормах.

Ефективнiсть тлумачення залежить вiд рiвня правосвiдомостi тлумача.

Що вищий рiвень правосвiдомостi тих, хто усвiдомлює чи роз’яснює змiст

правових норм, тим менше правопорушень, тим повнiше задовольняються права

та свободи особи.

Особлива роль при тлумаченнi належить спецiальнiй юридичнiй

пiдготовцi, глибокому оволодiнню найновiшими досягненнями юридичної науки,

високiй юридичнiй культурi. Вiд рiвня професiйної пiдготовки юристiв в

багато чому залежить якiсть правороз’яснюючої роботи, розумiння населенням

дiйсного змiсту правових норм, точне здiйснення їх приписiв.

Головнi способи тлумачення-усвiдомлення змiсту правових норм.

1) Граматичне тлумачення виражається в усвiдомленнi змiсту правової норми

шляхом граматичного аналiзу її тексту. При такому тлумаченнi необхiдно

з’ясувати, в яких словах, реченнях сформульованi гiпотеза, диспозицiя та

санкцiя правової норми. Для цього встановлюється значення окремих слiв,

з’ясовується їх граматична форма (вiдмiнок, число, рiд, вид, особа),

визначається зв’язок мiж ними. Потiм з’ясовується граматична та змiстова

структура речень, якi мiстить норма. При граматичному тлумаченнi правової

норми необхiдно спецiально зупинитися на з’ясуваннi значення окремих

термiнiв. У законодавствi часто використовуються термiни, якi мають

загальноприйняте значення. Однак деяким з них надається особливий змiст

(наприклад, “посадова особа”, “вина”, “потерпiлий”, “докази” i т.i.).

Роз’яснення таких термiнiв нерiдко дається в самих законах та iнших

нормативно-правових актах. Застосовуючи норми права, якi мiстять термiни,

що вживаються в рiзних значеннях, важливо встановити їх дiйсний змiст,

безпосередньо закладений самим правотворчим органом. У противному разi це

може привести до неправильного вирiшення юридичної справи.

У нормативно-правових актах широко використовуються спецiальнi

термiни iз рiзних галузей технiки, науки, мистецтва. Для правильного їх

усвiдомлення необхiдно використовувати вiдповiднi довiдники, словники та

допомогу спецiалiстiв.

2) Логiчне тлумачення - це усвiдомлення змiсту норми права шляхом

безпосереднього використання законiв формальної логiки. При логiчному

тлумаченнi дослiджуються не окремi слова, а внутрiшнi зв’язки мiж частинами

нормативного акта, логiчна структура правових приписiв. Необхiднiсть

логiчного тлумачення випливає, насамперед, з особливостей оформлення норм

права. Так, граматична форма речення, у якому мiститься норма права, часом

неточно виражає кiлькiсну сторону норми. У нормi звичайно говориться про

одну особу: “пiдозрюваний має право”, “слiдчий зобов’язаний” тощо. Проте

норма права стосується не одного якогось пiдозрюваного або слiдчого, а

всiх, хто пiдпадає пiд вiдповiдне процесуальне положення. Тому для надання

наведеним формулам їх дiйсного значення, логiчно умовно додавати слова

“кожний”, “будь-який”, внаслiдок чого i буде виявлено дiйсну волю

законодавця.

3) Систематичне тлумачення полягає в усвiдомленнi змiсту норми права

шляхом порiвняння її з iншими нормами i встановлення її зв’язку з ними.

Будь-яка правова норма уявляє собою складову частину системи права та дiє у

тiсному зв’язку з iншими нормами. Тому, щоб усвiдомити дiйсний змiст певної

норми права, необхiдно визначити її логiчний зв’язок з iншими нормами. Перш

за все встановлюються зв’язки з нормами, подiбними за змiстом з нормою,

яка тлумачиться, та якi її деталiзують. Приймається до уваги i те, у якому

нормативно-правовому актi вона сформульована (законi, указi, постановi i

т.i.), яке мiсце у цьому актi вона займає. Якщо ця норма знаходиться у

пiдзаконному актi, необхiдно впевнитися, що вона вiдповiдає закону або

iншим актам, що мають бiльшу юридичну силу. Можливе i порiвняння норм

рiзних галузей права.

Систематичне тлумачення має особливо важливе значення для органiв,

якi застосовують норми права. Воно є необхiдною умовою правильної

квалiфiкацiї юридичних справ. У цiлому систематичне тлумачення обумовлене

взаємозв’язком та взаємозалежнiстю суспiльних вiдносин, якi регулюються

нормами права.

3) Iсторично-полiтичне тлумачення норм права уявляє собою усвiдомлення їх

мети та завдань на пiдставi аналiзу того iсторичного становища, у якому

вони були прийнятi.

При iсторично-полiтичному усвiдомленнi потрiбно глибоко вивчити

соцiальне значення та мету правової норми, а також конкретнi умови її

прийняття. Такий пiдхiд дозволяє розкрити соцiально-полiтичний змiст норми,

її суть та моральний змiст.

Iсторично-полiтичне тлумачення сприяє точнiй та правильнiй реалiзацiї

правових норм, попереджує порушення законностi при їх застосуваннi.

При усвiдомленнi правових норм потрiбно використовувати усi вказанi

засоби. Лише їх спiльне застосування сприяє точному i правильному розумiнню

змiсту норми права, яка тлумачиться.

Усвiдомлення повинно приводити до такого розумiння змiсту норм права,

яке б забезпечувало їх повну та точну реалiзацiю. Наслiдком тлумачення

повиннi бути повна яснiсть та визначенiсть сутi правової норми. Яснiсть

сутi - це глибоке розумiння змiсту норми, вiдсутнiсть будь-яких сумнiвiв у

точностi наведених внаслiдок тлумачення висновкiв. Визначенiсть сутi - це

конкретнiсть змiсту правової норми, яка не припускає двох чи бiльше рiшень

на пiдставi зроблених висновкiв.

Наслiдки тлумачення подiляються на види в залежностi вiд вiдношення

мiж текстуальним вiдображенням норми (“буквою закону”) та її дiйсним

змiстом (“духом закону”). За цiєю ознакою тлумачення норм права може бути

буквальним, обмежувальним та поширювальним.

В переважнiй бiльшостi випадкiв дiйсний змiст правової норми

усвiдомлюється буквально - у цiлковитiй вiдповiдностi до тексту норми. Таке

тлумачення називається буквальним. При буквальному тлумаченнi змiст норми

права цiлком вiдповiдає її текстуальному вiдображенню.

Однак в окремих виняткових випадках можливе виникнення деякої

невiдповiдностi мiж дiйсним змiстом норми та її текстуальним вiдображенням.

Якщо внаслiдок усвiдомлення виявляється, що дiйсний змiст норми права

вужчий за її текстуальне вiдображення - тлумачення буде обмежувальним. При

обмежувальному тлумаченнi текст норми приводиться у повну вiдповiднiсть з

її змiстом.

Якщо внаслiдок усвiдомлення виявляється, що дiйсний змiст норми права

ширший за її текстуальне вiдображення, то тлумачення буде поширювальним.

