p align="left">Виразники протилежної орієнтації -- Є. Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало, М. Томенко та ін. наголо-шують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет роз-в'язанню проблеми формування в Україні громадянського сус-пільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М. Томенко (основна праця -- «Ук-раїнська перспектива: історико-політологічні підстави сучас-ної державної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (на-ціональних і світових) здобутків соціал-демократії, лібераліз-му та консерватизму у вигляді українського соціального лібе-ралізму (або «сучасного українського традиціоналізму») та ут-ворення руху «нової демократії», ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; вер-ховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень -- консенсус між різними група-ми суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових уста-новах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська ака-демія політичних наук, Асоціація молодих українських політо-логів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація полі-тичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політо-логії спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національ-ної демократичної доктрини, створення концепції широкої полі-тичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; пуб-лікацію першоджерел національної політичної думки, відрод-ження забутих імен визначних вітчизняних політичних мисли-телів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

Державна влада і концепція розподілу влади.
Політична влада - здат-ність і можливість здійснювати визначальний вплив на політ, ді-яльність і політ, поведінку людей та їх об'єднань з допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-кон-трольні засади політики.

Що стосується розуміння сутності П.в., погляди на неї роз-вивались неоднозначне. Так, послідовники антрополог, підхо-ду, виходячи з уявлення про полі-тику як регуляцію людських від-носин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на всі соц. утворення: від сім'ї до д-ви. Прибічники марк-сист. точки зору вважають П.в. втіленням волі економічно пану-ючого в сусп-ві класу. Більшість напрямків сучас. політології пов'язує політичність влади зі взаємодією сусп. інтересів, з асо-ціативною діяльністю різнома-нітних соц. груп, які у своєму протиборстві прагнуть до орга-нізованого примусу як основи здійснення своєї політики.

До характерних ознак П.в. на-лежать: легальність використан-ня сили; верховенство, обов'язко-вість її рішень для всякої ін. вла-ди; публічність, тобто всезагаль-ність та безособовість, що є ви-разом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманіт-ність ресурсів та методів здій-снення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочен-ня й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як виправдання застосу-вання сили та обмеження свобо-ди, коли громадяни визнають правомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набуває характеру полі-тичного панування в сусп-ві. Від-бувається певна структуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волю перших.

П.в. досягає найвищого інституціонального рівня, заверше-ності й органічної єдності у владі державній. Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскіль-ки відносно самостійне значення мають владні відносини у політ. об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій. Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ. системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відно-сини між д-вою і сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами й орг-ціями держ. управління, партія-ми, громадянами і т.ін.; управлін-ня справами сусп-ва і д-ви на різ-них рівнях; керівництво органами влади і політ., а також неполіт. процесами; контроль політ, та ін. відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу прав-ління, політ, режиму і держ. уст-рою (монархічного, республі-канського), відкритого або закри-того, замкнутого, відгороджено-го від д-ви(автократичного)сусп-ва, притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, від-носин та ін. політичних характе-ристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності: управлінні, прийнятті рішень, ви-борі цілей, визначенні завдань ви-конавцям, їх підборі та розста-новці, орієнтації в політ, та непо-літ. ситуаціях, створенні власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, від-носини, характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін. видах сусп. відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сфери життя й діяльності.

На сучас. етапі сусп. розвитку структура інституціональної П.в. включає три функціональні взає-модіючі рівні: 1) макрополітичну систему вищих інстанцій, яка по-ширюється на осн. внутр. проце-си сусп-ва і зовнішньополіт. дія-льність д-ви, її зовн. органи -уряд, його центр, заклади; "2) П.в. середнього або проміжного рівня (мезорівень), створену апаратом П.в. середньої ланки, бюро кратією різних рангів, аж до му-ніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов'язує інституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. з неполітичною; 3) мікрорівень П.в., який охоплює безпосереднє політ, спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляється політ, культура, складаються пе-реконання, думки і т. ін. Мікро-рівень - не є нижчим рівнем, він тільки функціонально відрізня-ється від ін. рівнів, складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва.

Виникнення і розвиток теорії поділу влади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18 століття і була зв'язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, проти феодального абсолютизму, боротьбою із системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції було зв'язано з ім'ям Ш.-Л. Монтеск'є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективного функціонування державних органів (Монтеск'є займав значне положення президента Бордоского парламенту - судового утворення). У своїй фундаментальній роботі "ПРО дух законів"( 1748 р.) Монтеск'є виклав результати тривалого дослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують один одного". Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян від сваволі і зловживань влади, забезпечення політичних свобод.

