Рефераты
 

Політологія

p align="left">Найбільшого впливу на суспільну свідомість в ХХ ст. (в основному в європейських країнах) надала соціал-демократична ідеологія, що завжди відстоює пріоритети соціального й міждержавного миру і зв'язує ідеали справедливого суспільного пристрою з принципами свободи і солідарності. Уявлення про поступове реформування буржуазного суспільства нерозривно співвідносилося в її доктрині з відмовою від класової боротьби, принципів народовладдя, соціальної захищеності трудівників і заохочення робочого самоврядування. Проповідуюча соціал-демократію концепція “соціального партнерства”, що замінила й удосконалила концепцію класової боротьби, в умовах стабільного політичного розвитку стала вельми привабливою програмою політичного руху. Проте нереалізованість моделей “демократичного соціалізму”, що висувалася нею, труднощі, пов'язані з реалізацією “держави загального благоденствія”, зміна суспільного устрою в більшості країн “реального соціалізму” негативно позначилася на впливі соціал-демократії в світі.

Фашизм. У політичній науці склалося подвійне розуміння фашизму. Одні вчені розуміють під ним конкретні різновиди політичних ідеологій, що сформувалися в Італії, Німеччині та Іспанії в 20 - 30-х рр. нинішнього сторіччя, які служили популістським засобом виходу цих країн із післявоєнної кризи. Родоначальником фашизму був колишній лідер лівого крила італійських соціалістів Б. Муссоліні. Його теорія, котра базувалася на елітарних ідеях Платона, Гегеля і концепції держави, що реабілітує агресивні дії властей в ім'я блага відданого йому населення, проповідувала крайній націоналізм, “безмежну волю” держави і елітарність його політичних правителів, прославляла війну і експансію.

Характерним різновидом фашизму був і націонал-соціалізм Гітлера (А. Шикльгрубера). Німецька версія фашизму відрізнялася більш реакційним ірраціоналізмом (“німецький міф”), вищим рівнем тоталітарної організації влади і відвертим расизмом. Використавши ідеї расової преваги А. Гобіно, а також ряд положень філософії І. Фіхте,

Р. Трейчке, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, теоретики німецького фашизму побудували свою ідеологію на пріоритеті соціальних і політичних прав якогось міфічного народу - “аріїв”. Відповідно до визнання його привілейованості була проголошена політика підтримки держав “культуротворчих рас” (до справжніх аріїв були віднесені німці, англійці і ряд північних європейських народів), а також обмеження життєвого простору для етносів, що “підтримують культуру” (до них зараховували слов'ян і жителів деяких держав Сходу і Латинської Америки) і нещадного знищення “культуроруйнуючих” народів (негрів, євреїв, циган). Тут державі відводилася вже другорядна роль, а головне місце займала раса, захист цілісності якої виправдовував і припускав політику експансіонізму, дискримінації та терору.

Конкретно-історичні трактування фашизму дозволяють побачити його політичні контури, крім названих держав, також у франкістській Іспанії, Японії 30 - 40-х рр., Португалії при А. Салазарі, Аргентині при президенті Пероне (1943 - 1955 р.), Греції кінця 60-х, в окремі періоди правління диктатур в Південній Африці, Уганді, Бразилії, Чилі.

Інша точка зору інтерпретує фашизм як ідеологію, що не має певного ідейного змісту і формується там і тоді, де і коли на перший план в ідейних і практичних спрямуваннях політичних сил виступають цілі придушення демократії, а жадання насильства і терору вирішують задачі захоплення і використовування влади. Таким чином, найбільш переважною ідейною основою для фашизму є доктрини, що містять визнання переваги тих чи інших расових, етнічних, класових, земляцьких та інших груп суспільства. Тому від фашистського переродження не застраховані ані національні, ані комуністична, ані релігійні, ані інші ідеології, що стоять на принципах політичного перевлаштування суспільства, що зберігають привілейоване положення для “корінного населення”, прихильників “справжньої віри”, “гегемона історичного процесу” і пропонують радикальні засоби для забезпечення цим групам необхідного суспільного статусу.

Розуміючи таким чином фашизм, суспільство повинне вкрай уважно ставитися до появи на політичному ринку ідей, що прагнуть закріпити чию-небудь соціальну перевагу за рахунок інших громадян і неохочих зупинитися ні перед якою соціальною ціною для досягнення поставлених цілей. І хоча таке ставлення до фашизму драматизує авторитарні методи управління в демократичних режимах, проте воно дозволяє своєчасно побачити небезпеку наростання насильства, національного мілітаризму, вождізму і інших рис цієї агресивної ідеології, що чревата руйнуванням цивілізованого вигляду суспільства.