Таким чином, обмежувальне та поширювальне тлумачення приводить у

цiлковиту вiдповiднiсть дiйсний змiст правової норми та її не зовсiм точну

форму викладення у текстi статтi нормативно-правового акта.

Усвiдомлення норм права не завжди приводить до повної ясностi та

визначеностi їх змiсту. У таких випадках виникає потреба спецiального

роз’яснення їх змiсту. Тлумачення-роз’яснення забезпечує повну та точну

реалiзацiю правових норм, запобiгає вiд помилок в практичному застосуваннi.

Роз’яснення норм права - це вказiвки або рекомендацiї, направленi на

розкриття дiйсного змiсту норм. В залежностi вiд суб’єктiв, якi роз’яснюють

правовi норми, тлумачення-роз’яснення подiляється на офiцiйне та

неофiцiйне.

Офiцiйне тлумачення - це таке роз’яснення норм права, яке дається

компетентними органами. Воно є обов’язковим для усiх, хто застосовує цю

норму. Офiцiйне тлумачення знаходить вираження у спецiальних актах

(документах), якi видає компетентний орган (постанови, iнструкцiї, накази,

листи та iнше).

Офiцiйне тлумачення за обсягом подiляється на нормативне та казуальне

(iндивiдуальне).

Нормативне тлумачення - це офiцiйне роз’яснення, що є обов’язковим

для усiх осiб та органiв, якi застосовують певну норму чи норми права. Таке

роз’яснення поширюється на усi випадки, передбаченi тлумаченою правовою

нормою. Цим забезпечується одноманiтнiсть та правильне запровадження в

життя її вимог. Офiцiйне тлумачення може давати i сам орган, що видав

роз’яснювану норму права. Таке роз’яснення називається автентичним. Також

офiцiйне нормативне тлумачення правових норм можуть давати i органи, що їх

не видавали. У такому випадку вони надiляються спецiальними повноваженнями

з офiцiйного роз’яснення вказаних норм.

Казуальне тлумачення - це таке роз’яснення змiсту правової норми, яке

дається у зв’язку з розглядом конкретної юридичної справи. Таке тлумачення

називається казуальним тому, що воно чинне тiльки для певного випадку

(казусу). Необхiднiсть у казуальному тлумаченнi виникає тодi, коли рiшення

нижчих правозастосовчих органiв з конкретних юридичних справ є невiрними,

не вiдповiдають закону. Казуальнi роз’яснення є обов’язковими лише при

розглядi конкретної справи. Зокрема, вони можуть бути зразком для iнших

органiв, якi застосовують цi норми права.

Нормативне та казуальне роз’яснення за своїм змiстом подiляються на

судове та адмiнiстративне.

Судове тлумачення - це роз’яснення змiсту норми права, яке

здiйснюється судами. Воно забезпечує вiрне розумiння та одноманiтне

застосування норм права у дiяльностi судiв. Керiвнi роз’яснення вищих судiв

обов’язковi для всiх судiв, iнших органiв та посадових осiб, якi

застосовують роз’яснюванi норми права.

Адмiнiстративне тлумачення - це роз’яснення змiсту норм права, яке

здiйснюється виконавчими органами держави. Таке тлумачення стосується

питань управлiння, працi, соцiального забезпечення та подiбних.

Тлумачення норм права у межах своєї компетенцiї можуть давати також

мiсцевi органи самоврядування, роз’яснюючи змiст виданих ними правових

норм, дiя яких, обмежена пiдвiдомчою територiєю.

Офiцiйне тлумачення дається у формi актiв, якi видає вiдповiдний

компетентний орган. Юридична сила актiв офiцiйного тлумачення залежить вiд

повноважень органiв, якi їх видають. У цих актах поруч з роз’ясненнями

можуть мiститися самостiйнi норми чи iндивiдуальнi велiння. Таким чином

оперативно усуваються неточностi та неясностi у нормативно-правових актах,

удосконалюється практичне застосування цих актiв.

Акти офiцiйного тлумачення правових норм (iнтерпретацiйнi акти)

уявляють собою, з одного боку, роз’яснення змiсту норм права, а з iншого

боку, конкретизацiю та уточнення його приписiв. Особливість

iнтерпретацiйних актiв полягає у тому, що вони дiють спiльно з тими

нормативно-правовими актами, у яких мiстяться тлумаченi юридичнi норми.

Iнтерпретацiйнi акти подiляються у залежностi вiд їх змiсту та сфери

розповсюдження.

Iнтерпретацiйнi акти правотворчостi, будучи офiцiйними роз’ясненнями

дiйсного змiсту норм права, вони одночасно є джерелами права, оскiльки

мiстять конкретизуючi норми.

Iндивiдуальнi iнтерпретацiйнi акти - це такi акти, якi мiстять

вказiвки з приводу застосування правової норми до конкретних життєвих

обставин. На вiдмiну вiд iнтерпретацiйних актiв правотворчостi цей рiзновид

актiв офiцiйного тлумачення не є наслiдком правотворчої дiяльностi

компетентних органiв, а становить своєрiдну форму юридичної практики, форму

узагальнення досвiду застосування юридичних норм. Саме такi акти у повному

обсязi виконують функцiю офiцiйного роз’яснення норм права, оскiльки не

пов’язанi з правотворчою дiяльнiстю компетентних органiв.

Неофiцiйне тлумачення - це роз’яснення змiсту правових норм, яке не є

обов’язковим. Воно може даватися будь-яким громадянином або походити вiд

громадської органiзацiї. Таке тлумачення необов’язкове для тих органiв чи

посадових осiб, якi застосовують норми права. Однак неофiцiйне тлумачення

надає їм значну допомогу у практичному застосуваннi правових норм. Особливе

значення тля точної та вiрної реалiзацiї права мають висловлювання видатних

державних та громадських дiячiв про суть та роль певного закону у

суспiльному життi, про його практичний напрямок. Їх роз’яснення сприяють

глибокому та всебiчному розумiнню змiсту закону, пiдвищують рiвень

правосвiдомостi громадян, забезпечують правильну реалiзацiю вимог закону.

Неофiцiйне тлумачення подiляється на доктринальне, компетентне i

повсякденне.

Важливим видом неофiцiйного роз’яснення правових норм є доктринальне

(наукове) тлумачення. Воно дається науково-дослiдними установами,

квалiфiкованими вченими-юристами, у коментарях до законодавства, у наукових

працях, статях, лекцiях, виступах.

Доктринальне роз’яснення правових норм та практики їх застосування

базується на знаннi та глибокому розумiннi закономiрностей правового

регулювання, ролi права в органiзацiї суспiльного життя, у вирiшеннi

конкретних юридичних питань. Науковi рекомендацiї допомагають офiцiйним

органам удосконалювати правотворчу та правозастосовчу дiяльнiсть, приводити

її у вiдовiднiсть iз об’єктивними закономiрностями суспiльного розвитку.

Компетентне тлумачення - це тлумачення, яке здiйснюють особи,

обiзнанi з правом. У бiльшостi випадкiв це досвідчені юристи-практики:

посадовi особи державного апарату, адвокати тощо. Консультацiї у

перiодичних виданнях з окремих питань права, вечори запитань та вiдповiдей

на правовi теми - все це вiдноситься до неофіційного компетентного

тлумачення.