Розберемо грунтовніше основні положення теорії поділу влади (по Монтеск'є).

По-перше, існує три роди влади: законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівними державними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різна по своєму змістові, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян." . "Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, установлюваних законодавчою владою" . "Задача суддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і розв'язує сутички приватних осіб." Однак, "хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютне відокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію одної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень".

По-друге, повинна діяти система стримок і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. "Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевому рахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальних шарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпускає збори" . Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний і ефективний механізм "стримок і противаг", ніж той, що ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи й інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з приведених цитат ). У наш час, як правило, "законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатна побудова Парламенту". "Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральною і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світових судів. "

Однак, у конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою по своїй природі, а судову - узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настільки актуально в часи Монтеск'є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади: визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціальної грунти. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) - аристократії, нижня палата зборів - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії (що злилася тоді з народом) і прихильників абсолютизму.

Пізніше теорія поділу влади одержала сильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати праці Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що "законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу" . Після цього "теза про єдність влади використовувався різними силами.

У зв'язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади - "четверту владу" - засоби масової інформації. Справа в тому, що телебачення , радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в наш час доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство про ті або інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку що відбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільною думкою. Навіть у недемократичних державах, де точка зору "мас" виявляється лише в критичних ситуаціях (революції і т.п. ) , уряди розуміють усю значимість впливу "четвертої влади" на людей.

Проблема парламентаризму.
Парламент (від англ. Parlia-ment, нім. Par-lament, франц. Раг-lement) - найвищий виборний законодавчий орган, що здійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населен-ня. У деяких країнах П. мають спе-циф. назви: конгрес - у США, кортеси - в Іспанії, стортинг - у Нор-вегії, сейм - у Польщі, кнессет - в Ізраїлі, альтинг - в Ісландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, іноді представництво у П. частково здійснюється шляхом призначен-ня. Уперше П. було створено в Ісландії (930) та в Англії (1215) як органи станового представницт-ва. Розрізняють одно- та двопа-латні П. Останні мають верхню та нижню палати. Верхня (палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін.), як правило, представляє складові частини території країни і форму-ється різними способами (вибори, призначення, спадкоємність), має менший обсяг прав, ніж нижня па-лата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються фун-кціонально-галузеві комітети та комісії, що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва.

Як осн. виразникові волі сусп-ва П. властиві такі функції: зако-нодавча творчість, контроль над фінансами д-ви, контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів: вне-сення законопроекту особами чи органами, які мають право зако-нодавчої ініціативи (президент, уряд, депутати та ін.); його об-говорення в одному, двох або трьох читаннях; прийняття зако-ну. Фінанс. повноваження П. - за-твердження бюджету. П. надає йому юрид. сили та доручає вико-навчій владі забезпечення надход-ження держ. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю уряду здійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. У парламент, республіці П. має пра-во зажадати відставки уряду в ці-лому або окремих його членів. П. має право створювати органи ви-конавчої влади залежно від форм правління, що встановлені в кра-їні. Час повноважень П. визнача-ється Конституцією д-ви або спец. законом.

Парламентаризм (від англ. Parliament, нім. Parlament, франц. Parlement - парламент) - система представн. органів влади, за якої чіт-ко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирі-шальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює форму організації держ. влади, і кон-кретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і си-стему взаємодії д-ви і сусп-ва.

П. - історично зумовлений на-слідок сусп.-політ, розвитку, по-роджений формуванням і станов-ленням державності. Його перед-історією можна вважати створен-ня в Афінах Солоном 594 p. до Хр. представн. колегіального ор-гану - Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. - ісланд. альтинг, XII ст. - ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. - ге-неральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать прин-ципи поділу влади, визнання про-відної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк), суверенітету пар-ламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парла-мент. демократія (І.Бентам). Тео-рія П. набула розвитку в погля-дах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався про-цес становлення П.в сучас. розу-мінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбувалась дер-жавно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Кон-кретні форми П. визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін. формі властивий кожній дем. кра-їні. У другій пол. XX ст. спосте-рігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його пов-новажень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забез-печення якісного, оперативного і профес. управління держ. справа-ми, посилення виконавчої влади.

Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соц.-політ, інтересами. Проявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та ін. кра-їнах СНД. П. сьогодні - це реаль-на арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечнос-тей, досягнення консенсусу, вико-ристання партіями трибуни пар-ламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог. впливу на населення, дем. бороть-би за владу.

NB. Можна звернути увагу на проблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади.

Інститут президентства.
Президент (від лат. praesidens; букв. - той, що сидить спе-реду) - глава д-вн; виборний го-лова, керівник установи, това-риства, орг-ції.

