p align="left">У 70-х роках, особливо після перемоги національно-визвольної "ісламської революції" в Ірані, в країнах мусульманського Сходу по-мітно зріс вплив ісламу: масовими стали релігійні свята, посилило-ся відвідування святих місць, активну діяльність розгорнули партії та рухи, що виступають за повернення до "ісламських цінностей" в політиці, економіці та культурі.

Духовні й політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. "Оновлений" ісламський соціальний порядок пропагується як "третій" шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримуючої сили, міцного бар'єра на шляху проникнення західного й східного впливу, ідей та культур, з якими мусульманські народи зв'язують свої біди, зростання злиден-ності й безправ'я.

Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія намагається справити як найсильніший вплив на людей з метою за-лучення до себе максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись відштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Але взаємо-відносини різних ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби постійна дискусія з приво-ду суспільних проблем, що в ній вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення різних ідейно-політичних течій можна розглядати передовсім як взаємодію, що включає в себе різні елементи і процеси.

Релігія і політика
(від лат. religio - набожність, святиня, предмет культу) - одна із форм суспільної свідомості у взаємозв'язках з однією із основних підсистем суспільства. Багатоманітні погляди щодо взаємозв'язку релігії і політики грунтуються на трьох змістових центрах. Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика абсолютно не співмірні, що це два різних світи, які не перетинаються. Її прибічники стверджують принципову відмінність між релігією та ідеологією (політичною), яка пов'язана з практичною діяльністю. Вони заперечують будь-яке їх зближення, мотивуючи це тим, що християнством надто часто зловживали для відстоювання вузькогрупових цілей. З іншого боку, християнство згуртовувало людей для відбиття ворожих нападів, подолання внутрішніх криз. Християнство тим самим включалося до кола політичне значущих явищ і в масовій свідомості сприймалось як ідеологія. Через це в свідомості деякої частини людей заперечувалась його претензія на абсолютну істину, можливу вже за межею наукової емпірії. Усвідомлене таким чином християнство стало політичне утилітарним явищем. Це стосується не лише християнства, а й інших релігій. І, нарешті, ще одна точка зору полягає в прямому ототожненні релігії і політики. Вона утвердилась у марксизмі, особливо сталінського зразка. Так, у Маркса критика теології перетворювалась на критику політики, критика релігії пов'язувалась з критикою політпорядків, «які вона освячує і захищає». Це призвело до того, що за Леніна служителі церкви розглядалися як політсупротивники, а антирелігійна боротьба набула політхарактеру. Отже, неприйнятними й невідповідними дійсності є ані протиставлення, ані ототожнення релігії і політики. Найбільш коректною є теза про їх взаємовплив на кількох рівнях:

духовних явищ, організацій, окремих людей. Важливо також розрізняти в політсфері роль релігії як світогляду і роль церкви як соціального інституту.

У сучасних умовах за релігійною ознакою створюються і діють громадські об'єднання і партії, складовою програм яких є релігійні ідеї або вчення. Названі інститути можна поділити на дві групи. Одна з них висуває на передній план релігійну належність як ознаку даного об'єднання (ісламські партії в мусульманських країнах). Друга передбачає згуртування людей з різними поглядами (навіть світських, вільнодумно настроєних громадян, якщо вони визнають значення християнських цінностей).

Збройні сили

Військові формування, що являють собою осн. структурний елемент воєнної могутності д-ви; одне з найваж-ливіших знарядь політичної вла-ди, що створюється й утримуєть-ся д-вою чи держ. утворенням для захисту й забезпечення політ, та ін. цілей. Поняття З.с., як загаль-не для означення армії і флоту, вперше було вжите Ф.Енгельсом. Сучас. поняття З.с. включає: ар-мію (сухопутні війська, флот, аві-ацію і протиповітряну оборону), національну гвардію, службу без-пеки, прикордонні та внутрішні війська. Поняття «армія» інколи використовується у визначенні З.с., однак це різні поняття, які не збігаються. З.с. можуть включа-ти до себе і народне ополчення, тому вони є не тільки державною належністю, але й належністю громадян, сусп-ва. З.с., по-перше, зобов'язані захищати загально-держ. інтереси, а також загально-нац. інтереси. По-друге, гол. озна-кою З.с., яка відрізняє їх від ін. держ. і громад, орг-цій, є те, що вони є сукупністю озброєних орг-цій, як об'єднань озброєних лю-дей. По-третє, З.с. -це держ. війсь-кова орг-ція особливого призна-чення, здатна вести війну, озброє-ну боротьбу на всіх рівнях - так-тичному, оперативному і страте-гічному. Ця здатність досягаєть-ся забезпеченням високого рівня бойової могутності З.с., заснова-ної на таких факторах, як кількість і якість зброї та бойової тех-ніки, професійно підготовленого, високосвідомого, патріотично на-строєного особистого складу, від-повідної організац. структури, розвиненої воєнної науки.

З.с. як соц.-політ. ін-т суспільст-ва виникають на терені сусп. жит-тя одночасно зі створенням д-ви. Виникнувши в давні часи, З.с. без-перервно розвивалися і удоскона-лювалися як невід'ємний елемент д-ви. Виникнення й розвиток З.с. - закономірний процес. Існує дві групи закономірностей, дії яких підпорядковані розвиток і вдос-коналення З.с. Перша з них - за-кономірності соціально-полі-тичні, які відображають залеж-ність З.С. від сусп-ва, його окре-мих сфер. Закономірності першої групи вивчаються різними сусп. науками, в т.ч. й політологією. Друга група закономірностей -це специфічні, воєнно-технічні закономірності, які поряд з пер-шими визначають розвиток орга-нізації З.с., їх озброєння, техн. ос-нащення, комплектування, війсь-кового управління і т.п. З.с. є од-ночасно об'єктом і суб'єктом політики. При цьому дуже важ-ливо, щоб суб'єктивність З.с. за-вжди залишалась на рівні її пов-ної відповідності Конституції д-ви, в ін. випадку вони можуть перетворитися в антиконституц., наддержавну силу. З.с. -дуже не-безпечний інструмент політики. Тому в сучас. умовах необхідно підтримувати й розвивати тен-денцію посилення держ. і особли-во громадського контролю над З.с., забезпечувати повну відпо-відність їх діяльності Конституції та чинному законодавству Укра-їни.