Повсякденне тлумачення - це тлумачення норм права всiма суб’єктами

права. Його значення для правозастосовчої дiяльностi пов’язано з виявленням

правової свiдомостi широкого кола суб’єктiв правовiдносин.

Таким чином, тлумачення забезпечує правильне та одноманiтне розумiння

та застосування норм права.

Реальнi життєвi вiдносини мiж людьми та їх органiзацiями мають рiзнi

сторони та форми зовнiшнього вираження. Вони можуть бути моральними,

полiтичними, нацiональними, релiгiйними i правовими. Кожна суспiльна

вiдносина становить собою складне та багатогранне явище, до якого можуть

входити рiзнi елементи суспiльних iнтересiв та потреб. Однi з них

охоплюються правовим регулюванням, а iншi - нi. З цього випливає, що не всi

суспiльнi вiдносини i не в повному обсязi можуть набувати юридичну форму.

Правовiдносини вiдображають той аспект конкретних життєвих стосункiв мiж

людьми, який визначається нормами права. Бiльш того, не всi суспiльнi

вiдносини об’єктивно можуть бути юридичними. Вiдносини здатнi набути

правового характеру лише в тому випадку, якщо мова йде про акти поведiнки,

що мають соцiальне значення. Коли ж справа стосується думок та почуттiв, що

не вiдображають їх дiї, говорити про їх юридичну природу не можна.

Правовiдносини - це лише один бiк суспiльного вiдношення, який

визначається нормою права, специфiчна форма його вiдображення.

Правовідносини є засобом переведення загальних установлень правових норм

(об’єктивного права) у конкретнi (суб’єктивнi) права та обов’язки учасникiв

суспiльних вiдносин. Право у об’єктивному станi уявляє собою сукупнiсть

правових норм, якi визначають змiст прав та обов’язкiв персонально не

визначеного кола суб’єктiв. У них мiстяться приписи, що стосуються до

багатьох осiб, якi знаходяться у сферi дiї правової норми. Право у

суб’єктивному станi є iндивiдуалiзоване право. У ньому загальнi юридичнi

права та обов’язки стають належнiстю конкретних осiб i таким чином

переводять його у стан правовiдносин.

Правовiдносини - це такi суспiльнi вiдносини, у яких сторони

пов’язанi мiж собою взаємними юридичними правами та обов’язками, що

охороняються державою.

Ознаки правовiдносин:

1)правовiдносини уявляють собою таку форму суспiльних вiдносин, яка

створюється на пiдставi правових норм. У нормах права мiстяться загальнi

(безособовi) юридичнi права та обов’язки людей - типовi зразки тих

суспiльних вiдносин, яких люди можуть або повиннi дотримуватися вiдповiдно

правовим приписам. Вони реалiзуються тодi, коли визначенi особи виконують

вимоги правових норм, тобто вступають у правовiдносини. Сторони

правовiдносин надiляються конкретними юридичними правами та обов’язками, у

загальнiй формi закрiпленими у нормах права: їх поведiнка будується у

вiдповiдностi з цими правами та обов’язками. Отже, за допомогою

правовiдносин вимоги правових норм втiлюються у життя.

2)учасники правовiдносин надiляються взаємними юридичними правами та

обов’язками, якщо один суб’єкт правовiдносин надiлений правом, та на iншого

покладаються обов’язки.

3)правовiдносини мають свiдомо-вольовий характер. На вiдмiну вiд

економiчних вiдносин, якi складаються об’єктивно, незалежно вiд волi

окремого iндивiда, правовiдносини завжди мають iндивiдуально-вольовий

характер. Свiдомо-вольовий змiст правовiдносин має два взаємопов’язаних

аспекти. З одного боку, правовiдносини виникають на пiдставi правових норм,

якi є продуктом свiдомо-вольової дiяльностi людей (правотворчих органiв). З

iншого боку, учасники правовiдносин реалiзують передбаченi нормами права та

обов’язки також через свої вольовi, свiдомi дiї.

4) правовiдносини гарантуються державою i охороняються у необхiдних

випадках її примусовою силою. Держава створює необхiднi економiчнi,

соцiальнi та iншi умови для повної реалiзацiї правових норм. Якщо ж

порушується ступiнь свободи однiєї iз сторiн правовідносин, держава приймає

примусовi засоби до забезпечення правовiдносин.

Правовiдносини класифiкуються за рiзними пiдставами. За галузями

права вони подiляться на державно-правовi, адмiнiстративно-правовi,

цивiльно-правовi, сiмейно-правовi, кримiнально-правовi та iншi галузевi

правовiдносини. Залежно вiд кiлькостi суб’єктiв правових вiдносин вони

подiляються на простi та складнi. Простi, що вiдбуваються лише мiж двома

суб’єктами; складнi - мiж трьома i бiльше суб’єктами. Залежно вiд того, якi

обов’язки покладаються на учасникiв правовiдносин, їх можна подiлити на

активнi та пасивнi. У активних правовiдносинах зобов’язана сторона має

здiйснити певнi активнi дiї. У пасивних правовiдносинах зобов’язана сторона

має утримуватися вiд вчинення певних дiй, тому що правом встановлюються

заборони на такi її дiї за певних обставин. За характером впливу

правовiдносини можна подiляти на регулятивнi та охоронi. Пiд регулятивними

розумiються такi правовiдносини, якi грунтуються на регулятивних нормах i

завдання яких полягає у розвитку та змiцненнi суспiльних вiдносин шляхом їх

безпосереднього регулювання. Пiд охоронними розумiються такi

правовiдносини, якi спричиненi правопорушенням та складаються на пiдставi

правоохоронних норм. За рiвнем iндивiдуалiзацiї суб’єктiв правовiдносини

подiляються на: вiдноснi - в яких точно визначенi права i обов’язки всiх

учасникiв як уповноважених, так i зобов’язаних; абсолютнi - в яких

визначена лише одна сторона - носiй суб’єктивного права, а всi iншi

визнаються зобов’язаними не заважати здiйсненню ним своїх прав. За

волевиявленням сторiн правовiдносини подiляються на: договiрнi, для

виникнення яких необхiдне виявлення (згода) як уповноваженої, так i

зобов’язаної сторони; управлiнськi, для виникнення яких досить бажання лише

уповноваженої сторони.

Структура правових вiдносин має чотири необхiдних елементи:

- суб’єкти;

- об’єкти;

- права;

- обов’язки.

1. Суб’єкти правовiдносин - це окремi iндивiди, органiзацiї,

об’єднання та соцiальнi спiльностi, якi у вiдповiдностi з нормами права

виступають носiями суб’єктивних юридичних прав та обов’язкiв. Це загальне

положення. Але в реальному життi не усi iндивiди та органiзацiї можуть бути

суб’єктами правовiдносин, що пояснюється рiзними об’єктивними чинниками:

фiзiологiчними, психологiчними, економiчними. Малолiтнi дiти, душевнохворi,

органiзацiї, якi припинили своє iснування, фактично не можуть приймати

участь у правовiдносинах: адже якщо немає суб’єкта права, то немає суб’єкта

обов’язку, немає i самого обов’язку - не можна бути зобов’язаним вiдносно

нiкого.

