Рефераты
 

Політологія

онцепція глобалізації (Т. Парсонс, У Робінсон, К. Пей, Е. Ласпо, Д. Медоуз, А. Печеї, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр).

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте особливості політичної думки Давнього Сходу.

2. Які особливості полісної культури Древньої Греції?

3. Розкрийте зміст концепції “ідеальної держави” Платона.

4. Назвіть основні ідеї Арістотеля про політику.

5. Який внесок М. Макіавеллі в розвиток сучасної політології?

6. Розкрийте зміст теорії суспільного договору і природного права в історії політичної думки.

7. Проаналізуйте вчення Ш. Монтеск'є про поділ влади.

8. Охарактеризуйте політичні погляди основних представників європейського лібералізму XIX ст.: Б. Констан, Д. Мілль, А. Токвіль та ін.

9. Який внесок М. Вебера в розвиток теорії легітимного панування?

10. Розкрийте зміст основних ідей утопічного соціалізму.

11. Сутність політичної доктрини марксизму.

12. Назвіть основні напрямки російської політичної думки кінця XIX - початку XX ст. і їх видатних теоретиків.

13. Які основні ідеї і напрямки сучасної політичної думки?

14. Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?

15. Назвіть основні причини домінування в політичній науці першої половини ХХ ст. досліджень американських вчених.

16. Охарактеризуйте головні тенденції, теоретичні проблеми, перспективи розвитку європейської політології другої половини ХХ ст.

17. Зробіть аналіз біхевіоризму як основного методу політичних досліджень американської політології ХХ ст.

18. У чому полягає теоретичне та прикладне значення соціологічної теорії П. Бурдьє для вивчення світу політики.

Тема 3. Політична думка України

Ніхто не побудує нам держави, якщо ми самі її не побудуємо, і ніхто не зробить з нас націю, якщо ми самі нацією не хочемо бути.

В. Липинський

1. Політичні ідеї в період Київської Русі.

2. Розвиток політичної думки в Україні ХVI - XVIII ст.

3. Історія розвитку політичної думки в Україні ХІХ ст.

4. Політична думка українського зарубіжжя.

1. Політичні ідеї в період Київської Русі

Українська політична думка розвивалася в тісній єдності з історією свого народу, з його боротьбою за національне звільнення, державну незалежність.

Після розпаду Київської Русі (у 40-х роках ХIII ст.) і звільнення від татаро-монгольського ярма формується мала Русь, або Україна, яка поєднувала південно-західні землі колишньої Київської Русі. До речі, назва „Україна” вперше згадується в 1187 р. в Іпатіївському літописі для позначення території східних слов'ян. До грудня 1917 року офіційно південно-західна Русь не називалася Україною. Однак на практиці ширилися назви Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Західна Україна. На українські землі постійно прагнули поширити свою владу сильні на той час сусідні держави: Литва, Польща, Угорщина. У середині XVI ст. українські землі - Волинь, Східне Поділля, Київщина, частина Лівобережжя - були приєднані до Польщі.

Результатом Переяславської Ради в березні 1654 р. з'явилося приєднання Лівобережної України до Росії. Правобережна Україна залишилася в складі Польщі. У XVII ст. відбулося заселення Слобідської України.

Після укладання Союзного Договору в грудні 1922 року Україна ввійшла до складу СРСР. 24 серпня 1991 року перемогла історична справедливість: Україна стала незалежною державою.

Проблеми боротьби українського народу за звільнення від кріпосницького і самодержавного гніта, за державну незалежність обумовили визначену специфіку політичної думки України протягом всієї історії її розвитку. Їй притаманні ідеї патріотизму, гуманізму, демократизму, загострене почуття національної самосвідомості.

У джерел української політичної думки стояла християнська філософія Київської Русі. Перехід Київської Русі від язичества до християнства (988 р.) став важливим етапом у розвитку політико-правової і духовно-культурної думки. Київська Русь виникла в IX ст. у результаті економічного, політичного і культурного розвитку східнослов'янських земель і об'єднання їх на цій основі в державу ранньофеодального типу.

Одним із ранніх політико-правових джерел є “Слово про закон і благодать” (ХІ ст.) митрополита Київського Іларіона. Тут викладається релігійно-соціологічна концепція, відповідно до якої історія являє собою процес зміни принципів релігії. В основі Нового завіту, стверджує Іларіон, лежить принцип благодаті. З появою благодаті утвориться суспільство рівноправних християнських народів. Благодать для Іларіона - це синонім істини, а закон - лише тінь істини.