Анархізм (від грецьк. - безвладдя) - соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, проголошує своєю метою заміну усіх форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян, обґрунтовує абсолютну свободу особистості.

Як політична течія анархізм склався в 40 - 70-х рр. ХІХ ст. в Західній Європі. Ідеологію анархізму розробляли М. Штірнер (1809 -1865 рр.), П. Прудон (1809 - 1865 рр.), М. Бакунін (1814 - 1876 р.), П. Кропоткін (1841 - 1821 рр.).

Основна суть ідей анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. Залежно від різних підходів його прихильників до питання про досягнення проголошених цілей розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

Ідейним засновником анархо-індивідуалізму був М. Штірнер, який, аналізуючи суспільні відносини, прийшов до висновку, що релігія, політичні і державні інститути є народженням суб'єктивної волі, ілюзорної свідомості окремих осіб. Вільна особа не повинна визнавати для себе суспільні норми. Приватна власність є необхідною умовою реалізації внутрішнього “я” людиною. М. Штірнер заперечує державу і зводить соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, у якій соціальні зв'язки обмежуються налагодженням вільного обміну товарів між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

Ці ідеї знайшли свій розвиток у працях П. Прудона, який зазначав, що джерелом експлуатації в суспільстві є несправедливий і нееквівалентний обмін. Тому він убачав можливість ліквідації соціальної несправедливості в реформах системи товарного обігу і тим самим заперечував революційне насильство як засіб перебудови суспільства. В теорії держави він висунув план “соціалістичної ліквідації” держави, зміст якого зведений до заміни держави договірними відносинами між індивідами, общинами і асоціаціями виробників, що означає повну незалежність індивіда від держави і робить останню непотрібною.

Об'єктивно ідеї М. Штірнера і П. Прудона відображали реформістські тенденції соціальної ідеології першої половини ХІХ ст., орієнтували на відмову від класової боротьби, на взаємну угоду робітничого класу з буржуазією. Але загострення класової боротьби у другій половині ХІХ ст., поширення революційних настроїв породили новий напрям в анархізмі - анархо-комунізм.

Найвідомішими теоретиками анархо-комунізму були російські революціонери М. Бакунін і П. Кропоткін.

Бакунін заперечував марксистське трактування ролі держави, диктатуру пролетаріату, історичну роль робітничого класу і його партії. Основну революційну силу він бачив у селянстві, якому властива громадська колективістська психологія. Скасування юридичного права, права власності, адміністративного керування, релігії, юридичної сім'ї, з його точки зору, повинно означати не тільки розкріпачення індивіда, але й скасування держави. На яких принципах повинні співіснувати автономні громади, анархізм відповіді не давав. Вважаючи державу знаряддям гноблення народних мас, М. Бакунін виступав за її повне знищення шляхом революції. Диктатуру пролетаріату він зневажав тому, що, на його думку, весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе і, відповідно, ця диктатура поступово стане владою меншини з акцентом на власні інтереси.

П. Кропоткін розробив глибоко обґрунтовану теорію анархізму, яка багато в чому відрізнялася від попередніх ідей. Він створив теорію комуністичного анархізму, основна ідея якої полягала в тому, що в суспільстві на основі інстинкту солідарності в боротьбі за існування індивіди повинні об'єднуватися в громади, асоціації, різні спілки. Історію суспільства П. Кропоткін розглядав як циклічний і перервний рух. В кожному циклі суспільство проходить всі суспільні форми, а потім одна цивілізація заступає іншу. Період державного розвитку є фіналом будь-якої цивілізації. П. Кропоткін підкреслював, що держава пов'язана з корисливими інтересами окремих соціальних шарів суспільства, які вступають у правові відносини з метою експлуатації інших соціальних шарів. Тому держава є знаряддям пригноблення, і воно повинно бути знищене революційним шляхом. Замість держави він пропонував створення федерацій на основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди, що й буде суспільством “вільного комунізму”.

Анархо-синдикалізм (від франц. - профспілка) - це течія в міжнародному робітничому русі, яка надає великого значення діяльності профспілок. Теоретиками цього напряму анархізму, який одержав широке розповсюдження в Європі, США, країнах Латинської Америки, були французькі соціологи Ж. Сорель, Е. Пуже та ін. Вони відкидали необхідність політичних інститутів і політичної боротьби. Єдиними носіями соціалістичних ідей, з їх точки зору, є профспілки або виробничі групи - синдікати. Для здійснення соціалістичної революції потрібні не політичні партії, а об'єднання виробників на економічній основі. Замість централізованої держави пропонується створення федерації виробників.

Наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. анархізм активізував свою пропаганду і діяльність в деяких країнах на території колишнього СРСР, зокрема в Україні. У Києві, Донецьку, Харкові, в інших містах України відбулися установчі конференції Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), яка була створена в 1988 р.

Ідейно-політична доктрина, що виникла в робітничому русі на початку ХХ ст. і пов'язана з іменем її засновника і головного теоретика Л. Д. Троцького (Бронштейна) (1879 - 1940 р), має назву троцькізму. У основі його теорії і політичної практики знаходиться теорія перманентної (безперервної) революції, яка, в свою чергу, грунтується на марксистській ідеї безперервної революції. Л. Троцький по-своєму розвинув ідеї безперервності революції. Сутність перманентності розвитку соціалістичної революції він пов'язував не з завоюванням влади робітничим класом і переходом до будівництва соціалізму в окремій країні, а з зовнішніми чинниками, з постійним поглибленням революційних змін аж до здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Початок національної революції в окремій країні має бути перенесений (“експортований”) в інші країни. Експорт революції з єдиного світового революційного центру, її підштовхування повинні привести до початку світової революції. Враховуючи можливу інтервенцію капіталістичних країн, троцькізм робить висновок, що перемога революції в окремій країні неможлива.

Погляди Л. Троцького суперечили теорії революції В. І. Леніна, яка обґрунтовувала можливість перемоги її (революції) спочатку в одній країні. Специфічні погляди троцькістів і на роль політичної партії в побудові соціалізму та принципи його організації. Так, партійне керівництво розуміється як диктатура, яка підкоряє суспільство на казармених принципах, а економіка управляється державою командними методами. Усі верстви населення не володіють засобами виробництва, а виступають лише суб'єктом виробничих сил.

З середини ХХ ст. еволюція троцькізму привела до появи нової течії - неотроцькізму, для якого характерний наголос уже на одномоментний характер революції, а не її багатоетапність.

У зв'язку з розпадом світової системи соціалізму неотроцькізм в деякій мірі активізувався. Неотроцькісти вважають, що, з одного боку, цей розпад підтверджує тезу про можливість побудови соціалізму лише у всесвітньому масштабі, а з іншого - інтернаціоналізація світового господарства нібито створює інтернаціональні умови світової революції. Проте треба зазначити, що сучасний троцькізм не здійснює суттєвого впливу на політичні події у світі.

Ідеологи цього типу відображають політичні інтереси і вимоги соціальних спільнот, чиї інтереси щодо підвищення їх соціального статусу пов'язані з національною приналежністю. Важливу політичну роль виконують національні ідеології в країнах, де йде процес становлення національних спільнот, здійснюється консолідація держав на політичній основі. Так, наприклад, Західна Європа пережила бум національних ідеологій у кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. і в даний час процес європейської інтеграції, підтримуваний відповідними інститутами (Європарламентом, Єврорадою і ін.), зумовив ледве не повсюдне - особливо в Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі - переважання євроцентризму над національними пристрастями людей. У той же час в Югославії, Україні, більшості республік, що утворилися на місці колишнього СРСР, національні ідеології в політичному житті суспільства починають домінувати.

У цілому ідеології цього типу виражають політичні вимоги громадян, чиї інтереси в підвищенні свого соціального статусу пов'язуються з національною приналежністю. Концептуально-теоретичні основи цих ідеологічних течій, перш за все, виражають те або інше розуміння природи національної групи, яка може трактуватися або як спільність, що складається на основі єдиних економічних умов життя людей, території, мови і певних рис духовної культури (марксистська традиція); або як культурна спільність, що інтегрується політичними подіями і інститутами (М. Вебер); або як втілення “національного духу”, підтримуваного культурними нормами, цінностями і символами (Дж. Бренд); або як народ, якому послане божественне одкровення (ісламська традиція) і т. ін.

Відповідно до зовнішніх умов і рівня національної самосвідомості населення, політичні сили можуть висувати вимоги або захисту культурної самобутності національної діаспори (аж до утворення самостійної державності), або розширення геополітичного простору для життя нації, або, навпаки, - захисту власної території і національного суверенітету від зовнішніх посягань, або створення привілеїв для осіб “корінної національності”, або ж - інтенсивного розширення інтернаціо-нальних контактів.