Ступiнь участi суб’єктiв у правових вiдносинах визначається їх

правоздатнiстю та дiєздатнiстю.

Правоздатнiсть - це закрiплена в законодавствi здатнiсть суб’єкта

мати юридичнi права та нести юридичнi обов’язки. Вона починається з моменту

народження iндивiда та припиняється разом iз смертю. Правоздатнiсть не є

природною здатнiстю особи, а породжується об’єктивним правом. В нiй

концентруються тi юридичнi права та обов’язки, які може мати суб’єкт, однак

це ще не означає, що вiн дiйсно має їх. Щоб стати реальним учасником

правовiдносин, правоздатний суб’єкт повинен бути дiєздатним.

Дiєздатнiстю називається визнана нормами об’єктивного права здатнiсть

суб’єкта самостiйно своїми усвiдомленими дiями здiйснювати юридичнi права

та обов’язки.

Дiєздатнiсть подiляється на загальну та спецiальну. Загальна,

наприклад, має вiдношення до всiх без винятку юридичних угод, спецiальна ж

розповсюджується лише на їх суворо визначений вид.

Внаслiдок iстотних причин правоздатнiсть та дiєздатнiсть не завжди

збiгаються. Усi люди правоздатнi, однак не усi вони одночасно дiєздатнi. I,

навпаки, усi дiєздатнi люди є правоздатними. Отже, правоздатнiсть - поняття

бiльш широке, оскiльки розповсюджується на велике коло осiб. Вiдмiнностi у

дiєздатностi окремих осiб закладенi вже у самiй природi людей та умовах їх

життя.

Змiст та обсяг дiєздатностi залежить вiд наступних чинникiв:

1. Вiд вiку правоздатного суб’єкта. Законодавство усiх країн визначає вiк

цивiльного повнолiття, по досягненню котрого особа стає дiєздатною, тобто

може своїми дiями у повному обсязi набувати майнових прав та створювати для

себе цивiльнi обов’язки (цивiльна дiєздатнiсть). Подiбним чином законодавчо

визначається вiк полiтичного повнолiття, з досягненням якого громадянин

набуває полiтичних прав та вiдповiднi обов’язки ( наприклад, має право

вибирати та бути обраним до органiв державної влади). Зрештою, в усiх

країнах встановлюється вiк шлюбного повнолiття, коли людина може брати шлюб

та в повному обсязi здiйснювати шлюбно-сiмейнi права та обов’язки.

В залежностi вiд вiку суб’єкта його дiєздатнiсть є повною чи

обмеженою. Так, неповнолiтнi вiд п’ятнадцяти до вiсiмнадцяти рокiв вправi

укладати угоди тiльки за згодою батькiв, усиновителiв або пiклувальникiв.

2. На дiєздатнiсть суб’єктiв має вплив стан їх здоров’я. Якщо внаслiдок

душевної хвороби або недоумства громадянин втрачає здатнiсть розумiти

значення своїх дiй та керувати ними, вiн може бути визнаний судом

недiєздатним. Цивiльнi права та обов’язки таких осiб здiйснюють їх опiкуни.

Вiдповiдно до закону обмежується дiєздатнiсть осiб, якi зловживають

спиртними напоями або наркотичними засобами.

3. На дiєздатнiсть також в певнiй мiрi впливає родинний стан суб’єктiв. Це

стосується перш за все шлюбно-сiмейних вiдносин. У цивiлiзованих країнах

закон забороняє укладення шлюбу мiж родичами по прямiй висхiднiй i

низхiднiй лiнiї, мiж повнорiдними i неповнорiдними братами й сестрами, а

також мiж усиновителями i усиновленими. У рядi країн забороняється

знаходження на державнiй службi у однiй i тiй же установi подружжя, якщо

один iз подружжя по службi пiдпорядковується iншому.

4. Наступним чинником, що впливає на змiст дiєздатностi є законослухнянiсть

суб’єктiв. Особа, яка вчинила злочин, при вiдбуттi кримiнального покарання

в мiсцях, що обмежують його волю, не здатна реалiзувати ряд цивiльних,

полiтичних та iнших прав та обов’язкiв, складаючих його правоздатнiсть.

5. Змiст дiєздатностi залежить i вiд релiгiйних переконань суб’єктiв. У

правовiй державi, де проголошується та гарантується свобода вiросповiдання,

вiруючi можуть з причини своїх релiгiйних переконань вiдмовитися вiд

здiйснення ряду прав та обов’язкiв, якими вони надiленi як громадяни

держави. Наприклад, у разi якщо виконання вiйськового обов’язку суперечить

релiгiйним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути

замiнене альтернативною (невiйськовою) службою.

Iндивiдами як суб’єктами правовiдносин виступають громадяни держави,

iноземнi громадяни (iноземцi) та особи без громадянства, якi знаходяться на

територiї держави. Iндивiдуальний суб’єкт правовiдносин не фiзичне, а суто

юридичне поняття. Суб’єкт правовiдносин не одне й те саме, що людина, - це

тiльки одна його властивiсть, створена об’єктивним правом.

Сукупнiсть усiх належних громадянину прав, свобод та обов’язкiв

називається правовим статусом. Термiн “правовий статус” вживається для

характеристики правового становища особи в цiлому, а термiни

“правоздатнiсть та “дiєздатнiсть” вживаються стосовно до участi тих чи

iнших осiб у правовiдносинах.

Громадяни правової держави реально користуються усiєю повнотою прав,

свобод та обов’язкiв, встановлених правовими законами. Iноземцi та особи

без громадянства, як учасники правовiдносин, на територiї iншої держави за

своїм правовим станом прирiвнюються до його власних громадян. Вони є

повноправними учасниками майнових, фiнансових та багатьох iнших вiдносин.

Їм гарантуються передбаченi законами держави права i свободи, у тому числi

право звернення до суду чи iнших державних органiв для захисту особистих,

майнових, сiмейних та iнших прав, що належать їм. Обмеження правоздатностi

iноземцiв та осiб без громадянства стосується лише деяких, найбiльш

специфiчних сторiн державного життя (наприклад, вони не можуть проходити

службу в армiї iноземної держави, вибирати чи бути обраними до його владних

органiв, займати певнi державнi посади та iнше).

До органiзацiй, об’єднань та соцiальних спiльностей - колективних

суб’єктiв правовiдносин - вiдносяться державнi, громадськi, приватнi

органiзацiї, держава в цiлому, народ, нацiя, адмiнiстративно-

територiальнi одиницi, виборчi округи, трудовi колективи. На вiдмiну вiд

iндивiдуальних суб’єктiв правоздатнiсть та дiєздатнiсть органiзацiй

обмежується тими метою та завданнями, заради яких вони створюються та

функцiонують. Дiяльнiсть рiзних органiзацiй визначається законами та їх

власними статутами (положеннями), визнаними державною владою та не

суперечать її правовим установленням. Не дивлячись на рiзноманiтнiсть цiєї

дiяльностi, в цiлому вона направлена на задоволення загальних або

iндивiдуальних iнтересiв людей як суб’єктiв правовiдносин.