Політичні ідеї Київської Русі знайшли своє глибоке відображення в літописах. “Повість временних літ” (1113 р.) Нестора викладає політичну історію Русі, дає характеристику князів, виділяє основну ідею - ідею єдності російських земель. “Новгородський літопис” (1136 р.) виражає антикнязівські тенденції, зокрема, він віддає перевагу владі віча - колективного органу, а не владі князя.

У “Повчанні Володимира Мономаха”, “Російській Правді” (XI - XIII ст.) “Слові о полку Ігоровім” (XII ст.) “Посланні Данила Заточника” (XIII ст.) і інших джерелах закладені ідеї сильної князівської влади і заклик до єднання російських земель. Одноособова влада князя розглядалася як основна умова територіальної цілісності, сили, процвітання держави.

Незважаючи на авторитет і сильну владу князя в Київській Русі, князівське правління не було абсолютним. Деякою мірою влада князя була обмежена діяльністю представницьких органів: віча, князівської думи, боярської думи, феодальних з'їздів, соборів. І хоча вони досягли рівня парламентських форм, однак можна стверджувати про наявність елементів демократизму політичної влади в Київській Русі.

2. Розвиток політичної думки в Україні в XVI - XVIII ст.

У XVI - XVII ст. політична думка України мала гуманістичну спрямованість. Це обумовлювалося необхідністю збереження національної самобутності народу України в умовах загрози його поневолення Польщею. Основною формою протесту проти соціально-економічного, національного і релігійного гніту була літературна полеміка. Прийняття Брестської унії (1596 р.) активізувало творчу діяльність багатьох відомих українських полемістів. Центрами поширення наукових знань у цей період були Острозька і Київська школи. Тут працювали видатні філософи, історики, математики, астрономи. В Острозі Андрій Курбський, один із сподвижників Івана Грозного, виступає з критикою самодержавства, царських реформ, вважаючи основним у державному правлінні обмеженням влади монарха представницьким органом - “Думу”, “раду, що обирається”. Одержуючи знання в Острозі, відомий український полеміст Герасим Смотрицький у праці “Ключі царства небесного” міркує про вічність, про рух матерії і суспільства, про єдине коло долі. У праці “Апокрисіс” український полеміст Христофор Філалет виступає в захист прав, інтересів українського народу, його боротьби проти соціального і національного гноблення, застерігає правителів від беззаконня. У соціально-політичних поглядах Філалета містяться ідеї суспільного договору і природних прав людини.

Український полеміст Кирило-Транквіліон Ставровецький у працях “Зерцало Богослов'я”, “Євангелії учительноє” досліджує проблеми походження і вічності світу, християнської етики, сутності держави, говорить про соціальну рівність, про волю людини. Основна задача держави, на його думку, - вміння погодити різні, а часом і непримиренні інтереси. А для всіх громадян інтереси держави понад усе. Видатний релігійний письменник і мислитель Іван Вишенський, який багато років жив, діяв і проповідував в монастирі на Афоні, в палких трактуваннях (найбільш могутнє з них - “Писання до втеклих від православної віри єпископатів”) різко критикує Брестську унію, соціальне зло, світських і духовних панів, призиває до соціальної рівності, до духовної чистоти, любові до батьківщини, до простої людини. Неприпустимо, на його думку, відступ від соборності керування, тому що це божественне явище, прояв рівності, демократизму, раннього християнства.

Важливе місце у творчості видатного українського гуманіста С. Орихівського займають проблеми держави, права, закону. Він розвиває ідеї поділу влади, незалежності суду, відстоює необхідність керуватися винятково законом у діяльності всіх структур влади, в тому числі й влади монарха.

Представники українського гуманізму зробили значний внесок в розвиток теорії суспільного договору, в розробку проблеми пріоритету двох влад - світської і духовної, виступаючи проти підпорядкування державної влади - влади церковній. Заслугою українських гуманістів є їхня виняткова увага до проблем морального і патріотичного виховання громадян. Любов до Батьківщини, сумлінне служіння їй, суспільна активність - ось основні складові добробуту країни.

Величезну роль у розвитку створення науки і культури, в досягненні незалежності України відіграла Києво-Могилянська академія, - перший вищий навчальний заклад України, Росії і Білорусії. Цей титул академії вона одержала у 1701 році. У трактатах її засновника, київського митрополита Петра Могили (1574 - 1654 рр.), обґрунтовується ідея незалежності України. П. Могила був прихильником правління освіченого монарха, яскравим прикладом служіння своєму народу, активної участі в утворенні і вихованні молоді.