Іст. корені держ. президентури можна знайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньо-му Римі, зокрема, найвища влада доручалася «представникові наро-ду» (magister populi), а пізніше -«диктатору» (відаісіо- розпоряд-жатися, наказувати.) Щоб запобіг-ти авторитаризмові, повноважен-ня диктатора у конституц. поряд-ку обмежувалися 6-місячним стро-ком. Але вже Сулла (82 p. до Хр.) був проголошений нежиттєвим диктатором. З цього, власне, й по-чалося переродження старого республікан. ін-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовни-ків. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель в Англії, Наполеон у Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вда-лося підпорядкувати собі не тіль-ки парламент, а й увесь ним же ре-організований держ. апарат, жор-стко контролювати франц. бюд-жет. Сучас. президентура бере свій початок з часів утворення Сполу-чених Штатів Америки. Конститу-ція цієї країни 1787 р. передбачи-ла виборну посаду президента США і закріпила його повноваження.

Правовий статус П. регулю-ється конституціями і спец. зако-нами відповідних країн. П., як правило, обирається населенням або парламентом. У різних кра-їнах по-різному визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент, республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо) П., як глава д-ви, одноо-собове або з наступним схвален-ням парламентом формує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидент. (президентсько-парламент. чи парламентсько-президент.) республіках (Фран-ція, Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в т.ч. кан-дидатуру прем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але під біль-шим контролем з боку парла-менту, ніж у президент, респуб-ліках. У парламент, д-вах (Ні-меччина, Італія тощо) уряд фор-мується виключно парламентом і підзвітний тільки йому, П. має обмежені правові можливості впливати на склад уряду і його практичну діяльність.

На П., як правило, поклада-ються такі функції: вироблення і здійснення внутр. і зовн. пол-ітики д-ви; забезпечення закон-ності, прав і свобод громадян та контролю у сфері держ. управ-ління; керівництво справами оборони країни; представлення д-ви у міжнародно-правових стосунках і підписання догово-рів з іноземними країнами; наго-родження держ. нагородами; по-милування засуджених і оголо-шення амністії тощо. У багать-ох країнах П. має право розпус-кати парламент за наявності пе-редбачених для цього законом підстав і оголошувати нові ви-бори. У нормативному порядку регулюються також питання, пов'язані з достроковим припи-ненням повноважень П. та за-стосування щодо нього імпіч-менту.

Органи виконавчої влади
Виконавча влада - одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є по-хідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодав-чу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизува-ти, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спи-раючись на об'єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначив структуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.

В.в. охоплює всю держ. діяль-ність, яка не відноситься ні до за-конодавчої, ні до судової влади, становить широку сукупність держ. органів і установ, які здій-снюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну під-систему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої ле-жить розгалужений апарат уп-равління, уряд на чолі з його гла-вою. Уряд утворює адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповід-них законопроектів. Гол. інстру-ментом управління уряду, підпо-рядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабі-нет) очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і роз-пуску парламенту при дотри-манні певних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави - пре-м'єр-міністра. Президент взагалі характеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президент є главою кабіне-ту і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, нато-мість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, рес-публіці В.в. формується парла-ментом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет мініс-трів, обирає прем'єра. У сучас. парламент, республіках в основ-ному парламент обирає і прези-дента, який виконує переважно представницькі та консульта-тивні функції. Нестабільність урядів - характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від дина-міки співвідношення сил у пар-ламенті і тиску на нього депута-тів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з пози-тивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президен-том і урядом та його главою.

Відповідно до Конституції Ук-раїни вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем'єр-міністра Ук-раїни за погодженням з Верхов-ною Радою України. Персональ-ний склад Кабінету Міністрів України також призначає Прези-дент України за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази та ін. акти, а Кабінет Міністрів - пос-танови і розпорядження. В. в. в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій форму-ють та призначають їхні голови, а голови місцевих державних ад-міністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за подан-ням Кабінету Міністрів України.

Вебер: про особливості влади Це питання поставляється на умовах as is
Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політич-не явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип вла-ди відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час поси-лається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може поз-бутися і своєї влади.

Другий тип -- харизматичний тип влади (харизма -- винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади ба-зується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності. Народні маси вірять у те, що харизматич-ний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Ха-ризматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади -- раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація -- неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір полі-тичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М.Вебера.

Моделі та форми демократії.
Демократія (від грец. demos - народ і kratos - влада) - влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціону-вання державної влади на заса-дах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рів-ність і добробут усіх при ро-зв'язанні проблем і питань сус-пільного врядування.