Таким чином, політичні рухи, стимульовані національними ідеологіями (націоналізм), в одних країнах можуть сприяти розв'язанню міжнаціональних конфліктів, посиленню культурної однорідності і, отже, інтеграції суспільства (Швейцарія, країни Бенілюксу і ін.). У інших, створюючи осередки сепаратизму і етнічної гегемонії, націоналізм може підривати цілісність суспільства і стабільність політичного правління (рух басків в Іспанії, сербів в Боснії т. ін.). Національні ідеології можуть стати джерелом зміцнення міждержавних відносин. Так, в більшості країн Західної Європи відстоювання національних інтересів не пов'язується з посиленням ворожості до інших держав, воно може створювати гострі суперечності між державами, особливо у зв'язку з проведенням політики по відношенню до своїх національних земляцтв на чужих територіях (наприклад, між Боснією і Сербією, Росією і Латвією).

У ряді випадків національні ідеології використовуються як прикриття для вирішення проблем, не пов'язаних з умовами існування того чи іншого етносу. Наприклад, в кінці 80-х - на початку 90-х рр. прибалтійські республіки під прапором захисту інтересів корінних національностей намагалися вирішити весь комплекс проблем, пов'язаних з колишньою союзною державою, зокрема, питання господарських взаємостосунків, посилення економічної самостійності, забезпечення оптимальних умов зростання рівня життя громадян т. ін.

Звичайно, ані різноманітність національних ідеологій, ані перераховані вище ідейні течії не вичерпують усього духовного багатства політичного життя сучасного світу. Перебудувати політичний всесвіт на власних принципах, вплинути на настрої людей бажають і доктрини, що будують свої вимоги на підставі релігійних постулатів і цінностей, у тому числі й ті, що пов'язують власну картину світу з демократичними ідеалами - як, наприклад, християнсько-демократична ідеологія, а також ті, які сповідають фундаменталістські переконання; ортодоксальний іудаїзм, сикхізм, ісламський фундаменталізм та ін.; різні ліво- та праворадикальні ідеології, наприклад, неотроцькізм. Істотний політичний вплив в окремих країнах робить ідеологія “ком'юніті”, що проповідує “новий стиль життя” шляхом створення різних сусідських, професійних та інших общин, побудованих у дусі братства і локальної солідарності громадян, котрі прагнуть до “негайного щастя”; фемінізм, що бореться за повну рівноправність жінок в суспільстві; різні екологічні “зелені” ідеології, які прагнуть запобігти самознищенню людства шляхом збереження навколишнього середовища, розвитку колективного капіталу і припинення зростання населення; численні футурологічні та інші концепції. Причому якщо в соціально стабільних країнах вплив політичних ідеологій на суспільну свідомість переважно знижується, то в державах, що переживають процес модернізації, вибору шляхів подальшого розвитку, ці знаряддя духовної мобілізації відіграють все зростаючу роль в боротьбі за захоплення і використовування влади.

Різні ідеологічні течії взаємодіють у реальних ідеологічних і політичних процесах, впливають одна на одну щодо розуміння закономірностей і процесів політичного розвитку. Так, ліберали визнають соціал-демократичні ідеї соціальної захищеності і справедливості; право держави втручатися в економіку і соціальні відносини з метою уникнути гострих кризових явищ у суспільстві; необхідність правовій державі набувати рис соціальної. Із соціалістичної ідеології зникла неприязнь до приватної власності, ринкової конкуренції. Консерватори останнім часом схиляються до ідей соціалізму і лібералізму відносно проблем соціалізації суспільного життя. Комуністична ідеологія відмовилась від ідеї насильницького захоплення влади і визнала право на існування приватної власності і ринкових відносин. При цьому потрібно зауважити, що, незважаючи на нинішню ідейну кризу комуністичної ідеології, вона залишається впливовою і привабливою політичною течією завдяки своїй головній ідеї - ідеї соціальної рівності, яка залишається актуальною і сьогодні. Об'єктивною основою зближення політичних ідеологій є закономірності суспільного розвитку і основна соціально-політична цінність - соціальна держава, на яку повинні бути націлені всі політичні ідеології.

Контрольні запитання

1. Що означає поняття “політична свідомість”?

2. У чому полягає зв'язок структурних елементів політичної свідомості?

3. Які функції політичної свідомості є провідними?

4. Чим політична свідомість відрізняється від політичної культури?

5. Яка структура та функції політичної ідеології?

6. Яка відмінність між політичною ідеологією і політичною наукою?

7. У чому виявляється зближення неоконсерватизму з неолібералізмом?

8. Які основні принципи соціал-демократичної концепції “демокра-тичного соціалізму”?

9. У чому полягає привабливість соціал-демократичної ідеології?

10. Чим відрізняється троцькістська ідеологія від анархістської?