Могила Петро Семенович (1574 - 1654 рр.) народився в Молдавії, вчився у Львівській школі, вищу освіту одержав у Франції. У 1627 році його було обрано Києво-Печерським архімандритом. Будучи істинним патріотом, Могила встає на шлях просвітництва, розвитку освіти і виховання молоді і створює Києво-Могилянську академію. Він сприяв письменникам і художникам, піклувався про поширення друкарства.

Видатним і послідовним прихильником „освіченої монархії” був і Феофан Прокопович - філософ, письменник, ректор Києво-Могилянської академії, пізніше - сподвижник Петра I. Узявши за основу західно-європейські теорії суспільного договору і природного права, розділяючи погляди Г. Гроція, Т. Гоббса, С. Пуфендрофа з проблем держави, права, закону, Ф. Прокопович розробив теорію освіченого абсолютизму. Відповідно до цієї теорії, оптимальною формою державного прояву є „освічена монархія”, яка володіє необмеженою владою, що втілює в собі єдність, цілісність і благо.

Професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський рішуче протестував проти соціального і національного гноблення. Підтримуючи в цілому реформи Петра I, С. Яворський займав відмінні від Ф. Прокоповича позиції стосовно церковної реформи, виступаючи за політику невтручання держави у справи церкви.

У ХVІІІ ст. провідним напрямком політичної думки в Україні було просвітництво. Просвітництво стало відображенням кризи феодальної системи, яка почалася, зародження і розвитку капіталізму в цілому у всій Росії. Це супроводжувалося посиленням антикріпосницьких і антисамодержавних тенденцій у філософських та політичних вченнях. Представниками українського просвітництва в цей період виступали Г. Сковорода, С. Десницький, С. Гамалея, Я. Козельський, П. Лодій, В. Каразін та ін.

Григорій Сковорода (1722 - 1794 рр.) - філософ, просвітитель, поет, відомий насамперед своїми просвітницькими ідеями, спрямованими проти феодально-кріпосницького ладу, соціальної нерівності, на захист трудового народу. У центрі його уваги була проблема людського щастя. Шлях до щастя людини, на його думку, лежить через досягнення волі його духу, заключається у самопізнанні. Як просвітитель, він вірив у велику силу розуму. Григорій Сковорода виховував у народу патріотичні почуття, проповідував високі моральні ідеали. Ідеал суспільства він показав у образі „горньої республіки”, де існують справедливість, рівність, дружба, загальне щастя.

У центрі уваги українських просвітителів знаходилася проблема подальшого розвитку концепції “природного права” стосовно перебудови суспільно-економічної системи, удосконалювання її не шляхом революції, а шляхом реформ. У працях С. Десницького (1740 - 1789 рр.), Я. Козельського (1728 - 1793 рр.) засуджуються кріпосництво, само-державство, пропонуються шляхи їхньої зміни через обмеження продажу дворянами селян, а зміни влади монарха представницькими органами (сенатом), зміцнення законності.

С. Десницьким було запропоноване введення інституту присяжних, які повинні вибиратися від імені всіх станів.

В. Каразін, П. Лодій, вважаючи монархію оптимальною формою правління, висували як основний засіб перетворення суспільства - справедливі державні закони. Тільки такі закони, на їхню думку, можуть забезпечити громадські свободи, які забезпечують індивіду можливість діяти у власних інтересах, для досягнення власного блага.

Протягом усієї історії розвитку української політичної думки чітко виділяється її демократична тенденція. Червоною ниткою в працях відомих мислителів-учених України проходить ідея встановлення суспільства, заснованого на принципах рівності, свободи, соціальної справедливості.

Важливе місце в розвитку української державності, побудованої на основі демократичних принципів, належить Запорізькій Січі. Запорізька Січ - це суспільно-політична і військово-адміністративна організація українського козацтва, яка сформувалася в першій половині XVI ст. Її утворення було видатною подією в житті українського народу. За формою правління Запорізька Січ була республікою з характерною для неї виборністю усіх владних органів (старшин, козаків, ради т. ін.). Повстання запорізьких козаків в січні 1648 р. поклало початок національно-визвольній боротьбі українського народу 1648 - 1654 рр. під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького, яка завершилася Переяславською радою (березень 1654 р.). Це була велика історична подія для українського народу - Україна одержала юридичне визнання як нова держава в складі Росії. Структура створеної Б. Хмельницьким на основі досвіду Запорізької Січі держави - Української Козацької Республіки - носила демократичний характер і складалася з системи законодавчих, виконавчих і судових органів (загальновійськова рада, рада генеральної старшини, генеральний уряд, судові установи і т. д.). На чолі всієї системи органів влади стояв гетьман, у руках якого зосереджувалася значна повнота влади. Після Б. Хмельницького нікому з його послідовників (гетьманам Д. Дорошенко, П. Мазепі, І. Скоропадському та ін.) не вдалося зміцнити українську державність. Підсумком імперської політики Росії була ліквідація в 1764 р. автономії України.

