Політологія. Політичні системи в Україн

Від середини XVI ст. українська політична думка розвива-лась у двох напрямках: гострополітичному, або полемічному (В. Суразький, С. Оріховський, 3. Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії). Ідеї мо-рального консерватизму (традиціоналізму) та шанування за-кону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, ви-явились у творчості С. Оріховського (1513--1566; основна пра-ця -- «Напучення королю польському Сигізмунду»), який на-магався синтезувати демократично-правові традиції Київсь-кої Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та об-ґрунтувати потребу оптимізації форми правління і політично-го режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гу-манізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; конечну необхідність врахування полі-тичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. «Найсправедливіше, -- радив Орі-ховський королю, -- щоб ти перебував у межах свого обов'яз-ку»; «...король вибирається задля держави, а не держава за-для короля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та біль-шим за короля»; «...король є вустами, очима й вухами закону». Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (за-довго до виникнення самої концепції правової держави): вер-ховенство права в суспільному та державному житті, зв'яза-ність законами дій державної влади тощо.

Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI -- в першій половині XVII ст. були також X. Філалет (?--?), Вишенський (1560--1620), П. Могила (1597--1647).

X. Філалет (основна праця -- «Апокрисис») будував свою кон-цепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці «Синод брестський» (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату -- релігійна толе-рантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав наро-ду його володарями; право народу на захист порушених сво-бод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним із перших українсь-ких мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та ра-ціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї сус-пільного договору і природного права, обмеження влади зако-ном тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади ду-ховної та світської посідала центральне місце в політичних концепціях І. Вишенського та П. Могили. І. Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християн-ства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедли-вих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світсько-го життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про не-обхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відки-нув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправда-ну доктрину католицького універсалізму та абсолютного цен-тралізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові грома-дянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І. Вишенського, П. Могила об-стоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єк-тивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української право-славної церкви та збереженню ідентичності українського на-роду. Погляди П. Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впли-ву на українських теренах у XVII--XVIII ст.

Національно-визвольна революція середини XVII ст. і ство-рення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII-- XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед по-силеною увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османсь-кою імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами то-гочасної міжнародної політики, визначенням політичного ста-тусу українського народу і створенням перших конституцій-но-правових документів.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б. Хмельницьким (1595--1657) у «Березне-вих статтях» 1654 p. та І. Виговським (?--1658) і Ю. Немиричем (1612--1659) у «Гадяцькому трактаті» 1658 p. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому -- про створення феде-ралістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовсь-кого та України. Обидва політико-правові документи не були повністю зреалізовані: у першому випадку через свідоме по-рушення Росією умов укладеної угоди, у другому -- через відсутність соціальної бази.

Продовжувачами ідей П. Могили та І. Гізеля у першій чверті ХУШ ст. виступили Ф. Прокопович (1682--1736) і С. Яворський (1658--1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф. Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпоряд-кування Української церкви Російській державі та за вста-новлення абсолютистсько-монархічної форми правління -- царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С. Яворський, навпаки, засуджував ро-сійський «цезарепапізм» і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом (1672--1742), П. Герциком і А. Войнаровським та відомий як «Конституція П. Орлика» (1710 p.). Хоча ця «Конституція» не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідне-ність української політико-правової традиції з західноєвро-пейською Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивову-вала національно-державну незалежність України; закріплю-вала права та свободи козаків та інших соціальних груп укра-їнського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади; гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й спра-ведливості.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід уважати погляди Г. Ско-вороди (1722--1794). Його політична концепція нагадує вит-риману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існую-чого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синте-зованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму прав-ління (в ідеалі) -- демократичну республіку, де буде забезпе-чено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення ок-ресленого суспільного ідеалу -- просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви «загальної любові», «доброї волі», «доброчесності» тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних

Виникло на першій фазі українського національного від-родження та було найстарішим напрямом української політич-ної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П. Борисов, П. Вигодовський, І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єд-наних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського де-мократичного народництва:

-- ворожість до кріпацтва й самодержавства;

-- думки щодо демократизації суспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії;

-- створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'яза-ний із прагненням його чільних представників зблизити соці-альне й національне питання та розв'язати їх у перебігові со-ціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федералістичних, демократичних і соціалістичних (не-марксистських) ідей дає підстави визначати демократичне на-родництво як специфічно український різновид соціалізму -- український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846 p.) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Укра-їні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Ліде-рами цієї організації були М. Костомаров (1817--1885), П. Ку-ліш (1819--1897) і Т. Шевченко (1814--1861). Один із братчи-ків Г. Андрузький (1827--?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-полі-тичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на за-садах демократизації та федералізації Росії («Начерки кон-ституції республіки»).