(також дивись питання № 3 “теорія сили у політиці”)

Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва
Сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політ, результату. Вони включають в себе, насамперед, вивчення та набуття знань щодо реально існуючих об'єктивних умов, у яких відбувається діяльність суб'єктів політики. Це означає володіння інформацією щодо того, які соціальні групи, залежно від їх причетності до форм власності, до рівня доходів та ін. показників, проживають на території країни чи конкретного регіону; який відсоток становить кожна група щодо всієї маси населення; які потреби, інтереси, сподівання у кожної з цих груп; у яких відносинах вони перебувають стосовно одна одної, а також щодо органів держ. та місцевої влади (взаєморозуміння, поваги, недовір'я, ворожнечі та ін.). Необхідне володіння також інформацією стосовно нац. груп, якщо територія багатонац. Важливою складовою знань про реальні об'єктивні умови є інформація про розстановку політ, сил, вплив політ, партій, рухів, громадсько-політ. об'єднань, а також засобів масової інформації на конкретні соц. (національні) групи населення. Не менш важл. значення мають знання про найбільш гострі соц. проблеми в країні чи регіоні, а також про те, як відбиваються ці проблеми у свідомості соц., нац. та ін. груп. Володіння цією та ін. інформацією дає можливість свідомо здійснювати політичну діяльність і , насамперед, продумано й цілеспрямовано формувати її стратегію як найбільш важливий і складний елемент Т.п. Набута попередньо інформація, як правило, розробляється у вигляді програм суб'єктів політики. В умовах складної соціальної структури населення розробку програми доцільно починати з пошуку та формування екстраординарної мети, тобто такої, яка, по-перше, є найбільш важливою для країни чи регіону, і, по-друге, яка була б привабливою для всіх груп населення й орієнтована на широкий загал. Під реалізацією цієї мети формується й змістовна сторона програми. Зарубіжний та вітчизняний досвід свідчать, що обов'язковими принципами побудови змісту програм є акумуційний, інноваційний, мобілізаційний, принцип конкретності та ясності. Акумуляційний принцип передбачає формулювання таких положень у програмі, які б могли кваліфіковано акумулювати і адекватно відображати інтереси різних соц. та нац. груп. Інноваційний принцип передбачає висунення у програмі нових ідей, забезпечує оригінальність та свіжість програм. Мобілізаційний принцип вимагає, щоб закладені у зміст програми положення та ідеї мобілізувалиті чи ін. соц. групи на їх реалізацію через максимальне відображення їх інтересів та потреб. Принцип конкретності та ясності передбачає, щоб у програмі були показані механізми та шляхи реалізації чи ін. положень. Це переконує населення в тому, що суб'єкт політики здатний на конкретні дії. Важл. значення у технології побудови програми має і формальний бік справи, тобто сама форма викладення змісту. Це, насамперед, доступність її мови для розуміння різними соц. групами. Слід мати на увазі, що стратегія, розроблена у вигляді програми, не досягне своєї мети, якщо не буде враховувати менталітет народу, історичні, національні, релігійні, психологічні особливості та традиції населення країни чи конкретного регіону. Ще однією важл. частиною Т.п. є тактика як сукупність засобів і методів досягнення локальних, тимчасових результатів. Від вибору прийомів, продуманості їх застосування багато в чому залежить реалізація стратегічної лінії.

Оволодіння Т.п. дає можливість підвищити рівень і результативність політичної діяльності, сприяє цілеспрямованому впливу на розвиток політичної ситуації.

Антитехнології.

На відміну від справжніх технологій, як систем і способів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату, в політичних антитехнологіях ставка робиться на досягення одиничного або невіддаленого результату, при ігнорування загальних і довготривалих наслідків рішень, що приймаються.

Характерною рисою антитехнологій є те, що вони базуються, як правило, на незадоволенні тих чи інших соціальних груп та прошарків, тобто на тому будівельному матеріалі політики, який завжди є під рукою, і в достатній кількості, бо в будь-якому достатньо самокритичному і вільному суспільстві були є і будуть невдоволені громадяни, групи громадян і цілі шари суспільства. При цьому вихідним матеріалом антитехнологій може бути не тільки експлуатація невдоволення великих прошарків реальними явищами або реальними особистостями, політичні хитрощі можуть будуватися на ненависті мас до ілюзорних об'єктів.

Антитехнології мають спільну рису - всі вони виходять з парадигми незалежності політики від моралі, а точніше залежності моралі від політики (Макіавеллі - вивід політики за дужки моралі); модель політики як абсолютно вільної зони, яке не підпорядковується ні моральним законам ні релігійним табу; ще гірше ситуація, коли мораль не просто відкидають у бік а примушують її прислуговуватися політиці (ідеології “ремісницького соціалізму” минулого століття ), в якій рекомендувалося велику приватну власність вважати аморальною, а дрібну моральною.

Популізм - це сенситивність великих людських мас до простих пояснень складних проблем, до примітивних яскравих лозунгів, а також політичні дії політиків, що намагаються використовувати цю сенситивність. Популізм є набором антитехнологій.

Центральна серед цих антитехнологій, базується на тій особливості політичної ментальності широких мас, яку можна було б назвати презумпцією істинності простих рішень.

Інший різновид - презумпція значимості малих і конкретних справ (спроби звести політику до тисяч конкретних дрібниць).

Ще одна популістська антитехнологія - помста охлократам (ставка на політичний нюх натовпу, якою рухають не знання і компетентність, не політична культура, а стихійні пориви та сплески емоцій.

Популярна і дієва популістська антитехнологія - ідеологічне клішування (навішування ярликів).

Антитехнологія в політичних текстах та промовах.

проковтання кінцівок фраз - тобто антитехнологія порушує синтаксичні структури.

“політичне шпигунство” - аналіз лексики політичного опонента і пошук взаємозв'язків між використаними їм термінами та закріпленої в мові психології чужого класу.

антитехнологія метафори - засіб підміни понять.

“розбавлення водою троїзмів” протилежних понять в промові політика, що дає змогу в одному виступі догоджати і правим і лівим.

мовний прийом, що заснований на впливові на свідомість цифрового матеріалу.

підміна або звуження теми.

Національні особливості як інструмент антитехнологій.

апокаліпсизм - віра у диво.