Ідея демократизму в українській політичній думці, в історії розвитку українського конституціоналізму знайшла своє практичне втілення в Конституції 1710 р., яка була розроблена сподвижником гетьмана І. Мазепи - гетьманом Війська Запорізького П. Орликом. Конституція 1710 р. - це перша в Європі демократична Конституція (більш рання в порівнянні з Конституціями США (1787 р.), Польщі (1791 р.), Франції (1791 р.). У Конституції 1710 р. знайшли своє відображення українська національна ідея, ідея природного права людини на волю. Вперше в умовах феодальної системи юридично був визначений механізм захисту демократичних прав усіх соціальних шарів суспільства, в тому числі й соціальних низів - козаків і посполітих. У Конституції П. Орлика були відображені основні принципи республіканської форми правління: про обрання всіх державних органів знизу доверху, про поділ влади (Генеральної Ради - законодавчої влади, гетьмана - виконавчої влади, Генерального Суду - судової влади), про обмеження гетьмана у своїй діяльності законами і т.д.

3. Історія розвитку політичної думки в Україні XIX ст.

Розвиток політичної думки в Україні ХІХ ст. проходив на фоні поглиблення кризи феодальної системи і розвитку капіталізму. Як і в Західній Європі, це супроводжувалося посиленням антифеодальної спрямованості в політичних навчаннях. У центрі політичної думки в Україні даного періоду знаходилися проблеми національного звільнення і відродження українського народу, демократичного перетворення і пошуку найкращих форм, устрою української держави. Як і в попередній період, існував сильний вплив політичної думки Західної Європи, зокрема, ідей Великої Французької революції. Уперше на арену політичної боротьби виходять прогресивно спрямованні представники дворянства й інтелігенції. По всій Російській імперії, у тому числі й на Україні, діяли таємні товариства (у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та іних містах). Особливо активною була діяльність декабристів - організовано оформлених дворянських революціонерів, очолюваних П. І. Пестелем (1795 - 1843 рр.) і М. М. Мурав'йовим (1795 - 1843 рр.). Керівником Південного товариства, яке діяло в Україні, був П. І. Пестель. Будучи прихильниками теорії природного права, П. І. Пестель і М. М. Мурав'йов у розроблених ними проектах рішуче заперечували кріпосництво, царське самодержавство, становість, відстоювали громадську рівноправність. Вони виступали на захист ідеї народного суверенітету, робили ставку на революційні дії, на повстання. На відміну від помірного конституційного проекту Мурав'йова, радикальний проект Пестеля “Російська правда” передбачав негайне після повстання звільнення селян, наділення їх землею, усунення монархії, рівності всіх перед законом тощо. Пестель виступав за республіканську форму правління на чолі з Народним Вічем як законодавчим органом, Державною Думою, яка обирається Вічем в якості Верховної виконавчої влади і Верховним Собором - вищим судовим органом. “Російська правда” висувала для всіх громадян свободу слова, друку, віросповідання.

Починаючи з 40-х років XIX ст., розвиток політичної думки в Україні проходив двома основними напрямками: ліберально-демократичним і революційно-демократичним. Чіткий прояв даних напрямків знайшов відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства - таємної політичної організації, яка виникла наприкінці 1845 - початку 1846 рр. у Києві. У своїй основі Кирило-Мефодіївськє товариство (братство) додержувалося ліберально-демократичної традиції. До нього увійшли видатні вчені, письменники, поети, художники, студенти Київського університету: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Бєлозерський, Пантелеймон Куліш, Георгій Андрузський, Іван Посада, Дмитро Пільчиков, Олесандр Тулуб, Панас Маркович, Микола Савич і ін. Основні ідеї товариства викладені в “Книзі буття українського народу”, “Статуті Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія”, у відозвах “Брати українці”, “Брати великоросіяни і поляки”. Програмним завданням Кирило-Мефодіївського братства було скасування кріпосного права, ліквідація самодержавства, відродження української державності на основі республіканської форми правління, утворення слов'янської федерації, яка повинна складатися з України, Росії, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії. Здійснення цього завдання пропонувалося мирним шляхом, шляхом реформування існуючої суспільної системи. Деякі члени Кирило-Мефодіївського товариства стояли на більш радикальних позиціях щодо питань способу реалізації його програми. На їх чолі стояв Тарас Шевченко (1814 - 1861 рр.) - поет, мислитель, революційний демократ. Т. Шевченко виступав за активні революційні дії в боротьбі за ліквідацію феодально-кріпосницької системи й царського самодержавства, за національне визволення України, соціальне розкріпачення всіх народів російської імперії. Його політичним ідеалом була демократична республіка. У той же час він указував на слабкий бік буржуазної республіки, відзначав її формальний характер, наявність у ній соціального насильства.