Д. може виявлятись як у держ., так і в недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. та ін.), хоча най-більш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. ре-жимам (авторитаризму, тоталіта-ризму, диктатурі, деспотизму, фа-шизму і т.ін.). За формою і спосо-бом здійснення Д. поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін.) і представницьку, коли рі-шення приймаються через депута-тів та ін. народних представників.

Д. насамперед означає фор-мальне визнання народу джере-лом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосов-но яких влада відіграє обслугову-ючу роль. Ознакою Д. є визнан-ня права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. вла-ди, контроль за їхньою діяльніс-тю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загаль-ного, рівного виборчого права і здійснення цього права у проце-дурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чіт-ке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомо-гою регламентів. Цьому найбіль-ше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. пе-редбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважан-ням прав і потреб меншості, куль-туру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, тер-пиме ставлення до ін. думок і по-зицій, готовність до компромісу у розв'язанні спірних питань.

Справжня Д. є альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децен-тралізму. Це такий стиль соц. вза-ємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально поклада-ти на себе функції «центру», дола-ти відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авто-ритетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д. - «це не тільки вільні вибори і верховенст-во народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чіт-ким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й че-рез силові структури верховних органів, обраних народом і під-тримуваних ним» (А.Мігранян).

Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення на-роду. Д. - не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інсти-туції й установи, а ще й демокра-тично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не дія-тимуть демократично, якщо від-сутня дем. свідомість громадянст-ва, дем. менталітет. Д. - не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов існуючої влади, виконувати, до-тримуватися її настанов. Демок-ратичність влади полягає в її від-повідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різ-них, не тільки республіканських, формах держ. правління (примі-ром, цілком демократичними вважаються парламентарні мо-нархії в Швеції або Голландії).

За сучас. умов політ, демокра-тизм, окрім іншого, означає: осо-бисту, індивід, свободу людини; спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснен-ня влади; соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у роз-в'язанні сусп. проблем. Д. дає ок-ремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. - безсум-нівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує мож-ливість кожному самому захища-ти себе та свій добробут, свої гро-мадян. права, які є природними і невід'ємними. Д. - це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права і свободи лю-дей. Проте, коли Д. розуміють тіль-ки як негативну, зворотну проек-цію тоталітаризму (як тоталіта-ризм навпаки), вона перетворю-ється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, куль-тури. Д. - це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. буває такою, якими є самі люди. Разом з тим Д. - важ-лива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, фун-кціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку осо-бистості.

Демократії розрізняють пряму і представницьку. Пряма демократія була властива приміром грецьким полісам, де всі громадяни брали безпосередню участь у прийнятті рішень. Представницька демократія передбачає участь громадян лише у формуванні органів влади. Окремі громадяни не берукть участь у прийнятті рішень. Вони делегують свої владні повноваження виборному органу або окремій особі, яка займає виборну посаду.

Треба пам'ятати, що демократія є передбачає республіканську форму правління, але зворотнє твердження не є вірним. Багато держав з республіканською формою правління (принаймні формально республіканською) насправді не є демократіями.

Політична система суспільства

Інтегрована сукупність політ, влади, суб'єктів, відносин, політ, організації і політ. культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада, здатність, право і можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність і майбутнє окремих людей та їх об'єднань (в тому числі й інституалізованих). Форми реалізації влади: панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від врахування особистісних і групових інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних і світових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів.

До суб'єктів реалізації влади належать:

індивіди рядові громадяни, лідери політичних і суспільних об'єднань, держав та наддержавних інституцій;

соц. спільності класові, етнічні, професійні, демографічні, територіальні, виробничі, представники тіньової економіки, а також політична еліта в наявних варіантах її функціонування;

організації політ. партії, сусп. об'єднання громадян, а також їх формально неполітизовані спільності і рухи, які періодично змушені займатися політ, діяльністю;

держави, державно-адміністративні. і державноетнічні утворення, міждержавні. об'єднання, які обгрунтовано кваліфікуються як найбільш активні і впливові політичні суб'єкти.

Найбільш динамічним. елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини взаємостосунки політ. суб'єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ, відносин визначається значною кількістю об'єктивних і суб'єктивних чинників, структуру складають їх «горизонтальні» і «вертикальні» складові, а також політ. принципи, норми і процедури. Розрізняються політ. відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва, ворожнечі й конфлікту. Політична організація суспільства це система інститутів, в межах яких відбувається його політ. життя. Центральним, елементом політ, організації є держава. Володіючи владою, матер. ресурсами і апаратом примусу, вона:

організує політ., екон., соц. і духовне життя країни; встановлює статус інститутівтів політичної системи суспільства і юрид. рамки їх діяльності;

забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, профес., демограф, та ін. соц. спільностей;

захищає інтереси суспільствава на міжнар. арені.