фетишизм - прагнення поклонятися чому-небудь.

Антитехнологія помилкової парадигми.

(парадигма - сума поглядів, що визначають теоретичний світогляд)

Виходять з постулату про те, що владу не дають, а беруть.

Виходять з формули Клаузевица про сутність політики, як мистецтві можливого.

Прийоми, які базуються на зведенні політики до економічної основи за відомою формулою “політика концентрований вираз економіки”.

“Stop-Go” - не забороняти опозиційні рухи і організації і часом навіть стимулювати, але одночасно створювати на їх шляху штучні перепони, які видаються за природні труднощі.

Проблеми формування і функціонування політичної влади в Україні

Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді ста-не стабільною й ефективною, коли буде здатною вирішити ряд проблем, центральне місце серед яких належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.

З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демокра-тичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського су-спільства та правової держави, формування багатопартійної політич-ної системи.

Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни.

Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так по-трібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві "системну згоду". А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Існуючі ж сьо-годні в нашій країні суперечності перехідного періоду та зв'язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері та діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різни-ми політичними силами і рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати існуючу ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи, і навпаки, вміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли в свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйні-вну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.

Саме такий шлях обрали представники державної влади нашої республіки, коли підпи-сали конституційний договір між Верховною Радою та Президен-том. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль всіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій. Цей конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знай-шов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції Ук-раїни.

Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудо-ви державності і зв'язаного з цим ефективного функціонування вла-ди дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць.

Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення ^владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна за рахунок її зосередження в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повнова-женнями, до чого прагнув у свій час Л.Кучма, коли ще був прем'єр-міністром. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від затяжних та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних по-годжень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність рефор-маторського курсу. Суспільна практика і справді свідчить, що демок-ратичний процес зв'язаний з деякими втратами ефективності управ-ління, бо вимагає зусиль і часу для виявлення й обліку різних інтересів та думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває у початковому періоді формування демократії. Але роз-виток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах пе-реконливо свідчить також, що для подальшого демократичного роз-витку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлін-не відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість відновлення недемократичних, авторитарних та реставраційних про-цесів.

Інша небезпека -- елітарний авангардизм. До його поши-1 рення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, "що треба роби-ти", повинна "ощасливити" народ, узявши на себе всю повноту вла-ди та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповідає досить поширеній серед радикальної інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої мен-шості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична прак-тика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від "великої політики", а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно по-верне від демократичної риторики до авторитаризму.

Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є до-сить поширена нині ідея бажаного виходу демократів з владних струк-тур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанту роз-витку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освітою населення. Такий заклик є пе-реконливим свідченням слабкості деяких верств української демо-кратії, -- розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством. Цілком зро-зуміло, що заклик до виходу в опозицію -- це не що інше, як спроба знайти ідеологічне виправдання для тих, кого хвиля демократії ви-падково винесла нагору і хто тепер злякався труднощів. Слід мати на увазі, що не лише народ, а й авангардна еліта ніколи не буде готова до демократії, якщо в неї не вистачить терпіння й волі пройти сувору школу практичної участі в політичному житті суспільства.

Ще одна небезпека для ефективного функціонування влади -- це антидержавний анархо-лібералізм. Прибічники цієї політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функції регулювання суспільного життя.

Слід особливо наголосити, що ніде в світі немає саморегулюван-ня без взаємодії з державним регулюванням. А тому для українсько-го суспільства, де тільки робляться перші кроки з формування рин-кових відносин, подібні рецепти просто згубні. Як свідчить наш осо-бистий державницький досвід, спроби деяких представників влади відмовитися від державного регулювання остаточно могли б втягну-ти наше суспільство в анархію та хаос.

Рух до сучасної демократії, її принципів і форм в Україні відбу-вається через боротьбу як в теорії, так і на практиці. Суперечність тут в основному полягає в тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а економічної бази для функ-ціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтри-мує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв'язує актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати "сильної особистості", ви-нуватців економічних негараздів і політичних невдач. Відтак вини-кає політична демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об'єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-еко-номічного дива, зростають можливості для політичного авантюриз-му.

І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній пере-буває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще на-траплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демокра-тичної України -- це реальний процес. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглися багато країн. Так, успішно вийшли з кри-зи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та ряд інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення.

По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були ради-кальними, але вже відіграли і продовжують відігравати позитивну роль. Головний результат реформування нашого суспільства полягає в тому, що більшість вже усвідомила, що повернення назад немож-ливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації.

Політична еліта

І. Дослідження природи елітизму. Школи елітизму.

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномену елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для "вибраних", інша -- для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обгрунтування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX -- на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса.

Гаетано Моска (1858--1941) -- італійський дослідник, один з основоположників політичної науки -- поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політичне залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий "політичний клас" визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм -- утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Окрім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на "закриту", спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише реальний вплив суспільства на процеси формування еліти, який спонукає "політичний клас" до оновлення, дає змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни. Отже найбільш ефективною визнається система коли провідну роль в політичній системі відіграє політична еліта, але при цьому суспільство шляхом демократичних механізмів може впливати на еліту.

Вільфредо Парето (1848--1923) -- італійський соціолог і економіст -- обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто їхню стабілізацію і подальшу деградацію) -- рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав "лисами") або ж здатністю до використання насильства ("леви"). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції.

Роберт Міхельс (1876-1936) - німецький вчений, один з основоположників політичної соціології -- дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий "залізний закон олігархії". Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олігархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій, керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлене насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група.

Вищезгадані концепції сучасної елітарної теорії належать до макіавеллістської школи. Попри всі розбіжності вони (включаючи сучасних дослідників) мають цілий ряд спільних положень: елітарність будь-якого суспільства; особливі психологічні якості еліти; усвідомлення елітою своєї винятковості; право еліти на політичне управління суспільством, широкими масами; незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи з найдавніших часів; конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу. Ця течія визнає необхідність існування еліти і те, що розвиток кожного суспільства залежить від якостей політичної еліти в ньому.

Поряд з макіавеллістською школою в західній політології розрізняють вартісні теорії еліт, елітарні теорії демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін.

Ціннісні теорії еліт (X. Ортегаі-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке та ін.) розглядають еліту як найбільш продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її -- результат природного відбору в суспільстві. Соціальна рівність є рівністю стартових можливостей, що сама по собі спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучення) найбільш результативної еліти.