У другій половині XIX ст. в політичній думці України продовжують розвиватися традиції демократизму, федералізму, лібералізму. Найбільш відомими представниками ліберально-демократичного напрямку були В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Терлицький. Вони брали активну участь в організаціях української демократичної інтелігенції - громадах, - діючих у багатьох містах України. Ідеї громадівців знаходили відображення в журналі “Основа” (1861 - 1862 рр.).

Своєрідною була позиція відомого історика В. Антоновича (1834 - 1908 рр.) стосовно ідеї української державності. Будучи прихильником ідей політичної рівності, свободи, народовладдя, Антонович вважав український народ не здатним мати свою державність. Ця властивість, на його думку, є вродженим, характерним для українського менталітету. Для українського народу тільки в рамках волі, творчості, рівності можлива реалізація його демократичних ідеалів.

У розвитку ліберальних ідей, ідей конституціоналізму і федералізму особлива роль належить видатному вченому, політичному і суспільному діячу Михайлові Петровичу Драгоманову (1841 - 1895 рр.). У його працях поставлені і своєрідно вирішені проблеми демократії, політичної волі, прав людини, конституціоналізму, федералізму, національного самовизначення, ролі політичної свідомості та політичної культури. Найбільш повно політичні погляди М. Драгоманова втілені в одному з перших конституційних проектів „Вільний союз - Вільна спілка” (1885 р.). Формі державного устрою Драгоманов віддавав вирішальне значення. Його ідеалом була федеративна республіка, побудована на основі децентралізації, обласної автономії і широкого місцевого самоврядування. У федерації М. Драгоманов бачив можливість демократичного вирішення національного питання, соціального звільнення народів. План перебудови суспільства, за Драгомановим, полягає в наступному: вільні народи поєднуються у вільні суспільства, суспільства - у федерацію суспільств у межах України, яка ввійде у федеративний союз народів Росії, а потім - у федерацію всіх слов'янських народів. Подальша перспектива полягає у створенні федерації народів Європи, світу. Драгоманов розробив структуру поділу влади: законодавча - двопалатний Собор (Державна Дума і Союзна Дума); виконавча - глава держави; судова - судові органи. Як бачимо, вирішення проблеми державної незалежності України Драгманов бачив у перетворенні в демократичну, децентралізовану федерацію. При цьому він керувався принципом синтезу національного і загальнонаціонального, показуючи теоретично, що тут немає протиріч. Драгоманов дотримувався ідеї еволюційного розвитку суспільства, не заперечуючи в деяких випадках можливості революції.

М. Драгоманов належить до тих вчених, суспільних діячів, які залишили в українській філософській думці яскравий слід. Він жив і творив у конкретних історичних умовах, розвиваючись і міняючись разом з ними, залишаючись при цьому послідовним демократом і гуманістом.

Драгоманов Михайло Петрович народився в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібного дворянина. У 1859 р. вступив до Київського університету, був активним учасником суспільних заходів студентства в просвітницькій роботі серед населення. У 1863 р. М. Драгоманов стає членом київського гуртка українофілів під назвою “Громада”.

У середині 60-х років М. Драгоманов сформувався як учений, політичний публіцист, демократ. У 1875 р. він був звільнений з Київського університету за політичну неблагонадійність. Восени 1875 р., уникаючи переслідувань, виїхав до Відня. Восени 1876 р. він створює в Женеві суспільно-політичний збірник “Громада”. Період 80 - 90 рр. для М. Дрогоманова був пов'язаний з його орієнтацією на з'єднання ліберальних, демократичних і соціал-реформістських ідей у сфері політики, держави і права. М. Драгоманов багато в чому випередив свій час, акумулюючи в своїх концепціях конституціоналізму і федералізму загальнолюдські цінності.