Тема 15. Політична психологія

У політиці немає моралі, а є лише інтереси.

Н. Макіавеллі

Хто не з нами, той проти нас.

Принцип тоталітарної системи

1. Політична психологія як наукова дисципліна: поняття, функції, структура, категоріальний апарат.

2. Предмет, об'єкт і метод політичної психології.

1. Політична психологія як наукова дисципліна: поняття, функції, структура, категоріальний апарат

Політична психологія є однією з нових політичних наук. Вона виникла на межі політології з деякими “поведінковими” дисциплінами, серед яких особливу роль відігравали психологія та соціологія. Відомо, що в останні десятиріччя з'являються наукові дисципліни, в назвах яких фігурує слово “психологія”. Першою серед них була соціальна психологія, яка виникла на початку ХХ століття і остаточно затвердилась у 20 - 30-х роках. Потім наукову галузь поповнили економічна та історична психологія. Нарешті, в результаті політизації психології та психологізації політики у 70-ті роки виникла відносно самостійно складова системи політичних наук та оформлена у наукову дисципліну політична психологія. Природно, що по відношенню до загальної психології, соціології, політичної економії, історії та політології, ця наука отримала междисциплінарний характер.

У межах світової науки доля політичної психології ще тільки визначається. Зовсім недавно в галузі політичних наук висловлювались сумніви відносно політичної психології як самостійної наукової дисципліни. Так, політологи традиційної орієнтації піддали сумніву сам підхід до політики, який, за їх думкою, страждав редукціонізмом, тобто зводив самі політичні явища до психологічних.

У психологів були свої нерозуміння відносно предмету нової дисципліни. Вітчизняна психологія радянської доби була - серед небажаних феноменів в аналізі політики. Псевдомарксистський економічний детермінізм виносив за дужки будь-які чинники впливу на політику, що не вписувалися до традиційної схеми аналізу. У колишньому СРСР до 60-х років ХХ ст. політичної психології як науки фактично не існувало, оскільки політична свідомість громадян ототожнювалася з панівною ідеологією, а будь-які відхилення від неї вважались абсолютно неприпустимими. Інакше кажучи, політична свідомість громадян зводилася виключно до комуністичної ідеології. В той же час західні політологічні школи, в основному позитивістської орієнтації, розглядали свій предмет як природно наукову дисципліну.

У дискусії про предмет політичної психології можливо відокремити декілька істотних моментів. По-перше, розуміння того, що психологічні компоненти є невід'ємною частиною політичного процесу, відбувалося поступово і гальмувалося методологічними попередніми дослідженнями піонерів-дослідників у цій галузі. По-друге, і праці сучасних психологів, які обирають своїм предметом політичну поведінку, політичне мислення чи політичну культуру, нерідко методологічно недостатньо забезпечені і включають у якості наукового інструментарію політичні й психологічні, статистичні та соціологічні категорії і підходи без їх потрібного перекладу на мову своєї науки. По-третє, політико-психологічна проблематика розвивається не тільки в межах самої цієї науки, але й у працях з етнографії, країнознавства, економіки, історії, соціології та ін.

В останні роки з'явилось чимало цікавих публікацій, які мають міждисциплінарний характер і розкривають закономірності формування особистості в політиці, вплив політичної культури на долю держави, вплив менталітету, що історично склався на розвиток нації, і т. ін. Всі ці проблеми входять до кола досліджень психології політики, але не отримали в ній ще достатнього освітлення і не усвідомлюються фахівцями з суміжних дисциплін в їх політико-психологічному звучанні. Подібно до відомого героя Мольєра, який не здогадався, що він говорить прозою, вони розмовляють на політико-психологічній мові, не підозрюючи про це. Психологія політики знаходиться на початковому етапі свого розвитку з характерними для цього етапу дискусіями з ключових питань. Навіть назва цієї науки викликає спори. Одна група авторів віддає перевагу назві “політична психологія”, друга - “психології політики”, треті використовують назву “соціально-політична психологія”. Суперечки про назву не несуть на собі змістовного навантаження, якщо не враховувати те, що різні автори стоять на позиціях тієї “материнської” науки, з якої вони й вишли. Відповідно вони використовують переважно методологічне забезпечення, яке їм більш звичне. В одному випадку психологія політики розглядається як розділ політології, в іншому - як психологічна субдисципліна. Так, враховуючи, що політична психологія вивчає психологічні компоненти політичної поведінки людей, відомий вчений Г. Щокін вважає, що політична психологія - це галузь психології, яка вивчає психологічні компоненти (настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації тощо) політичного життя суспільства, що формуються і проявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їхніх конкретних політичних діях [96].