Права та обов’язки органiзацiй суворо та точно визначенi їх

компетенцiєю, в межах якої i здiйснюється правоздатнiсть та дiєздатнiсть

цих органiзацiй. Дiєздатнiсть органiзацiй безпосередньо виражається у дiях

певних посадових осiб, представникiв, якi виступають вiд iменi органiзацiй.

Серед суб’єктiв правовiдносин особливе мiсце займають юридичнi особи.

Юридичними особами визнаються органiзацiї, якi мають вiдокремлене майно,

можуть вiд свого iменi набувати майнових i особистих немайнових прав i

нести обов’язки, бути позивачами i вiдповiдачами в судi, арбiтражi або в

третейському судi. Юридичнi особи виступають перш за все суб’єктами

майнових, цивiльно-правових вiдносин.

В умовах ринкової економiки переважна бiльшiсть суб’єктiв органiзацiй

є юридичними особами. Їх дiяльнiсть здiйснюється за загальними правовими

принципами, однак мiж ними iснують i певнi вiдмiнностi. Юридичнi особи

розрiзняються залежно вiд того, якi функцiї вони виконують - публiчнi або

приватнi.

Державнi органiзацiї та установи ( органи законодавчої та виконавчої

влади, суд, мiлiцiя, державнi пiдприємства, органи мiсцевої влади та iншi),

як правило, дбають про загальнi, публiчнi iнтереси. Це зумовлює їх велику

стабiльнiсть, а також велику незалежнiсть вiд тих iндивiдуальних осiб, якi

входять до складу юридичної особи. Iснування юридичної особи, яка має

публiчно-правовий характер, не залежить вiд волi її членiв. Уряд не може

припинити своє iснування як орган виконавчої влади, навiть коли всi члени

кабiнету мiнiстрiв пiдуть у вiдставку; державнi учбовi заклади не

зникають, якщо їх керiвник iде на пенсiю; суд лишається органом правосуддя

навiть у тому випадку, коли всi його члени вiдмовляться вiд своєї посади.

Замiсть кабiнету мiнiстрiв, який пiшов у вiдставку буде сформовано новий

кабiнет; учбовий заклад очолить новий керiвник; суд поповниться новим

складом суддiв - саме таким чином такi органiзацiї продовжують

функцiонувати як юридичнi особи i суб’єкти правовiдносин взагалi.

Якщо ж юридична особа будує свою дiяльнiсть на приватно-правових

засадах (комерцiйний банк, приватна фiрма або пiдприємство, акцiонерне

товариство) воно дбає про приватнi iнтереси своїх членiв: засновникiв,

акцiонерiв, пайовикiв - i, вiдповiдно може припинити своє iснування по волi

цих осiб. Члени таких приватно-правових юридичних осiб є повними їх

представниками: їх воля є у повному обсязi волею юридичної особи.

Специфiчним суб’єктом правових вiдносин виступає сама держава. Вона є

найважливiшим учасником державно-правових та адмiнiстративно-правових

вiдносин. Здійснюючи боротьбу iз злочиннiстю, держава виступає суб’єктом

кримiнально-правових вiдносин; будучи офiцiйним представником країни на

мiжнароднiй аренi, держава є головним суб’єктом мiжнародно-правових

вiдносин.

2. Об’єкти правовiдносин - це те, на що вони впливають. Для з’ясування, на

що саме впливають правовiдносини, спочатку необхiдно визначити об’єкт норм

права. Правовi норми регулюють суспiльнi вiдносини. Об’єктом їх впливу є

вольова поведiнка людей. Правовiдносини ж конкретизують загальнi права та

обов’язки, передбаченi нормою права, стосовно до iндивiдуальних суб’єктiв.

Отже, об’єктом правовiдносин є фактична поведiнка їх учасників. Вiдповiдно

до змiсту суб’єктивного права та юридичного обов’язку учасники

правовiдносин будують свою поведiнку.

Поведiнка учасникiв правовiдносин завжди має суспiльне значення. Вона

здiйснюється з метою задоволення рiзноманiтних законних iнтересiв

суспiльства, держави, особи. Вступаючи у правовiдносини, суб’єкти

задовольняють певнi матерiальнi, духовнi та iншi потреби (наприклад,

придбають речi, користуються авторськими правами, правами винахiдника).

Об’єктом правовiдносин виступає поведiнка людей, яка може бути рiзною

за складом. У майнових правовiдносинах об’єктом є така поведiнка людей, яка

направлена на задоволення певних життєвих благ.

Не усi правовi вiдносини є майновими: суб’єктивнi юридичнi права та

обов’язки виникають не завжди з приводу речей. У немайнових правовiдносинах

об’єктом є саме фактична поведiнка їх учасникiв. Здiйснюючи тi чи iншi дiї,

передбаченi нормами права, учасники правовiдносин тим самим задовольняють

свої потреби. Тобто, юридичнi права та обов’язки, впливаючи на поведiнку

учасникiв немайнових правовiдносин, досягають мети правового регулювання.

Питання про об’єкт правовiдносин юридичною наукою розглядається

неоднозначно. Доволi широке розповсюдження мало та має трактування об’єкту

як сукупностi рiзноманiтних матерiальних та нематерiальних благ, якi

знаходяться у сферi iнтересiв учасникiв правовiдносин.

За такого пiдходу об’єкт правовiдносин знаходиться за межами

юридичного змiсту правовiдносин, тобто поза суб’єктивними правами та

обов’язками. Це тi явища (предмети) оточуючого нас свiту, на якi направленi

суб’єктивнi права та обов’язки.

Уявляється, що матерiальнi та нематерiальнi блага є метою, заради

якої особи вступають у правовiдносини. Завдання юриспруденцiї полягає у

вивченнi дiй учасникiв правових вiдносин, а не речей та iнших благ, заради

яких вони вступають у правовiдносини. Важливо встановити характер цих дiй,

їх вiдповiднiсть юридичним правам та обов’язкам суб’єктiв. Якщо така

вiдповiднiсть iснує, то одночасно досягається мета, яку ставили перед собою

учасники правовiдносин. Речi, предмети матерiального свiту вивчають

фiлософiя, соцiологiя, економiчна наука, виробнича практика. Теорiя права

виявляє лише юридичнi властивостi речей, що знаходяться у сферi iнтересiв

суб’єктiв правовідносин.

3. Суб’єктивнi права - це надана та охороняєма державою можливiсть

(свобода) суб’єкта правовiдносин за своїм розсудом задовольняти тi

iнтереси, якi передбаченi об’єктивним правом. Право, що належить суб’єкту,

називається суб’єктивним правом тому, що тiльки вiд волi суб’єкта залежить,

як ним розпорядитися. Це можливiсть не довiльна, а правова, яка встановлює

мiру дозволеної поведiнки.

Суб’єктивне право проявляється у трьох рiзновидах:

1) у можливостi позитивної поведiнки власника суб’єктивного права з метою

задоволення своїх iнтересiв;

2) суб’єктивне право виражається у можливостi власника суб’єктивного права

вимагати певної поведiнки вiд зобов’язаних осiб з метою задоволення своїх

законних iнтересiв;

3) суб’єктивне право включає у себе можливiсть власника суб’єктивного права

звернутися до компетентних державних органiв за захистом своїх порушених

прав.