Політичні погляди українських революційних демократів І. Франка, Л. Українки тісно перепліталися з марксизмом. Для Івана Франка (1856 - 1916 рр.) - видатного українського письменника, поета, мислителя, суспільного діяча - боротьба за демократію в Україні була тісно пов'язана з боротьбою за соціалізм, за соціалістичну республіку, яка поступово переросте в суспільство народного самоврядування. Основою цього суспільства, вважає І. Франко, повинен бути вільний союз громад, що обирає єдиний представницький орган і виконавчі органи. Соціалізм йому бачився виникаючим як у ході соціальної революції, так і мирним шляхом. Політичну самостійність України І. Франко представляв у складі федеративної демократичної російської держави, в якій усі визвольні народи, в тому числі й український, будуть входити на правах демократичної автономії, яка ототожнювалась ним з демократичною республікою. Як і М. Драгоманов, І. Франко вважав федерацію вільних народів Росії основою федерації слов'янських народів, а в майбутньому - і всесвітньої федерації.

4. Політична думка українського зарубіжжя

У першій половині ХХ ст. багато діячів науки і культури України жили і працювали в еміграції. Представники українського зарубіжжя належали до різних течій філософської і політичної думки. До основних напрямків політичної думки українського зарубіжжя відносяться: народницький, консервативний, національно-державний. Найбільш видатними представниками народницького напрямку були М. Грушевський, Р. Лащенко і С. Шелухін. Вони вивчали історію українського народу, розвивали ідеї федералізму, українського демократизму.

Михайло Грушевський (1866 - 1934 рр.) - історик, політичний діяч, перший президент незалежної України (березень 1917 - квітень 1918); займався дослідженням трьох основних категорій: народ, держава і герой в історії. На думку М. Грушевського, воля, рівноправність і „народний ідеал справедливості” - основні ідеали українського народу. М. Грушевський підтримував ідею автономії України в перетвореній на демократичних засадах Російській федерації. При цьому він виступав за високий рівень незалежності України в цій федерації, за винятком спільного з Росією ведення деяких загальнодержавних справ.

Грушевський Михайло Сергійович народився в м. Холмі (нині на території Польщі), де його батько викладав у міській гімназії. М. Грушевський закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Тут він почав наукову працю під керівництвом В. Антоновича.

Діяльність М. Грушевського в Львівському університеті, на чолі наукового товариства ім. Т. Шевченка, в українських освітніх установах; 2 000 наукових праць, 10-томна “Історія України - Руси” цілком розкривають Михайла Грушевського як видатного вченого-енциклопедиста. Як політик М. Грушевський був засновником національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців, був вибраний першим президентом Української Народної Республіки (1907 - 1919 рр.).

Не виключав можливості федеративних зв'язків України з Росією і Р. Лащенко. Ідею федеративного об'єднання України з чехами, сербами, словаками, хорватами, словенцями підтримував С. Шелухін.

Основними представниками українського консерватизму були В. Липинський, С. Томашевський і В. Кучабський. Вони досліджували монархічні традиції в історії української державності, працювали над обґрунтуванням ідеї правомірності монархічної форми правління для сучасної української держави. В. Липинський (1882 - 1930 рр.) оптимальність парламентської монархії на чолі з “наслідним гетьманом” виводив для України з досвіду гетьманьсько-козацької держави Б. Хмельницького. На думку В. Липин-ського, при такій формі державного правління повинні діяти практика поділу влади, принципи сполучення сильної державної влади, волі громадян, співробітництва всіх класів, соціальних шарів суспільства.

С. Томашевський (1875 - 1930 рр.), розділяючи в основному політичні погляди В. Ліпинського відносно майбутнього української держави, свою політичну концепцію будував на визнанні першою українською державою Галицько-Волинського князівства XIII - XIV ст. Тому, на його думку, для українського народу більш характерними є традиції монархізму, а не демократизму, так що виходить, вважає С. Томашевський, основою майбутньої української держави повинна стати Галичина, формою ж правління цієї держави буде монархія, очолювана уніатською церквою (клерикальна монархія).

Консерватизм А. Кучабського (1895 - 1945 рр.) спирався на ідею залучення старої аристократії до створення української державності, відродження в аристократії почуття патріотизму до рідної землі, духовного виховання молоді, підвищення її освітнього рівня, прилучення до організації української держави людей з народу, що володіє бойовим, військовим духом.

Прихильники національно-державного напрямку - С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, О. Ейхельман та ін. - в своїх доктринах обґрунтували ідею права кожної нації на автономію і державну незалежність. С. Дністрянський (1876 - 1936 рр.) у своїй теорії суспільних зв'язків (наприклад, таких як родина, рід, плем'я, народ, держава, церква, класи, партії тощо) показав, що держава є закономірним етапом у процесі розвитку суспільних зв'язків - суспільним зв'язком вищого типу. У процесі цього розвитку держава вбирає в себе історично сформовані традиції свого народу. Для України такими традиціями є демократизм і постійне проживання українського народу на своїй етнічній території, починаючи з періоду Київської Русі. У конституційному проекті С. Дністрянського майбутня українська держава представлена як народна республіка.