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнсь-кого світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення се-лянських мас («народу») від кріпацтва, метою була проголо-шена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: зни-щення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спіл-ки християнських республік; поширення християнського сус-пільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії.

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували по-ляки-українофіли, або хлопомани: Ф. Духінський (1816--1893), І. Терлецький (1807--1888), М. Чайковський (1804--1886), В. Ан-тонович (1834--1908); другий, впливовіший, започаткував М. Драгоманов (1841--1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних і публіцис-тичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездат-ність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави;

М. Драгоманов, крити-куючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапо-ром соціалізму (громадівства), який, щоправда, не був револю-ційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування сус-пільства мислитель проголосив «безначальство» -- анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного», соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, ви- робленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національ-них інтересів України через конституційно-правову реоргані-зацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надан-ня твердих гарантій конституційним правам громадян; надан-ня права самоврядування для окремих регіонів і національ-ностей та забезпечення вільного розвитку української куль-тури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що «не народи існують для держав, а держави для народів».

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX-- початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-- 30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів -- інтегрального націоналізму, націо-нал-комунізму та націонал-демократії (два останні були «улам-ками» окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в дру-гому -- в бік національного); усвідомленням провини укра-їнських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917-- 1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейсь-кому масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У ЗО--50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В. Винниченко та І. Баг-ряний (1906--1963), які пережили тривалий період захоплен-ня націонал-комунізмом. В. Винниченко (основна праця -- «Конкордизм») виступив зі спробою обґрунтування нового суспіль-ного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варі-ант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, вису-нутої на Заході в 50--60-х pp. І. Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналіз-му чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засво-єння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтег-рації СРСР.

Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого ро-змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй-няття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай по-вільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелі-генцією та широкими колами українського суспільства обу-мовлювалися наявністю авторитарного типу політичного ре-жиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього -- засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь-кого революціонаризму чи українського народництва).

Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Пер-ша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло-вині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) пред-ставників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX-- початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.

Центральними в системі координат українського лібера-лізму були такі погляди:

-- існування демократичної держави можливе лише за умо-ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить-ся як сукупність конституційне закріплених прав громадян;

-- домінантною цінністю у співвідношенні «людина -- сус-пільство -- держава» є «людина» незалежно від соціального статусу конкретної особистості;

-- в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Туган-Барановський);

-- визнання верховенства права в суспільному житті, вза-ємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соці-альної та правової ідей (Б. Кістяківський);

-- пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаш-тування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму);

-- децентралізація держави як засіб обмеження держав-ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря-дування (М. Драгоманов);

-- популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).

Більшість українських лібералів вірила в можливість здій-снення національних прагнень українського народу та захис-ту конституційних принципів у межах оновленої та демокра-тизованої федеративної Росії.

У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.

Цей напрям української політичної думки зародився в Га-личині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іме-нами І. франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Лише зго-дом нова інтелектуально-політична течія набула певного по-ширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917-- 1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федера-лізму до ідей національно-державної незалежності (С. Петлю-ра, О. Шульгин, Є. Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20--30-х pp. під впли-вом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917--1920 pp. та ознайомлення з полі-тичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О. Шульгин запро-понував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідне-ності з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних ді-ячів доби УНР.

С. Дністрянський і О. Ейхельман зробили спробу підготу-вати проекти конституцій для України, врахувавши прита-манні, на їхню думку, українському народові національно-дер-жавні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

-- інтерес нації та держави -- найвищий критерій істо-ричної оцінки в разі домінування суверенності нації над суве-ренністю держави (за винятком позиції О. Ейхельмана);

-- обґрунтування права українського народу на самовиз-начення в межах власної етнічної території;

-- ідеї демократичного політичного режиму і республікансь-кої форми правління як основи політичного ладу української нації;

-- визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкрес-лювалася необхідність проведення політики «дрібної праці» та утвердження ролі Галичини як «П'ємонту» України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою -- несоціалістичних елементів демократичного народниц-тва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).