Елітарні теорії демократії (Р.Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер та ін.). Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управляти, але й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівноваженості мас.

Плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та ін.) визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями з допомогою різноманітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна обмежити або й відвернути дію "залізного закону олігархії", втримати еліти під впливом мас.

Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.) базуються на таких основних положеннях: головний елітоутворюючий чинник -- не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом; між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти високі посади у представників народу майже немає; основна функція еліти в суспільстві -- забезпечення власного панування.

Отже бачимо, що підходи до проблеми еліти є досить різними, але об'єднує їх те, що всі школи визнають еліти, як необхідний компонент любого суспільства, який визначає розвиток останнього.

ІІ. Поняття та суть політичної еліти.

Що таке еліта, найчастіше до неї належать: люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності (Парето); найактивніші у політичному відношенні люди, орієнтовані на владу (Моска); особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою, з розвинутим почуттям відповідальності (Ортега-і-Гассет); наділені владою люди (Етціоні); особи, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистості, наділені харизмою (Фройнд); творча меншість суспільства (Тойнбі); найкваліфікованіші фахівці: менеджери, найвищі службовці у системі бюрократичного управління (послідовники технологічних теорій). Кожен з вищерозглянутих напрямів елітарних теорій відображає певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Однак попри всі ці розбіжності найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного розвитку даного феномена дають змогу визначити еліту в найзагальнішому розумінні.

Політична еліта -- це достатньою мірою самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Однак не треба думати, що політична еліта є однорідною за структурою. Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна (контреліта). Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Саме взаємодія цих двох еліт не дає еліті перетворитися в закриту з послідуючою деградацією.

Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, відносять адміністративну еліту, до якої входять службовці-управлінці.

Лідерство
Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших і Платон, і Арістотель. У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер -- правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці «Генеалогія моралі» вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природний інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку 3. Фрейда, народні маси потребують авторитету так, як сім'я потребує авторитетного батька.

Більш пізні західні політологи і соціологи намагаються з'ясувати проблему лідера уже на інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно з якою лідер є особистістю з відповідними соціально-психологічними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості грають тут істотну роль. Проте, гетеротрофуючи цей фактор -- трактуючи лідера тільки як явище біопсихологічне, поза соціально-економічною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з'ясувати проблему політичного лідерства.

Поширена точка зору, що лідером стає людина, котра найбільш успішно здійснює орієнтацію на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати пануючі звичаї або домінуючий характер, що дало б йому змогу піднятися без напруження або ризику на керівний пост.

Політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму, повинен володіти такими особистими рисами, як воля, цілеспрямованість, настирливість. Необхідно бути також популярним, уміти завойовувати маси. Звичайно, лідер повинен мати час і можливість довести своє лідерство. Нарешті, істинність лідера виявляється і в тому, що навіть втративши свої офіційні політичні посади, він залишається самим собою.

Щодо типів політичного лідерства, то М. Вебєр вивів їх із типів влади (правління). Насамперед це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, котрий зневажає традиції, може втратити і свою владу.

Далі -- харизматичний тип влади (харизма -- винятковий дар, талант, властивий людині), відповідно харизматичний правитель. Це той, при якому влада над іншими грунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює послух підлеглих. І тут влада випливає із особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.

Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких він несе відповідальність перед виборцями.

Загалом вивчення політичного лідерства, в тому числі його типів, вимагає конкретно-історичного підходу. Суспільний устрій, політичний режим та інші фактори зумовлюють тип політичного лідера.

Великого значення набуває типологія лідерів залежно від характеру політичного устрою. Йдеться про лідерів демократичних режимів і різних підвидів авторитарних -- від олігархічних до воєнних, тоталітарних, диктаторських. Політичний досвід розрізняє лідерів за методами здійснення влади як демократів і диктаторів. Останній тип лідерства властивий авторитарним режимам. Як зазначав Р. Міхельс, диктаторство вождів випливає не тільки з ганебної жадоби панування і дикого свавілля, а й дуже часто з чесної впевненості в значимості власного «я» для суспільства. Панування бонапартастського лідера, тобто вибраного народом, може грунтуватися на ілюзії мас, що саме вони вручили йому мандат на панування. Такий лідер виступає як творіння самого народу.

Істотне значення має поділ лідерів на реформаторів і революціонерів. Це насамперед відмінності в питаннях тактики. Для реформаторів типовим є прагнення до мирної тактики поступових змін, в основному шляхом переконання. Революціонери дотримуються екстремістської тактики, що включає насильство. Хоча для досягнення окремих цілей революціонери за певних умов беруть на озброєння тактичні прийоми реформаторів. Своєю чергою реформатори стикаються з тим, що їхня ненасильницька конфронтація викликає тактику насилля з боку прихильників існуючих порядків.

Різниця між лідерами-реформаторами і лідерами-революціонерами більшою мірою виявляється в розумінні й оцінці ситуації. Як зазначає Р. Такер, реформатор відстоює базовий міф політичного суспільства, його ідеальну модель культури. Відхилення практики в деяких сферах життя від моделі -- це ситуація, яку можна і потрібно виправити. Революціонер, визначаючи колективну ситуацію, вважає, що вона ганебна, виправити її неможливо. Єдиний вихід -- фундаментальна перебудова суспільства. Завдяки авторитету і особистому впливу політичний лідер грає визначальну роль у здійсненні влади над організацією, до якої належить і яку очолює. Функціонально він покликаний формулювати політичний курс, стратегію і тактику. Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов'язаних рівнях: перший -- здійснення функції оцінки (від лідерів чекають авторитетної, мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій), другий -- вироблення ліній поведінки (визначення від імені групи напряму її дій з метою розв'язання проблеми), третій -- виконання мобілізуючих функцій (лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану).

Лідер -- обов'язково особистість, продукт «природного відбору». В зв'язку з цим слід розрізняти поняття «лідер» і «керівник». Політичний керівник також визначає мету політики і засоби ії досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте робить це, тому ідо призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером -- це кращий варіант. Але можлива і відсутність у політичного керівника як в особи якостей лідера. І ще одне: якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.