В. Старосольський (1878 - 1942 рр.), розділяючи в основному позиції С. Дністрянського щодо майбутньої української державності, вважав, що створити її можна тільки на основі національної спільності, і насамперед спільності класів, як основних носіїв національної свідомості.

У національно-державній концепції О. Бочковського (1884 - 1939 рр.) приділяється велика увага проблемі формування націй і ролі в цьому процесі держави. На думку О. Бочковського, тільки в незалежній державі можливий економічний, культурний і політичний розвиток нації.

У першій половині ХХ ст., крім вище розглянутих напрямків української політичної думки, визначний внесок у розгляд проблем державності України внесли такі відомі політики та вчені, як Д. Дорошенко, В. Винниченко, Д. Яворницький, Д. Багалій, П. Полтава й ін.

Володимир Винниченко (1770 - 1951 рр.) - політик, письменник, публіцист, голова Генерального секретаріату Центральної Ради і голова Директорії Української народної республіки - свою концепцію майбутньої української державності розвивав на основі принципів соціалізму. Тільки режим соціалістичної влади, на його думку, може забезпечити національне і соціальне звільнення української нації.

На позиціях націонал-комунізму в вирішенні проблеми державного будівництва України стояли М. Хвильовий (1893 - 1933 рр.) - письменник, публіцист, М. Міхновський (1873 - 1924 рр.) - український суспільний і політичний діяч, основним політичним гаслом якого було “Україна для українців”, що відображає вкрай націоналістичну спрямованість.

Багатовікова історія української політичної думки - це важкий пошук найкращої моделі політичного устрою і розвитку незалежної України. На цьому шляху політичні ідеї в Україні розвивалися багатопланово, різними напрямками, створивши теоретичну основу для подальшої еволюції політичної науки в умовах сучасної української держави.

Контрольні запитання

1. Які основні політичні ідеї в Київської Русі?

2. Назвіть основні напрямки української політичної думки XVI -XVIII ст. і їх видатних представників.

3. Які основні ідеї українського просвітництва?

4. Розкрийте політичну структуру Української Козацької Республіки.

5. Яка роль Конституції 1710 р. в історії політичної думки України.

6. Назвіть основні напрямки української політичної думки XIX ст. і її основних теоретиків.

7. Охарактеризуйте роль і значення української революційної демократії.

8. Охарактеризуйте розвиток ідей федералізму в політичній думці України.

9. У чому суть політичної думки українського зарубіжжя?

10. Назвіть найбільш актуальні для сучасної України проблеми, розроблені в українській політичній думці XIX - початку XX ст.

Розділ II. Політика і влада

Тема 4. Політика як соціальне явище

У політиці немає моралі, а є тільки інтереси.

Н. Макіавеллі

Справедливість є головною чеснотою політики, як істина є головною чеснотою систем мислення.

Дж. Роулз

1. Що таке політика?

2. Структура і функції політики.

3. Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства.

1. Що таке політика?

Зміст поняття “політика” важко визначити через його багатозначність. Небагато знайдеться слів, настільки насичених значеннями. Ще давньогрецький політичний діяч Перікл стверджував: “Лише одиниці можуть творити політику, проте висловлюватись про неї можуть усі”. Ми говоримо про політику держави, політику партій; конфесіональну, економічну, національну, регіональну, гендерну, сімейну політику, політику ринку, батьків, роботодавців, керівників установи тощо. Чи слід вважати, що у всіх зазначених випадках ми говоримо про одне й те ж саме, чи існує різниця в змісті поняття “політика” стосовно кожного з них? Що таке політика, чим вона відрізняється від інших сфер суспільного життя? Які царини людської життєдіяльності пов'язані з політикою?

Роль та місце політики визначаються відмінностями в підходах до осягнення соціальності людини. Чи вважати соціальність природною для людини, розглядати життя у громадянському суспільстві як її найвищу форму чи, навпаки, визначити, що соціальність людини неприродна, а громадянське суспільство сприяє доведенню природної нерівності до небезпечної межі - в залежності від цього можна сконструювати дві протилежні моделі становлення політики в суспільстві як глобального соціального інституту. Таке питання частіше ставиться в негативній і гіпотетичній формі: якою було б соціальне життя людей за відсутності політичних зв'язків?