Вагомими елементами політ, організації є політ, партії, сусп. організації (професійні, творчі, оборонні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо), засоби масової інформації (період. видання, радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо і відеопродукція), які, маючи значні можливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визначаються як «четверта влада».

Помітну, а в деяких країнах вирішальну роль у політ. організації відіграють реліг. організації, церква. Загальновизнаним структурним елементом політичної системи суспільства є політ, культура сукупний показник рівня, характеру і змісту політ. знань, оцінок, навичок та дій громадян. Змістовно її утворюють:

рівень, характер і зміст політ. знань, поглядів, оцінок, установок;

політ, цінності, традиції, звичаї, почуття, норми і стереотипи;

політ, ідеологія; політ, свідомість;

політ, інститути; політ, поведінка, дії, навички участі у сусп.політ. житті;

політ, переконання;

рівень розвиненості політ, життя, політ, відносин, політ, інформування громадян.

Політ, культуру конкретного суспільствава доповнюють політ. субкультури, детерміновані соц. етнічними, конфесіями, регіональними та ін. суб'єктивними відмінностями учасників політ. процесу.

Функції політичної системи суспільства:

обгрунтоване визначення мети, завдань, шляхів розвитку і розробка конкретних програм його діяльності;

нормотворчість формування юрид., моральних та ін. норм людського співіснування як в межах однієї країни, так і в міжнар. плані;

організація діяльності суспільства по виконанню цілей, завдань і програм загального розвитку, соц. політ, легітимація яких досягнута на інтегративній основі;

визначення і розподіл матер. і духовних цінностей у відповідності з інтересами і положенням соц. спільностей;

гармонізація, узгодження інтересів держ. інтів, соц. груп і окремих індивідів з метою підтримання спокою, безпеки і достатніх темпів сусп. поступу;

політ, соціалізація членів суспільства, становлення і розвиток їх політ, свідомості і політ. поведінки;

політ, комунікація складових політичної системи суспільства, забезпечення стійкої і продуктивної взаємодії всіх її елементів, а також системи в цілому і середовища, в якому вона функціонує;

духовноідеолог. вплив на політ, свідомість громадян з метою її формування на засадах адекватності сутності і завданням даної політ, системи або ж маніпулювання особистісною і груповою свідомістю;

ствердження і всебічне зміцнення відповідного політ, режиму (устрою);

забезпечення внутр. і зовн. безпеки суспільства у провідних сферах його життєдіяльності екон., політ., соц., духовній, а також на міжнар. арені.

Типології політ. систем змушені враховувати значну кількість наукових підходів до сутності та структури політичної системи суспільства.

Виділяють наступні типи політ. систем:

консенсусні

інтегративні

общинні

відкриті

закриті

інструментальні

ідеологічні

традиційні (патріархальні)

змішані

сучасні

демократичні

авторитарні

тоталітарні

формаційні (рабовласницькі феодальні капіталістичні соціалістичні перехідні).

Еволюція політичної системи суспільства може бути досліджена як послідовна зміна станів рівноваги і кризи її підсистем і структур у довільній комбінації. Найбільш глибокі кризи пов'язані із змінами кардинальних, сутнісних параметрів функціонування системи (форми власності, екон. відносини, геостратег. орієнтири) і можуть супроводжуватися революц. зрушеннями загальносусп. і навіть надсусп. (регіонального, блокового) масштабів.

Держава в політичній системі суспільства
Держава - основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Держава володіє суверенною владою, що і визначає її верховенство щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного суспільства.

Держава - це публічна влада, що поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має права на проведення від імені суспільства внутрішню і зовнішню політику, має виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.

Положення держави як ядра політичної системи суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:

виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства;

є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права та самовизначення;

зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;

бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;

встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки та юридичні норми;

володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-яких організацій чи особи.

Держава - це організація політичної влади панівної частини населення у соціальне неоднорідному суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.

Держава існувала на всіх етапах розвитку суспільства, виключаючи період первісного, соціальне однорідного суспільства.

В наш час нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій: колоній, суверенізації державоподібних формувань. За останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.

Відповідно до сфер діяльності функціями держави є:

1. Внутрішня функція;

2. Зовнішня функція.

до внутрішньої функції належать:

1) гуманістична;

2) екологічна;

3) соціальна;

4) культурно-виховна;

5) господарсько-стимулююча;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6