Етнонаціональна політика

Етнополітика (від грец. ethnos - народ, плем'я і politika- держ. або сусп. справи) - система тактико-стратег. дій, заходів і накрес-лень певного політ, суб'єкта (д-ви, політ, партії, громадсько-політ. руху та ін.) в галузі етно-іст., етико-культурницьких та ін. взаємин народів-етносів між собою та в їхніх стосунках з д-вою. Об'єктом Е. є досить складна сукупність політико-етнічних (етнополітичних) явищ, а саме: політ, життя народів-етносів, що є громадянами даної д-ви (державотворчість, електо-ральні кампанії, референдуми, пле-бісцити, місцево-регіональне са-моврядування, муніципальна гро-мадсько-політ. діяльність); геополіт. розташування народів-етносів і етногруп на юрисдикційному терені даної д-ви; соц.-екон. і полі-тико-культурницькі взаємини са-мих народів-етносів і етногруп між собою, з одного боку, та їхні взає-мини з д-вою - з іншого; взаємо-стосунки народів-етносів і етно-груп, підданих даної д-ви, з їхніми етнородичами, геополіт. сусідами і суміжними етносуб'єктами, тоб-то «міжнародне життя» у широко-му значенні цього поняття.

Як і будь-яка ін. галузь політи-ки, Е. побутує на двох сутнісних рівнях - теоретичному (ідеальні уявлення, умоглядні накреслен-ня, концепт, розробки) та прак-тичному (організац. заходи, праг-матичні експерименти, праксеолог. апробації). У зіставленнях цих двох рівнів перший завжди має передувати другому, тобто Е. має бути науково, теоретично об-грунтованою, що дасть змогу уникнути волюнтаризму урядо-вих сил, з одного боку, та екстре-мізму, анархізму, охлократизму, етносепаратизму та ін. аполітич-них проявів у етномасиві під-данського громадянства - з іншо-го, а також сподіватися на актив-ний рух у бік політичне стабіль-ного, консенсусного громадянсь-кого сусп-ва. Особливо ж виваже-ною в теорет. сенсі має бути Е. в поліетнічних сусп-вах, країнах і д-вах. Тут Е. є не просто специф. галуззю політики, а «найпроклятішою політичною діяльністю в найделікатнішій сфері життя» (Р.Люксембург).

Поряд з необхідністю теоретич-ного обгрунтування сучасна Е. стосовно сусп.-політ, розвитку України має повсякденно вирішу-вати ряд буденно-практичних за-вдань, зокрема: виявивши стадії соціоцивілізаційної зрілості наро-дів-етносів, забезпечувати соц.-політ. умови для їхнього послідов-ного просування в напрямку по-дальшого етноіст. і соц. прогресу; сприяти всім народам-етносам в автохтонному розташуванні на геополіт. площині нинішньої д-ви у максимальній адекватності до їхніх колишніх етноплацент і ет-ноойкумен; культивувати пози-тивні етновалентні симпатії й упо-добання народів-етносів і сприя-ти їм у налагодженні консенсусу і загальногромадян. злагоди; ви-робляти загальногуманні критерії оцінки і вирішення т.зв. «історич-них несправедливостей» стосовно окремих народів-етносів країни, що заподіяно в минулому (насиль-ницьке роздержавлення, агресивні війни, ініціація конфліктів, тер. анексії, майнові контрибуції, де-портації і т.ін.); забезпечувати умови для реалізації всіма народа-ми-етносами країни загально-людських прав громадянина і ет-нічності у внутрішньодерж. і міжнароднозовн. стосунках з ін. етно-іст. і політ, суб'єктами.

Економічна політика держави в умовах переходу до ринку
Економічна політика -- це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюєть-ся в інтересах суспільства.

Економічна політика держави має кілька завдань:

* здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу;

* зв'язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціаль-них груп, які мають політичну владу, так і тих, які не мають її;

* забезпечувати функціонування усієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);

* встановлювати і розвивати взаємовигідні економічні зв'язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.

Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку? Це насамперед створення змішаної економіки, впровадження різних і рівноправних форм власності, а для цього -- підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація та розви-ток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли основна частина товаровиробників (підприємств, орга-нізацій) мають свободу господарської діяльності й підприємництва. Вони повинні не за наказами, а самостійно визначати, як використо-вувати те, що їм належить, самостійно вирішувати, що і як виробля-ти. Вони самі вибирають постачальників сировини, обладнання, на-півфабрикатів, зв'язуються зі споживачами, домовляються про ціни. Товаровиробники вільно розпоряджаються своїм прибутком, що за-лишається після сплати податків.

Поряд зі створенням нових підприємств повинно відбуватися роз-державлення існуючих. Це не обов'язково перехід до індивідуальної власності, можлива передача або продаж державної власності тру-довим колективам, кооперативам, акціонерам. У результаті створюєть-ся власність колективного підприємства, товариства, кооперативу, акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні підприємства і майно. Оренда зумовлює пере-дачу орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджати-ся його власністю на певний термін і за відповідну оплату.

Можуть також створюватися підприємства, що є власністю гро-мадських та релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності зали-шаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.

Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, роз-робити ефективні антимонопольні заходи, підтримувати мережу ма-лих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв'язки самостійних підприємств -- головних суб'єктів ринкових відносин.

Один з найважливіших заходів на шляху до ринку -- зе-мельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селя-нина справжнім господарем на землі й власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення однакових умов для розвитку як колек-тивного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виклю-чить диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати способи господарювання.

Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід'ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до та-ких цін був найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксо-вані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції.

Складовою частиною заходів переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комер-ційних банків, а також на становлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв'язку і в змаганні з економікою інших країн.

Ринкові відносини дозволяють поєднувати ефективну систему економічного примусу до раціонального господарювання і випуску продукції вищої якості з максимальною свободою учасників у ви-борі форм та методів економічної діяльності. Ніхто не стане вирішу-вати за товаровиробника, що і як виробляти, ніхто не стане нав'язу-вати йому способи дій. Людині й колективу їхня власна вигода видні-ша, а помилки призведуть до втрат власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості й економічної відповідальності.