Різні й точки зору фахівців на обсяг політико-психологічних феноменв, які включають до предмета. Так, Г. Г. Дилигенський услід за рядом американських політичних психологів гадає, що політична психологія не повинна займатися макрополітичними процесами. Її предмет повинен трактуватися як психологія політиків. Така позиція зменшує предметну галузь, але й передбачає використання виключно інструментарію індивідуальної психології. Другий підхід, якого дотримуються М. Херманн, Дж. Кнутсон, Х. Юлау та інші не менш авторитетні політичні психологи, вважає за необхідне включити до предмета політичної психології не лише поведінкові й когнітивні аспекти особистості політиків-професіоналів, але й усе різноманіття групових процесів, що відбуваються в політиці.

Визначення предмета політичної психології зараз є головною турботою вчених. Про сучасний стан політико-психологічної науки висловилась редактор-укладач одного з найбільш фундаментальних американських праць з політичної психології М. Дж. Херманн, яка підкреслила її розкиданість, фрагментарність, дуже слабкий зв'язок між окремими напрямками та сферами досліджень [136, P. 4].

У цілому розуміння політичної психології як наукової дисципліни хитається між двома полюсами. З одного боку, вона інтерпретується як психологія політиків (політичних лідерів, активістів, членів партій, парламентаріїв), тобто політичної діяльності, якою вони займаються. З іншого - її розуміють як вивчення усіх психічних процесів, що так чи інакше впливають на політику. В першому випадку політична психологія найбільш адекватна своєму найменуванню, виявляє близькість до психології особистості, значну вагу в ній мають прикладні розділи, наприклад розробка оптимальних способів прийняття політичних рішень. У другому випадку вона схожа з тим, що має назву соціально-політична психологія. Це дійсно природно: якщо не замикати вивчення політики у ній самій, а спробувати виявити її роль та місце в суспільстві, мотиви та інтереси, які її спрямовують, вплив політики на суспільство, доводиться звертатись до галузей суспільного життя, які лежать за межами саме політичного життя.

Український політолог В. Бебик слушно наголошує, що політична психологія складається зі свідомих (раціональних) та позасвідомих (ірраціональних) елементів і тому поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідому форму мислення).

По суті, реальна практика політичної психології показує, що в своєму розвитку вона - свідомо чи стихійно - йде своїм шляхом. Тематика більшості монографій та статей, а також узагальнюючих навчальних робіт з політичної психології показує, що значна їх частина трактує сюжети, які виходять за рамки психології політичної діяльності, чи навіть мають лише непряме відношення до політики. Це особливо типове для праць, присвячених масовим політичним процесам та масовій свідомості, відносинам між ідеологією та суспільною думкою, потребам та цінностям, які впливають на політичний розвиток, політичну соціалізацію. В основі цієї тенденції лежить очевидний факт: неможливо зрозуміти психологію “політичної людини”, якщо не пізнати її як людину взагалі, як особистість, яка належить до певного суспільства і пов'язана з певними суспільними групами.

Отже, найбільш загальним і простим можна вважати таке визначення політичної психології: політична психологія - це наука, що вивчає психологічні аспекти політичного життя.

Виокремлюють такі основні функції політичної психології :

пізнавальну - дає змогу людині чітко орієнтуватися в політичному житті і вибирати способи своїх дій;

адаптаційну - сприяє пристосуванню суб'єкта політики до навколишнього середовища;

мотиваційну - дає змогу втілити наміри у певні політичні дії.

Політична психологія бере участь в усіх реально існуючих політичних процесах і має різноманітну та розвинену внутрішню структуру. В силу того що вона включена до різних сторін політичного життя, її структурні компоненти можуть характеризувати зміст політичної поведінки різних суб'єктів, різні (біофізичні, індивідуально-психологічні і соціально-психологічні) рівні їх психологічних потреб, національно-цивілізаційні риси “людини політичної”, які характеризують особливості американської, китайської, російської та інших різновидів психології, та інші політичні явища.

Однією структурною ланкою політичної психології є індивідуальні та групові форми свідомості, що обумовлюють зміст політичних почуттів та емоцій. Так, до індивідуальних психологічних утворень, породжених міжособистими зв'язками людини з іншими суб'єктами та інститутами влади, відносяться: персональний досвід; специфічні емоційні реакції на зовнішні виклики середовища; певна здібність до самоаналізу; особливості індивідуальної волі та пам'яті.

Ці елементи надають неповторний відтінок будь-яким формам політичної поведінки індивідів.