Згідно з Арістотелем, життя людей можливе й поза громадянським суспільством, про що свідчить існування дополітичних суспільств або спільнот, що діяли як етноси, без міст-держав (полісів), але це був нижчий рівень організації суспільного життя. За думкою Августина Блаженного, Лютера, Кальвіна та Гоббса, такий спосіб життя неможливий через злий характер людини. Порівняно з природним станом, вважає Руссо, громадянське суспільство призводить до занепаду та лиха, але з початком процесу цивілізації організоване співробітництво людей стає неминучим. Якщо Платон, Лютер, Гоббс приписують цьому фактору роль стабілізатора соціальних відносин, то Карл Шмітт розглядає поділ на друзів/ворогів як сутність політики, а Фрейд вважає, що нездатність провести відмінність між суперництвом та ворожістю є невикорненою, природженою властивістю людства, яка виникає як результат колективного злочину, котрий робить неможливим мистецтво управління.

Сама оцінка політичної діяльності з боку суспільства завжди роздвоюється:

вона може розцінюватися як “благородна справа”. Такою її вважав ще Арістотель. У цьому випадку політика - це мистецтво управління суспільством, це миротворча діяльність, спрямована на об'єднання суспільства навколо вищої мети;

навпаки, вона може вважатися “вульгарною справою”, бо є справою брудною, принизливою, яка зводиться то до “марних політичних ігор”, то до “пустих балачок”, то до “непомірного марнолюбства”.

У наукових колах оцінка сфери політики також не була єдиною: одні спеціалісти стверджують, що політика - це наука, а інші - що це мистецтво. Можливо, деякі з визначень поняття “політика” зроблять її більш прозорою:

політика - це прагнення до влади, її завоювання та утримання (М. Вебер);

політика - це концентрований вираз економіки; царина відносин між класами суспільства, їх відношення до держави як знаряддя пануючого класу (В. І. Ленін);

політика у вищому розумінні є життя, а життя є політика (О. Шпенглер);

політика - це боротьба за організацію людських можливостей (Д. Хелд);

політика - це владний розподіл цінностей всередині суспільства (Д. Істон);

політика - це вивчення впливу і того, хто впливає... інакше кажучи, хто і що отримує, коли і як (Г. Лассуелл);

політика - це сперечання навколо влади і статуса (О. С. Панарін);

політика - це результат усвідомлення суспільних протиріч як відносин “друзів - ворогів” (К. Шмітт);

політика, не маючи “самостійної екзистенції” (існування), є лише певною формою мислення, формою дискурсу (М. Хеттіх).

Аналіз різноманітних підходів до теоретичної інтерпретації політичної сфери дозволяє зробити висновок про її багатомірний характер. Політика постає у єдності трьох взаємопов'язаних аспектів: 1) як сфера суспільного життя; 2) як один із видів активності соціальних суб'єктів; 3) як тип соціальних відносин (між індивідами, малими групами тощо).

У перекладі з давньогрецької слово “політика” означає “державні або суспільні, громадські справи”. Сам термін набув поширення під впливом трактату Арістотеля про державу, політичний устрій та державний лад, що був названий ним “Політика”. Людина є політичною істотою у тому сенсі, що вона є соціальною істотою, а також через те, що тільки вона здатна жити у „громадянському суспільстві”. Сьогодні зрозуміло, що політику неможливо визначити, якщо керуватися якимось одним критерієм.

Найбільш поширеним підходом до інтерпретації політики є її ідентифікація з феноменом влади. При цьому розрізняють дві позиції. Перша: політику визначають як відносини з приводу державної влади, її організації, напрямків діяльності. Друга: політику ототожнюють з усіма різновидами влади, тобто не обмежуються лише державною владою та її інститутами. Згідно з цією “екстенсивною” тезою, політика - явище універсальне, без якого суспільство не може обійтися. “Політика - це все”: вибори глави держави, виховання дітей, розповсюдження СНІДу, поширення міграції, зубожіння населення, легалізація проституції, одностатевих шлюбів, заборона абортів, розбудова держави, пісні Ж. Агузарової і т. ін. Ідентифікація політики з усіма різновидами влади дає можливість вивчати її на всіх рівнях, у тому числі й на мікрорівні, між окремими суб'єктами (мова йде про малу політику).

Проте владні концепції політики є лише одними з багатьох спроб “спіймати” її субстанцію (першоджерело). Серед інших концепцій слід зазначити теологічні, натуралістичні та соціоцентричні пояснення політики.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20


© 2010 BANKS OF РЕФЕРАТ