4. Юридичнi обов’язки - це передбачена законодавством та охороняєма

державою необхiднiсть належної поведiнки учасника правових вiдносин у

iнтересах власника суб’єктивних прав (індивіда, органiзацiї, держави в

цiлому).

Якщо змiст суб’єктивних прав утворює мiра дозволеної поведiнки, то

змiст обов’язкiв - мiра належної, необхiдної поведiнки у правовiдносинах.

Зобов’язанiй особi диктується мiра належної поведiнки з метою задоволення

iнтересiв власника суб’єктивних прав.

Змiст юридичних обов’язкiв виражається у двох рiзновидах:

1) у необхiдностi здiйснювати активнi позитивнi дiї на користь iнших

учасникiв правовiдносин (власникiв суб’єктивних прав);

2) юридичнi обов’язки полягають у необхiдностi утримання вiд дiй,

заборонених нормами права.

Юридичнi права та обов’язки у правовiдносинах - це не сама поведiнка

суб’єктiв, а надання можливостi чи необхiдностi певної поведiнки,

передбаченого нормою права. Реалiзацiя суб’єктивних юридичних прав та

обов’язкiв означає їх вплив на фактичну поведiнку учасникiв правовiдносин,

втiлення закладеної у них мiри дозволеної та належної поведiнки у реальнi

суспiльнi вiдносини.

Правовiдносини виникають, змiнюються або припиняються внаслiдок

настання певних життєвих обставин (фактiв).

Юридичнi факти - це конкретнi життєвi обставини, з якими норми права

пов’язують виникнення, змiну або припинення правових вiдносин.

Юридичнi факти формулюються у гiпотезах правових норм, вони спричиняють

вiдносини мiж суб’єктами на пiдставi приписiв правової норми.

Юридичнi факти мають велике значення для практики правового

регулювання суспiльних вiдносин. Вiд наявностi або вiдсутностi вiдповiдного

юридичного факту залежить визнання чи невизнання права або обов’язку

певного суб’єкта.

За рiзними ознаками юридичнi факти подiляються на такi видовi групи:

1. За юридичними наслiдками:

- правовоутворюючi - на основi яких суб’єкти набувають певних прав та

обов’язкiв;

- правозмiнюючi - що тягнуть за собою збiльшення або зменшення обсягу

певних прав чи обов’язкiв;

- правоприпиняючi - що лiквiдують певнi права i обов’язки, носiєм яких

суб’єкт був до виникнення цих фактiв.

2. За складом:

- простi - що складаються з одного факту, якого досить для настання

юридичних наслiдкiв;

- складнi - що являють собою певну сукупнiсть окремих фактiв, необхiдних

для настання юридичних наслiдкiв.

3. За тривалiстю у часi:

- одноактнi - що складаються з одноразового акту їх виявлення;

- триваючi - тривала у часi ознака.

4. За їх зв’язком з iндивiдуальною вольою суб’єкта:

- подiї;

- дiї.

Подiї - це юридичнi факти, що вiдбуваються незалежно вiд волi людей

(народження або смерть людини, досягнення повнолiття, стихiйнi явища).

Дiї - це такi юридичнi факти, настання яких залежить вiд волi та

свiдомостi людей. З точки зору законностi усi дiї людей подiляються на

правомiрнi та протиправнi (правопорушення).

Правомiрнi дiї - це такi юридичнi факти, якi спричиняють за собою

виникнення у осiб юридичних прав та обов’язкiв, передбачених нормами права.

У свою чергу правомiрнi дiї подiляються на юридичнi акти та юридично

значущi вчинки.

Юридичнi акти - це такi правомiрнi дiї, якi спецiально здiйснюються

людьми з метою вступу їх у певнi правовiдносини.

Юридично значущi вчинки - це правомiрнi дiї, якi спецiально не

спрямованi на виникнення, змiну або припинення правовiдносин, але тягнуть

за собою такi наслiдки.

Як юридичнi факти можуть виступати правовi презумпцiї. Презумпцiя -

це припущення про наявнiсть або вiдсутнiсть певних фактiв, що спираються на

зв’язок мiж фактами, якi припускаються, та такими, що iснують, i це

пiдтверджується наявним життєвим досвiдом. Презумпцiя не є достовiрним

фактом, а фактом, що припускається з великою мiрою ймовірності i

застосовується у юридичнiй практицi, як засiб, що полегшує досягнення

iстини у вирiшеннi справи.

Правова презумпцiя - це закрiплене у законодавствi припущення про

наявнiсть або вiдсутнiсть певних юридичних фактiв. Правовi презумпцiї

подiляються на:

- презумпцiї, що не можуть бути спростованi - це закрiпленi в законi

припущення про наявнiсть або вiдсутнiсть певних фактiв, якi не пiдлягають

сумнiвам, а тому не потребують доказу;

- презумпцiї, що можуть бути спростованi - це закрiпленi в законi

припущення про наявнiсть або вiдсутнiсть певних фактiв, якi мають юридичне

значення до того часу, поки у вiдповiдностi iз встановленою процедурою не

буде встановлене iнше.

Протиправні дiї (правопорушення) - це такi юридичнi факти, якi

суперечать (не вiдповiдають) вимогам правових норм. Протиправнi дiї

порушують встановлений у країнi правопорядок. Усi правопорушення

подiляються на злочини та проступки. Злочинами є кримiнальнi

правопорушення. Проступки бувають дисциплiнарними, адмiнiстративними та

цивiльно-правовими.

Передумовами правовiдносин є норми права, юридичнi факти та

правосуб’єктнiсть (правоздатнiсть та дiєздатнiсть суб’єктiв права). Тiльки

при наявностi усiх трьох передумов можуть виникнути та функцiонувати

правовi вiдносини.

Правомiрна поведiнка є головною, найбiльш значною частиною дiй та

вчинкiв громадян правової держави.

Правомiрна поведiнка - це така поведiнка людей, яка вiдповiдає

приписам правових норм. У нiй реалiзується свобода людського спiлкування,

задоволення рiзноманiтних iнтересiв особи. Дiї громадян, посадових осiб,

державних, громадських та приватних органiзацiй - усiх суб’єктiв права

будуть правомірними тодi, коли вони вiдповiдають встановленим у нормах

права дозволам чи зобов’язуванням ( суб’єктивним правам та обов’язкам).

Правомiрна поведiнка являє собою суспiльно необхiдне та суспiльно

корисне явище, вважається об’єктивною передумовою нормального

функцiонування громадянського суспiльства, сприяє його добробуту та

розвитку. Поведiнка, узгоджена з правовими приписами, забезпечує не тiльки

свободу, але й вiдповiдаючу їй органiзованiсть суспiльних вiдносин, їх

пiдпорядкованiсть передбаченому правом порядку.

В основi правомiрної поведiнки полягає розумiння людьми

справедливостi та корисностi правових установлень, їх вiдповiдальнiсть

перед суспiльством та державою за свої вчинки, що побудовано на соцiальнiй

зрiлостi та юридичнiй грамотностi особи.

Правова держава у своїй дiяльностi прагне до розширення та

стабiлiзацiї кола правомiрних вiдносин за допомогою пiдвищення якостi

правового регулювання, витiснення iз життя суспiльства поведiнки, не

узгодженої з правом.