Емоційно-чуттєві утворення, які формуються в групові об'єднання, а через них людина реально включається до політичних відносин, відрізняються особистою емоційною реакцією на політичні події, своїм психологічним темпераментом, пам'яттю та традиціями, які утворюють деяку психологічну ауру, атмосферу співучасті в спільних політичних справах. У межах групової психології зазвичай відокремлюють психологічний склад певної групи (здоровий сенс і групове мислення, сміливість, рішучість, цілеспрямованість, духовність, подвійність тощо); звичайні для більшості психічні реакції на політичні явища, що доповнюють груповий характер (стійкі звичаї, навички, смаки, настрої, ілюзії та ін.), а також такі внутрішні явища, як колективні страхи, чутки, паніка, мода на групові стандарти, поведінки і мислення тощо.

Структурні компоненти політичної психології розрізняються оформленням емоційно-чуттєвих реакцій та відбивають розуміння людиною співвідношення загальних, колективних і індивідуальних інтересів, підлеглість її свідомості психологічному клімату, який був сформований в групі, навичкам, що там діють, та стереотипам по відношенню до політичних явищ (груповий конформізм і лояльність), схильність до лозунгового мислення, здібності до розподілу відповідальності у групі, характер критичності та згоди з думкою лідерів і аутсайдерів, ступінь сприйняття інформації та здібність до творчого рішення тощо.

У плані уточнення прийнято враховувати специфіку великих (чи дистантних, з формально опосередкованим спілкуванням індивідів) груп, до яких можна віднести класи, верстви, територіальні утворення, нації і т. д., а також малих (з безпосереднім спілкуванням індивідів) груп, особливо мікросоціальних об'єднань людей, неформальних утворень, окремих політичних асоціацій тощо. Кожна з цих груп відрізняється характером існування, переважно організованих або стихійних зв'язків, спеціалізованим або мультифункціональним призначенням і т. ін.

Хоча категоріальний апарат політичної психології перебуває ще в стадії розробки, до основних її понять належать: мотиви, потреби, інтереси індивіда та групи; політико-психологічні установи, настрої, політичні звички, традиції, політична воля, мужність, рішучість (або, навпаки, їх відсутність); політична поведінка і реакція індивіда, еліти, соціальної групи, натовпу, спільноти тощо. У концептуальній схемі політичної психології ключове значення мають також поняття особистості, політичної соціалізації, переконань, свідомості і самосвідомості, політико-психологічний простір поведінки, психологічна модель “панування - підкорення” т. ін.

Політична психологія акумулює і вносить до політичної науки систематизоване знання про закономірності та особливості взаємодії людської психіки зі світом політичного буття, вона вивчає саме “людський вимір” політики: особливості і стереотипне сприйняття політичних подій, засвоєння політичних цінностей, настрої широких мас, і т. ін.

Таким чином, політична психологія досліджує, як політичні фактори впливають на особистість людини, її психологічні характеристики, на сприйняття людьми політики з точки зору психології.

З огляду на викладене окреслимо предмет, об'єкт і метод політичної психології.

2. Предмет, об'єкт і метод політичної психології

Предмет політичної психології включає всі прояви суспільної психології в індивідуальній, груповій та масовій формах, пов'язані з політичною діяльністю, що характеризує поведінку людей у будь-яких політичних ситуаціях або умовах (сприйняття, вірування, мотиви, думки, цінності, інтереси, досвід тощо).

Можна погодитись з загальним визначенням предмета політичної психології, запропонованим М.Ф. Головатим, який наголосив на тому, що це визначення не остаточне і може бути поглибленим, деталізованим. Отже, предметом політичної психології є відповідні психічні процеси, стани і властивості людини, які модифікуються, коли вона взаємодіє з владою [52, С. 12].

Важливо враховувати те, що в психологічній науці багато складових, які є предметом політичної психології, вирішуються в межах соціальної, педагогічної і вікової психології, соціології, економічної науки,філософії, історії. Це, зокрема, політичне виховання, суспільна свідомість, політична активність, політична культура і т. ін.

Оскільки основними напрямками політичної психології є біхевіористичний, когнітивістський, психобіографічний та психоісторичний, то в кожному з них дещо по-різному трактується і об'єкт політичної психології.

Психологи-біхевіористи, наприклад, предметом політичної психології вважають певні особливості політичної поведінки конкретної людини, політики лідера, політичної групи, партії, організації тощо. Вони стверджують, що, вивчаючи поведінку, її можна не лише зрозуміти, пояснити, а й відповідно моделювати, сконструювати. Тому й самі політики, на думку біхевіористів, є об'єктом маніпулювання. Такий погляд не можна заперечувати.