Проблеми економічної політики України на сучасному етапі

Ринкові реформи в Україні натрапили на великі труднощі й перешкоди, які не дають досягти бажаних результатів. П'ять років еконо-міка України перебуває в глибокій економічній кризі. Виробничий потенціал скоротився майже вдвічі. Різко впав життєвий рівень більшості населення України, неприпустимих меж досягла майнова диференціація. В цій складній ситуації й виникла потреба у певній корекції моделі економіки України перехідного періоду, що була вне-сена Президентом України Л.Кучмою. Корекція економічної політи-ки не стосується її стратегічних настанов. Незмінними залишаються її базові позиції.

Перша -- ринкова трансформація економіки. Друга -- здійснен-ня цього процесу прискореними темпами попри всі протидії. І, на-решті, третя -- пріоритетність фінансової та грошової стабілізації. Серед визначальних завдань корекції реформ -- запровадження дійо-вих механізмів стимулювання виробничого процесу, здійснення активної промислової політики, структурних перетворень, відновлен-ня інвестиційних процесів, посилення регулюючої функції держави та її органів управління.

Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Ук-раїні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне ствердження ринкової багатоукладної (змішаної) еконо-міки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм -- державної, приват-ної, колективної.

З цією метою потрібне здійснення ініціативно швидкої, керова-ної державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації дер-жавних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринко-вої трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства-- формування якнайбільшого прошарку реальних акці-онерів -- власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу -- основи реального поглиб-лення економічних реформ. Здійснювана у попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомп-рометувала. В ній зацікавлений лише тіньовий капітал. Така політи-ка є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.

В нашій державі необхідно створюва-ти сприятливі економічні і правові умови для швидкого розвитку малого і середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнен-ня великих промислових і аграрних підприємств.

Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні 1 виступає активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її подальшої лібералізації і де-централізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження си-стеми вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.

Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на основі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснен-ня восени 1996 p. так довго очікуваної грошової реформи в державі з впровадженням стабільної грошової одиниці -- гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конку-рентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.

В державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці -- масової несплати податків.

Сьогодні в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні особли-вого значення набуває такий напрямок економічної політики, як уп-равління економічними реформами. Глибоке реформування струк-тури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу -- одне з найважливіших зав-дань органів законодавчої та виконавчої влади.

Необхідно здійснити систему заходів для структурної перебудови діючої системи управління економікою. Галузевий принцип управ-ління себе вичерпав. Нині всі галузеві міністерства фактично перетворилися в гальма економічних реформ. Вони значною мірою втра-тили управлінські функції й не впливають реально на стан справ в економічному житті. Все це визначає необхідність, з одного боку, структурної перебудови діючої системи економічного управління, приведення її у відповідність з реаліями економічних перетворень, з іншого -- перенесення значної частини функцій управління як економікою, так і соціальною сферою в регіони. Зараз урядову політи-ку з цього питання спрямовано на забезпечення суттєвого підвищення як функціональних повноважень, так і відповідальності обласних виконавчих структур в управлінні економікою регіонів.

Політика і глобальні проблеми сучасності.

У другій половині нашого століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес. доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних (від лат globus -- Земна куля). Визначальною особливістю цих проблем є їхня комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв'язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.

До глобальних політичних проблем сучасності належать:

Виживання людського роду, тобто самозбереження життя світового співтовариства, захист цивілізації від загибелі, самознищення.

2. Планетарна відповідальність усіх народів, націй, держав, класів, політичних партій, соціальних груп, індивідів за пом'якшення й вирішення глобальних проблем.

3. Обов'язковість широкого міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних політичних проблем. Це означає неможливість такого вирішення силами однієї країни і навіть групою країн. Здійснення такого співробітництва доведено практикою.

Для зручності наукового аналізу глобальні проблеми класифікуються за групами: глобальні військово-політичні проблеми; глобальні політико-економічні проблеми; глобальні соціально-політичні проблеми.

Напередодні XXI ст. інтенсивне зростання глобальних соціально-політичних проблем неминуче веде світову цивілізацію до катастрофи. В такій ситуації питання врятування життя на планеті, виживання людства набуло пріоритетного значення. На попередніх етапах історії не виникала потреба самозбереження людства -- воно вважалося вічним. На сучасному етапі розвитку науково-технічної революції з'явилися чинники, що загрожують відтворенню і продовженню життя людства, самим умовам існування людського роду взагалі. Піклування про збереження цивілізації є першою необхідністю, як і потреба людини в засобах підтримання фізичного існування. Задоволення цієї корінної потреби перетворилося в загально-людський інтерес.

Один з ефективних способів запобігання загибелі всього живого на планеті -- комплексне вивчення, узагальнення й поширення національного й міжнародного досвіду як основа пошуку нових, різноманітніших форм і засобів вирішення глобальних проблем, передавання такого досвіду майбутнім поколінням. До того ж важливим є як позитивний, так і негативний досвід.

Практика світового політичного життя засвідчує, що людство багато зробило для того, щоб упродовж кількох десятиріч від дня створення атомної бомби світ не було втягнено в ядерну війну. Однак реальна ситуація в період переходу до третього тисячоліття складається так, що сили прогресу ще не в змозі встановити вічний мир, а сили реакції вже не можуть штовхнути людство в ядерну прірву, тому що, з одного боку, цьому протидіє могутній планетарний антивоєнний потенціал, а з іншого -- неминуче загинуть і самі палії війни. Рух прихильників миру на всіх континентах багато зробив для того, щоб перервати роковий цикл «війна -- мир -- війна», і його досвід має стати політичним здобутком нинішніх і майбутніх жителів планети.

Щоб врятувати світ, нейтралізувавши найнебезпечніші тенденції розвитку цивілізації, слід відмовитися від тактики «перегравати один одного» в процесі світового існування. Треба обстоювати право народів на суверенний вибір напрямів розвитку, право людини на соціальну справедливість. Прогресивним силам світової співдружності слід дедалі активніше виступати послідовними носіями ідей миру, роззброєння та виключення термоядерної війни з життя людства. За цих умов прогресивні сили світу повинні боротися не просто за відвернення війни, а ставити за мету створення міжнародного порядку, який дав би змогу звільнитися від панування військової сили, встановити добросусідство і співробітництво народів, налагодити широкий обмін усіма цінностями політичного й культурного надбання людства.