За рiзними критерiями правомiрна поведiнка подiляється на види:

1) у розрiзi юридичних фактiв - на юридичнi вчинки та індивідуальні акти;

правоутворюючi, правозмiнюючi, правоприпиняючi дiяння;

2) у планi реалiзацiї норм права - на дотримання, виконання, використання i

правозастосування;

3) як змiст правовiдносин - на здiйснення суб’єктивних прав, обов’язкiв i

законних iнтересiв;

4) за зовнішньою формою виразу - на дiї i бездiяльнiсть;

5) за способом детермiнацiї - на активну, зумовлену внутрiшнiми причинами i

пасивну, вiдповiдно до зовнiшнiх обставин;

6) за способом формування у текстах правових документiв - на прямо чи

безпосередньо передбачену у правових нормах;

7) за характеристиками суб’єктiв - на iндивiдуальну i колективну, посадову,

професійну та iншу.

Однiєю з найбiльш вiдомих класифiкацiй правомiрної поведiнки є подiл

її вiдповiдно до особливостей суб’єктивної сторони на активно правову,

звичайну, конформну i маргiнальну.

Правова активнiсть полягає у добровiльностi здiйснення правових норм,

переконаностi у їх необхiдностi i справедливостi, доброму знаннi права,

всебiчної участi у правовiй дiяльностi.

Звичайна правомiрна поведiнка характеризується тим, що необхiднiсть

її здiйснення стала притаманною суб’єкту властивiстю i може навiть

усвiдомлюватись ним в усiх її аспектах.

Основу конформної поведiнки становить пасивно-пристосовницьке

ставлення до правового середовища, яке здiйснюється за принципом “робити

так, як роблять iнші”.

Маргiнальна поведiнка базується на мотивах страху перед юридичною

вiдповiдальнiстю. Такий стан суб’єкта характеризується готовнiстю до

протиправних дiй у випадку послаблення нагляду за його поведiнкою.

Правомiрна поведiнка та правопорушення - це антиподи. Перше

здiйснюється в межах приписiв правових норм, реалiзується у

правовiдносинах, а друге завжди є поведiнкою, яка порушує вимоги юридчних

норм.

Можливiсть порушень норм права закладена у сутi самого людського

життя, тому держава своєю примусовою силою змушена забезпечувати охорону та

безумовну реалiзацiю правових норм. Держава має норми, що передбачають

юридичну вiдповiдальнiсть вiдносно осiб, поведiнка яких не вiдповiдає її

обов’язковим приписам.

Правопорушення - це суспiльно шкiдливе, протиправне, винне дiяння

суб’єкта, за здiйснення якого встановлена юридична вiдповiдальнiсть.

Правопорушення характеризується точно визначеними ознаками, якi

вiдрiзняють його вiд порушень неправових правил поведiнки (норм моралi,

звичаїв, норм громадських органiзацiй).

1. Правопорушення - це таке дiяння суб’єкта, яке виражається у дiї чи

бездiяльностi. Правопорушеннями не можуть бути думки, почуття, помисли,

оскiльки вони не регулюються правом, поки не виявилися у певному актi

поведiнки суб’єкта. Бездiяльнiсть є правопорушенням у тому випадку, коли

суб’єкт повинний був здiйснити певнi дiї, передбачені нормою права, але не

здiйснив їх. Не вважається правопорушенням невикористання суб’єктивного

права, тому що можливiсть його реалiзацiї залежить вiд власного розсуду

суб’єкта.

2. Правопорушення - це дiяння суб’єкта, яке суперечить приписам норм права.

Тому правопорушення можна назвати протиправним дiянням, оскiльки воно

спрямоване супроти тих суспiльних вiдносин, якi регулюються та охороняються

нормами права. Правопорушення спрямоване супроти iнтересiв iнших осiб, якi

охороняються законом (iнтереси власностi, свободи слова, совiстi). Однак не

усi iнтереси суб’єктiв охороняються законом, тому їх порушення не завжди

вважається правопорушенням. Так, конкуренцiя зачiпає чиїсь приватнi

економічні iнтереси, але правопорушення тут немає. Суть правопорушення

полягає саме у поведiнцi, спрямованiй супроти норм права, якi походять вiд

держави, навiть якщо його велiння не завжди вiдповiдають певним суспiльним

чи приватним iнтересам. У противному випадку iснування органiзованої,

цивiлiзованої держави не можливе. Саме тому в законах правової держави

iснують та забезпечуються iнститути необхiдної оборони, крайньої

необхiдностi та iншi.

3. Правопорушенням визнається тiльки винне дiяння суб’єктiв права.

Протиправне дiяння є правопорушенням лише у тому випадку, якщо у дiях чи

бездiяльностi правопорушника є вина, тому що особа усвiдомлено вчинювала

правопорушення, розумно керувала у той момент своїми дiями.

Вина - це психiчне вiдношення правопорушника до своєї протиправної

поведiнки. Розрiзняють двi форми вини: умисел та необережнiсть.

Умисел, має мiсце тодi, коли особа, яка вчинює правопорушення,

передбачає та бажає настання негативних наслiдкiв свого вчинку (прямий

умисел), чи свiдомо допускає їх (непрямий умисел).

Необережнiсть як форма вини буває двох видiв:

- самовпевненiсть, коли особа передбачала можливiсть негативних наслiдкiв

вчинку, але легковажно розраховувала їх вiдвернути;

- недбалiсть, коли особа не передбачала можливiсть негативних наслiдкiв

вчинку, але могла i повинна була передбачити.

4. Правопорушенням являє собою дiяння, яке спричиняє шкоду суспiльству,

державi, громадянам. Правопорушення посягають на рiзнi сторони суспiльного

життя. Вони спричиняють шкоду полiтичним, трудовим, майновим, особистим

правам та свободам громадян, економiчним iнтересам органiзацiй,

боєздатності вiйськових частин та пiдроздiлiв. Оскiльки правопорушення

шкiдливi для суспiльства, зачiпають iнтереси громадян та органiзацiй, вони

забороненi державою.

5. Правопорушення тягне за собою застосування до правопорушника засобiв

державного впливу.

Правопорушення квалiфiкуються за:

1. Належнiстю норм права, якi порушуються, до вiдповiдних галузей права:

- кримiнальнi, цивiльнi, адмiнiстративнi та iншi;

2. Колом осiб:

- особовi i колективнi;

3. Характером правових приписiв:

- нормативно-правовi i дисциплiнарнi;

4. За ступенем суспiльної небезпечностi усi правопорушення подiляються на

два види:

- проступки та злочини.

Проступки - це такi правопорушення, якi характеризуються меншим ступенем

суспiльної небезпечностi порiвняно iз злочинами та посягають на окремi

сторони правового порядку, iснуючого в суспiльствi. До них вiдносяться

дисциплiнарнi, адмiнiстративнi та цивiльнi правопорушення.

Розмежування проступкiв здiйснюється залежно вiд сфери тих суспiльних

вiдносин, яким заподiюється шкода внаслiдок протиправної поведiнки.