В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібера-лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід-ченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосе-редня його поява була викликана необхідністю захисту націо-нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі-каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818-- 1822 pp.) -- полемічна праця з виразним антиросійським спря-муванням.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро-падського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політично-му середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни-ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917--1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консерва-тивної концепції -- очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки.

Найбільшим і найвпливовішим представником українсько-го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці -- «Україна на переломі», 1657--1659; «За-мітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь-кого монархізму», 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В. Липинсь-кого були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», -- таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа-ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук-раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж-ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою -- монархії англійського взір-ця. До такої форми правління як оптимального способу органі-зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана-лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу-дівництва: демократія з республікою; охлократія з диктату-рою; класократія з правовою -- «законом обмеженою і зако-ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу-мів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією -- необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією -- владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність -- релігійну, регіональну, полі-тичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) -- єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класовоі ознак, та залученні до тво-рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньопо-літичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільст-ва; християнська етика -- ірраціональний чинник, що має спри-яти процесові державотворення.

Усіх. трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона-лізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето-дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред-ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про-цесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не на-був значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-их pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну тради-цію української політичної думки для обґрунтування своїх іде-ологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Його поява й поширення спричинені насамперед слабкіс-тю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук-раїнізація (з 1923 p.) навіяли деяким представникам українсь-ких лівих надію на те, що можна виправити критичне стано-вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком-промісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної держав-ності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо-нал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єди-ного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль-ка напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917--1918 pp.; головні представни-ки -- П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918--1919 pp.; головні представники -- Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев-ною мірою М. Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше -- УКП (боротьбис-ти) (1918--1920 pp.; головні представники -- Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920--1925 pp.; головні представники -- М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919-- 1920 pp.; головні представники -- Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);

6) закордонна група УКП (1920--1922 pp.; головні пред-ставники -- В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).

Найяскравішим представником націонал-комунізму пись-менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде-алу європейської людини фаустівського типу -- людини-гро-мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус-пільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч-ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» -- закликав мисли-тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад-щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични-ми, він вважав боротьбу за самостійність української культу-ри складовою процесу кристалізації української нації та ство-рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор-ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви-явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос-тійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націо-нал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства -- праця І.Дзюби «Інтер-націоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалися від-хилення радянської національної політики в Україні від ле-нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада-лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під-става організованого (чинного) націоналістичного руху проми-нув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873--1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883--1973), М. Сщборський (1897--1941), С. Бандера (1906--1959), Я. Стецько (1912--1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА--УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх поперед-ників.

Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці -- «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УШІ», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва -- суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ран-ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са-мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого (праця останнього -- «Україна ірредента», 1895) та знач-ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці-онал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).

Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се-ред широкого загалу» '. Завдання-мінімум, поставлене перед ук-раїнством М. махновським, -- відновлення історичного легіти-мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. -- перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре-альних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не-від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх-новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос-новні праці -- «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур-ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957;

«Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при-нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі-цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз-му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни-чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь-ким цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20--30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організацій-но не належав до націоналістичних структур. Свою модель май-бутньої української державності запропонував один із чіль-них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці -- «Націокрагія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук-раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра-тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство-рення альтернативної державної форми -- націократії як «ре-жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об'єднаних -- відпо-відно до їхніх суспільно-продукційних функцій -- у представ-ницьких органах державного управління». М. Сціборський, об-стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз-глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав-ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На-селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга-нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту -- Дер-жавної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль-но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу-ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо-вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо-відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок-ратизація» інтегрального націоналізму.

Завдяки публіцистичним творам В. Мороза («Серед снігів», «Репортаж із заповідника імені Берія») інтегрально-націона-лістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60--80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.

Роки української незалежності (після 1991 p.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися укра-їнські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також полі-тичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керів-ники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямова-ності та швидкості руху від тоталітаризму.

Представники однієї орієнтації (Д. Видрін і Д. Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В. Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А. Деркач, С. Веретенников та А. Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пуги», 1995), критикуючи націонал-лі-бералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах пре-зидентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тоталь-ної «українізації» та «вестернізації» («американізації»); збере-ження монопольних позицій державного сектора в національ-ній економіці та створення «згори» соціальне орієнтованої мо-делі ринкової економіки.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6