Світовий соціально-політичний досвід показує ієрархічність, неоднозначність загальнолюдських завдань. До цього часу головною була реалізація глобальних військово-політичних завдань. Це пов'язано не тільки з тим, що світова війна відкинула б людство в небуття, а й з необхідністю вивільнити з ненажерливої гонки озброєнь величезні матеріальні та інтелектуальні ресурси для вирішення глобальних політико-економічних і політико-екологічних цілей. Але це зовсім не означає суворої черговості у розв'язанні глобальних проблем. Уже зараз з'являється тенденція виходу на перший план світових політико-екологічних проблем. «Завойовуючи» природу, люди підривали природні основи власної життєдіяльності, стабільності світових екологічних систем, зменшили біологічну різноманітність на планеті.

Відтак різко погіршився стан навколишнього середовища. Самі лише економічні збитки від забруднення навколишнього середовища обчислюються щороку багатьма мільярдами доларів, а про соціальні, політичні, естетичні та інші види втрат годі й казати. Виникла світова екологічна загроза, причому не лише теперішньому, а й майбутнім поколінням людей. Головний спосіб розв'язання політикоекологічних проблем -- така організація виробничої та невиробничої діяльності людей, яка забезпечила б нормальний екологічний розвиток -- перетворення навколишнього середовища в інтересах усього людства і кожної людини. Соціальна практика свідчить, що зусилля світової співдружності слід скеровувати одночасно, паралельно на реалізацію всіх блоків загальнолюдських завдань в єдиному пакеті, в процесі такої діяльності буде враховуватись і їхня супідрядність.

Світовий політичний процес
Форма функціонування політ, системи сусп-ва, яка еволюціонує в просторі й часі. П.п. е одним із сусп. процесів і відрізняється від правового, екон., ідеолог., духовно-культурного та ін. процесів своїми якісними характеристиками: він с визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (напр., формування певної партії, проведення виборів і т.ін.); відображає реальну взаємодію суб'єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політ, лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутр. і зовн. факторів; показує, як індивіди, соц. групи, ін-ти влади з усіма своїми стереотипами, цілями, забобонами взаємодіють один з одним і з д-вою, реалізуючи свої соціальні специф. ролі та функції: являє собою сукупність дій інституалізованих і неінституалізованих суб'єктів політики щодо реалізації своїх специф. функцій (дисфункцій) у сфері вла-ди і в кінцевому підсумку забезпечуючих розвиток (або занепад) політ, системи.

За значущістю для сусп-ва тих або ін. форм регулювання політ, відносин П.п. поділяються на базові і периферійні. Базові П.п. характеризують способи включення широких соц. верств населен-ня у відносини з д-вою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політ, еліти, підготовки й висування лідерів і т.ін. У цьому розумінні базові П.п. можна розглядати як процес участі і держ. управління (участь у прийнятті рішень, у законодавчому процесі та ін.). Периферійні П.п. відбивають динаміку формування окремих політ, асоціацій (політ, партій, груп тиску та інш.), розвиток місцевого самоврядування, а також ін. зв'язки й відносини у політ, системі сусп-ва, які, проте, не справляють впливу на домінуючі форми і способи реалізації влади. Зі зміною форм, методів і функцій, які використовуються ін-тами держ. управління, змінюються й самі базові і периферійні П.п. У зв'язку з цим розглядаються три режими проходження П.п. Перший - це режим функціонування, який не виводить політ, систему за рамки взаємовідносин громадян та ін-тів держ. влади, що склалися на даний час. У цьому режимі П.п. відображають просте відтворення структурами влади рутинних, щораз повторюваних відносин між елітою та електоратом, політ, партіями, органами місцевого самоврядування. Другий режим проходження П.п. - це режим розвитку, який означає, що структури й механізми влади виводять політику д-ви на рівень, який дозволяє адекватно відповідати на нові соц. вимоги населення та поклик часу. Такий характер політ, змін означає, що ін-ти держ. влади, правлячі кола зрозуміли цілі, знайшли методи управління, відповідні змінам, які відбуваються в соц. структурі сусп-ва, а також змінам у співвідношенні політ, сил всередині країни й на міжнар. арені. Третій режим проходження П.п. - це ^режим занепаду, розпаду політ, цілісності, коли відцентровісили й тенденції піднімаються над інтеграційними" Г приводять до розвалу даного режиму правління. Внаслідок цього рішення, які приймаються правлячою елітою, втрачають здатність управляти сусп-вом і регулювати соц. відносини, а сам політ, режим втрачає стабільність і легітимніоть. Результати П.п. залежать від сукупності незалежних (об'єктивних щодо нього) змінних (наявність ресурсів; сприятливих або несприятливих умов; зовн. оточення;

втручання неочікуваних, випадкових факторів і т.ін,), а також від залежних змінних, наявних у самому П.п., обраних засобів, способів, методів, виконавців та відносин між ними і т.ін. Більша частина незалежних змінних може і повинна бути врахована в проекті П.п., так само як і залежних, однак саме ця друга група факторів більше за все здатна порушити П.п.

Підвищена динаміка екон., соц., культурного життя сучас. сусп-ва вимагає все більшої організованості, чесності, відповідальності і завершеності П.п., продуманої концепції, ретельного відбору і узгодження елементів та чіткого виконання концептуальних положень і програмних вимог.

Політика та міжнародні відносини.

Політична наука, спираючись на дані інших наук, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародних відносин з по-зицій їхньої практичної організації, якомога оптимальнішого використання існуючих можливостей та наявних засобів.

У сучасній політології склалися два концептуальних на-прями дослідження і тлумачення сутності міжнародних від-носин -- традиціоналістський та модерністський. Згідно з першим сутністю міжнародних відносин є взаємодія дер-жав, а головний засіб її здійснення -- дипломатія. Для ба-гатьох представників традиціоналістського напряму (Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман та ін.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминущого суперництва їх учасників, яке зумовлене при-родною схильністю останніх до насильства й жагою влади.

Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжна-родних відносин, -- це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.

У межах традиціоналістського напряму значною мірою залишалися і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародної політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, з бачення міжнародних відносин тільки як невпинної бо-ротьби їх учасників. Такі погляди призводили до спроще-ного тлумачення подій та процесів міжнародного життя.

Сповідування конфронтаційної ідеології стає на заваді розвою міжнародного співробітництва, розширенню світових зв'язків.