Дисциплiнарнi проступки - правопорушення, якi здiйснюються у сферi

службових вiдносин i порушують, головним чином, порядок вiдносин

пiдпорядкованостi по службi. Дисциплiнарнi проступки посягають на

обов’язковий порядок дiяльностi певних колективiв людей: робiтникiв,

службовцiв, студентiв, вiйськовослужбовцiв та iнших - послаблюючи трудову,

службову, вiйськову чи учбову дисциплiну.

Адмiнiстративнi проступки - правопорушення, якi посягають на встановлений

законом порядок, на вiдносини у галузi виконавчої та розпорядчої дiяльностi

органiв держави, не пов’язанi з виконанням службових обов’язкiв.

Адмiнiстративними проступками є, наприклад, порушення правил протипожежної

безпеки, санiтарної гiгiєни на державних та приватних пiдприємствах,

безбiлетний проїзд у громадському транспортi.

Цивiльнi проступки - правопорушення, якi здiйснюються у галузi майнових i

таких немайнових вiдносин, якi мають для людини духовну цiннiсть. Цивiльнi

правопорушення полягають у нанесеннi органiзацiям чи окремим громадянам

майнової шкоди, як то невиконання зобов’язань за договором, поширення

вiдомостей, що ганьблять честь i гiднiсть громадян та iнше.

Найбiльш небезпечним видом правопорушень є злочини. Вони

вiдрiзняються вiд проступкiв вищим ступенем суспiльної небезпечностi та

вчиняють бiльш тяжку шкоду особi, державi, суспiльству. Злочини посягають

на основи державного та суспiльного ладу, полiтичну та економiчну системи

суспiльства, власнiсть, особу, полiтичнi, трудовi, майновi та iншi права i

свободи громадян та тягнуть за собою застосування мiр кримiнального

покарання.

Структура правопорушення складається з об’єкта, суб’єкта, об’єктивної

та суб’єктивної сторiн.

1. Об’єктом правопорушення є суспiльнi вiдносини, якi регулюються та

охороняються нормами права.

2. Суб’єктом правопорушення можуть виступати окремi особи та органiзацiї,

надiленi делiктоздатнiстю. Делiктоздатнiсть - це здатнiсть суб’єкта

правопорушення усвiдомлювати значення своїх протиправних вчинкiв та нести

юридичну вiдповiдальнiсть.

3. Об’єктивна сторона складу правопорушення мiстить протиправнiсть та

суспiльну небезпечнiсть поведiнки суб’єкту.

4. Суб’єктивна сторона складу правопорушення передбачає вiдповiдальнiсть за

протиправне дiяння при наявностi вини правопорушника. Вина, як необхiдна

суб’єктивна ознака правопорушення, повинна бути присутня у всiх

правопорушеннях, незалежно вiд того, вчиненi вони фiзичною, юридичною

особою або iншим суб’єктом права.

Юридична вiдповiдальнiсть - це важливий засiб захисту iнтересiв

особи, суспiльства та держави. Вона настає внаслiдок порушень приписiв

правових норм та проявляється у формi застосування до правопорушника

засобiв державного примусу. Найважливiшою ознакою юридичної

вiдповiдальностi є те, що вона визначається державою та застосовується його

компетентними органами.

Для правопорушника юридична вiдповiдальнiсть означає застосування до

нього санкцiй правових норм, вказаних у них визначених мiр

вiдповiдальностi. Це його обов’язок зазнавати засобiв державного примусу,

що застосовуються на пiдставi норм права. Державний примус - це державно-

авторитарний вплив вiдповiдних державних органiв i посадових осiб на

поведiнку людей. Вiн має рiзнi форми, якi можуть бути i не пов’язанi з

юридичною вiдповiдальнiстю за правопорушення.

Пiдставою юридичної вiдповiдальностi є правопорушення. Якщо поведiнка

суб’єкта не мiстить ознак правопорушення, то ця особа не пiдлягає юридичнiй

вiдповiдальностi.

Юридична вiдповiдальнiсть - це складне соцiально-правове явище. В

нього включається як мiнiмум двi сторони: держава та правопорушник. Мiж

ними складаються правоохороннi вiдносини, в яких держава у особi його

компетентних органiв виступає як сторона, надiлена правом, а правопорушник

як зобов’язана. При цьому як i надiлена правом, так i зобов’язана сторони

дiють у межах закону i реалiзацiя юридичної вiдповiдальностi здiйснюється

на пiдставi права, конкретних санкцiй правових норм, якi передбачають

вiдповiдальнiсть саме за вчинене правопорушення.

В залежностi вiд характеру, вчиненого правопорушення розрiзняють

дисциплiнарну, адмiнiстративну, матерiальну, цивiльну та кримiнальну

вiдповiдальнiсть.

Дисциплiнарна вiдповiдальнiсть - це накладення на винну особу

дисциплiнарного стягнення владою керiвника (начальника). Головними

дисциплiнарними стягненнями є догана, зауваження, звiльнення з роботи.

Адмiнiстративна вiдповiдальнiсть полягає у застосуваннi органами

виконавчої влади засобiв адмiнiстративного впливу до винних осiб

(наприклад, попередження, штрафу, адмiнiстративного арешту).

Матерiальна вiдповiдальнiсть полягає у вiдшкодуваннi збиткiв,

нанесених внаслiдок протиправних дiй у процесi виконання особою службових

обов’язкiв.

Цивiльно-правова вiдповiдальнiсть випливає з порушень майнових та

особистих немайнових прав громадян та органiзацiй. Її наслiдком є

вiдшкодування збиткiв у формах, передбачених санкцiями цивiльного права.

Найбiльш жорсткими засобами державного впливу характеризується

кримiнальна вiдповiдальнiсть, яка застосовується у судовому порядку до

особи, винної у вчиненнi злочину.

Притягнення до юридичної вiдповiдальностi здiйснюється на основi акта

застосування норми права, в якому iндивiдуалiзуються заходи юридичної

вiдповiдальностi до конкретного правопорушника.

Юридична вiдповiдальнiсть у сучасному суспiльствi спрямована на

охорону правопорядку, на виховання у громадян почуття сумлiнного дотримання

законiв, розумiння ними необхiдностi та корисностi правомiрної поведiнки.

Суттєвим методом, за допомогою якого у державi забезпечується законнiсть та

правопорядок, є переконання, побудоване на реальнiй соцiальнiй захищеності

громадян, забезпеченнi їх головних прав та обов’язкiв.

Важливою передумовою ефективностi виховного впливу юридичної

вiдповiдальностi виступає засудження правопорушника з боку суспiльства,

колективу. Лише вiрне поєднання методiв переконання та примусу забезпечує

високу дiєвiсть юридичної вiдповiдальностi.

Використана лiтература:

1. Конституцiя України, Вiдомостi Верховної Ради України №30/96;

2. Теорiя держави та права

/пiд ред. А.М.Васильєва, М. “Юридична лiтература”,1983 р./;

3. Загальна теорiя держави та права

/пiд ред. В.В.Копєйчикова, К. “Юрiнком”, 1997 р./;

4. Котюк В.О. “Основи держави та права”, К. 1995 р.;

5. Хропанюк В.М. “Теорiя держави та права”,М. “ДТД”, 1996 р.

Страницы: 1, 2