Когнітивісти вивчають і досліджують закономірності ідеологічного процесу як складного, суперечливого й неоднозначного явища; їх мета - на основі розвитку політичної психології гуманізувати політичні відносини.

Психологи-психоаналітики предмет політичної психології розглядають крізь призму насамперед підсвідомого. Використовуючи своєрідний психобіографічний метод, вони прагнуть насамперед зрозуміти мотиви конкретних політичних вчинків.

Серед проблем дослідження психоісторичного напрямку політичної психології вагоме місце займають такі, як внутрішня і зовнішня політика, тероризм, етноконфлікти, дискримінація окремих соціальних груп, наявність конфліктного потенціалу, формування субкультури протесту і недовіри громадян до владних структур.

Вузловим питанням політичної психології як наукової дисципліни є її методологія, принцип дослідження психологічних процесів та відносин, психологічний механізм масових форм політичної поведінки і діяльності, психологічні закономірності стихійних та свідомих форм політичної поведінки, формування масових рухів і політичних організацій, питання управління та владних відносин з психологічної точки зору, психологічні компоненти відносин на міждержавному й міжнаціональному рівнях.

Таким чином, основними об'єктами політико-психологічних досліджень є політична участь, політичне лідерство, політичні цінності та установки. Об'єкт конкретного дослідження диктує методи, адекватні його вивченню.

У політичній психології використовують такі методи досліджень: спостереження, соціологічні опитування, тестування, моделювання політичних ситуацій, психосемантичний аналіз, експертну оцінку, створення психологічних портретів, аналіз біографій політичних діячів та ін. Більшість перелічених методів дослідження політична психологія запозичила із соціального, клінічного, когнітивного та інших напрямків психології.

Розглянемо особливості деяких методів дослідження політичної психології.

Спостереження - один із основних емпіричних методів психологічних досліджень. У політичній психології - це спеціальне, систематичне й цілеспрямоване спостереження за політичною поведінкою, діями, процесами з метою з'ясування їх сенсу, змісту, мети і спрямованості.

Соціологічні опитування - це метод, який часто використовують для збирання первинної вербальної інформації про явища індивідуальної свідомості, об'єктивні факти і процеси. Цей метод широко використовують також у соціологічних, психологічних, економічних, демографічних, політологічних, педагогічних та інших дослідженнях. Оскільки в політичних процесах часто зайнято багато особистостей, то завдяки цьому методу вдається визначати психолого-політичні стани, орієнтації, прогнозувати поведінку значної кількості людей, окремих соціальних, демографічних груп, класів тощо. У політичній психології велике значення мають багаторазові соціологічні опитування (панельні), за допомогою яких можна простежити динаміку політичних явищ і процесів. Для оперативного вивчення громадської думки застосовують так звані зондажні опитування (опитування-блискавку, опитування-голосування). Найпоширеніші анкетні соціологічні опитування: поштові, друкування анкет у засобах масової інформації, телетайпні. Технологію опитувань політична психологія запозичила в соціології.

Взагалі різні феномени масової політичної поведінки потребують не тільки проведення масових опитувань різних груп населення, а й аналіз статистичних даних, проведення сфокусованих інтерв'ю та методу фокусу груп. Так, підготовка передвиборних кампаній в останні роки породила широкий попит на складання так званого паспорту округу. Політичні соціологи і психологи проводять аналіз статистичних даних конкретного виборчого округу з послідовним описом основних психологічних та соціологічних типів виборця. При наявності результатів моніторингових досліджень в окрузі на протязі кількох років така робота дає дуже точні результати. Політик отримує детальне уявлення як про глибинні та малорухомі установи своїх виборців, так і про ситуативні зміни в їх настроях.

Тестування - метод психологічної діагностики за допомогою заздалегідь заготовлених стандартизованих запитань та завдань (тестів). У політичній психології завдяки тестуванню можна виявити відмінності в політичних поглядах окремих політиків, між різними явищами, визначити рівень політичної культури, грамотності людини, наявність у неї певних навичок, знань, особистісних характеристик.

Моделювання політичних ситуацій - дослідження політико-психологічних процесів і станів за допомогою їх реальних (фізичних) або ідеальних (насамперед математичних) моделей. Під моделлю тут розуміють систему об'єктів і знаків, які відтворюють окремі істотні властивості системи-оригіналу. У такий спосіб можна моделювати прогнозований мітинг, партійні збори, виборчу кампанію тощо.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20


© 2010 BANKS OF РЕФЕРАТ