У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Його пред-ставники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб'єктів розширюється за рахунок різноманітних приватних ініціа-тив, неурядових громадських організацій тощо. "Модерні-стам" (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Се-пін та ін.) властиве прагнення застосувати до вивчення між-народних відносин і політики новітні математичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

У 90-ті роки модерністські методологічні настанови "про-риваються" і на кін вітчизняної політичної науки та практи-ки. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомунізація суспільного життя на теренах колишньо-го СРСР. Модернізму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом (від грец. pragma -- справа, дія) нази-вають пізнавально-практичну позицію, що грунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання його прак-тичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досяг-ненню успіху в діяльності.

Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, від-працювати нові форми та процедури взаємодії. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігнорування загальних соціальних закономір-ностей, що обмежувало вивчення предмета "відстеженням" плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє ство-ренню загальної теорії міжнародних відносин, яка б умож-ливила їх цілісне, глобальне осягнення. Головним для мо-дерністів є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, приміром прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні відноси-ни фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих дер-жав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі національних інтересів, численних критеріях та ознаках націо-нальної могутності, сили тощо.

Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, мо-дерністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте видається хибним здійснюване в межах модерністсь-кої течії заперечення того, що міжнародна політика часто постає зіткненням інтересів великих груп людей, відбиттям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають непередбачуваними, а параметри невимірюваними.

Наприкінці 60-х -- на початку 70-х років у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уяв-лень про міжнародні відносини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдності її складових компонентів. Ця тенденція може бути зрозумілою як певне поєднання, сполучення того, що є плідним у традиційному напрямку, з перевагами модерністського підходу. Ось кілька дефініцій (визначень) міжнародних відносин, зроблених у межах цього синтезованого підходу:

"Всі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й бага-то інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини" (І. І. Кравченко).

Міжнародна політика -- це система економічних, право-вих, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і гру-пами держав, провідними соціальними, економічними та полі-тичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Поряд з терміном "міжнародна політика" вживають й інші схожі визначення, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття "міжнародні відносини". Воно ширше, ніж поняття "міжнародна політика", означає не лише політичні, але й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єктами міжнародного спілкування. І у політичних доку-ментах поняття "міжнародні відносини" застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країна-ми на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.

Міжнародні відносини -- це продовження за умов міжна-ціонального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному грунті у межах конкретної дер-жави. Вони охоплюють усі різновиди громадських і приват-них, політичних та інших відносин, які передбачають пере-тин державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Історично першими були і тривалий час залишалися пріо-ритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов'язані з територіально-економічними зазіханнями. У ни-нішньому столітті, приміром, гегемоністські прагнення ве-ликих держав утілювалися в спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, часом залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів. У зв'язку з цим до цілей і завдань міжна-родної політики слід віднести також протистояння держав іноземному впливові, об'єднання зусиль для спільної про-тидії такому втручанню. Так, національно-визвольні та анти-колоніальні рухи залежних у минулому країн і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а й мали міжнародно-політичне звучання.

За останні десятиліття до структури цілей і завдань між-народної політики дедалі активніше входять такі, як участь у міжнародному поділі праці й пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, бо-ротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); за-хист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру.

Нація
Нація (від лат. natio - народ) -тип етносу, соц.-екон. і духовна спільнота людей з певною психо-логією і свідомістю, виникнення яких відбулося історично і яким властива стійка сукупність сутніс-них характеристик. Різні наукові школи пропонують власний соц.-філос. і політико-географ. перелік таких характеристик:культурно-исихолог. особливості людей, об'єднаних спільною долею; мову, звичаї, культуру, релігію; політ, і неполіт. інституції: істо-рію, з якою вони себе ідентифіку-ють; певну територію.

Існують й альтернативні точки зору (П.Сорокін): Н. є штучною конструк-цією, складність і різнорідність якої не дозволяють вбачати у ній стійку сусп. структуру, а процес її тимчасового об'єднання відбу-вається вимушено під впливом сукупної людської діяльності. Проте більшість науковців до сутнісних ознак Н., як правило, відносять спільність території, мови, культури, екон. зв'язків, психічних особливостей, само-ідентифікації тощо.

Важливою особливістю форму-вання Н. є об'єктивний процес утворення нац. д-в у різних фор-мах їх політ, організації і міри са-мостійності (Ф.Енгельс, К.Ка-утський, М.Вебер). На такій ме-тодолог. основі виникла політ. теорія Н., яка трактує останню насамперед як політ, спільноту, котра має власну д-ву або прагне реалізувати своє право на само-визначення і змагається за її ут-ворення чи відродження. Якщо протягом тривалого часу політ. наука Заходу вважала Н. лише ті людські спільноти, які вже мали власні д-ви, то останнім часом до них почали відносити і ті народи. які вели і ведуть боротьбу за їх створення. Отже, політ, теорія визнає Н. як політ, спільноту, яка об'єднує всіх громадян д-ви неза-лежно від їх етнічного, соц. по-ходження, культурно-мовних та ін. особливостей.

Політологія як наука. Предмет політології. 1
Роль політики в політичному житті суспільства. 3
Політологічні школи світу 5
Політичне життя суспільства. 8
Політика як вид регулювання суспільних видносин 10
Політика як наука і мистецтво. 12
Політична свідомість і політична культура. 15
Політичний конфлікт 17
Розвиток політичної думки в україні 19
Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя 22
Державна влада і концепція розподілу влади. 29
Проблема парламентаризму. 31
Інститут президентства. 32
Органи виконавчої влади 33
Вебер: про особливості влади 34
Моделі та форми демократії. 35
Політична система суспільства 37
Держава в політичній системі суспільства 39
Політичні партії та партійні системи. 40
Громадські організації та рухи. 42
Політична ідеологія 43
Консерватизм. Неоконсерватизм. 44
Лібералізм та неолібералізм. 46
Соціалістична ідеологія 48
Соціал-демократизм. 49
Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку 50
Релігія і політика 51
Збройні сили 52
Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва 53
Проблеми формування і функціонування політичної влади в україні 55
Політична еліта 57
Лідерство 59
Етнонаціональна політика 61
Економічна політика держави в умовах переходу до ринку 62
Проблеми економічної політики україни на сучасному етапі 64
Політика і глобальні проблеми сучасності. 66
Світовий політичний процес 68
Політика та міжнародні відносини. 69
Нація 71

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6