Політологія

У 1688 р. в Англії відбувся державний переворот. Король Вільгельм Оранський установив конституційну монархію. Велика буржуазія одержала реальну владу. Між дворянством і буржуазією був укладений компроміс, між ними була поділена державна влада.

Ідеологом соціального компромісу між дворянством і буржуазією став найбільший мислитель Англії XVII століття Джон Локк (1632 - 1704 р.). Свої політичні погляди він виклав у роботі “Два трактати про державне правління”. Ідеї Локка послужили основою ліберального напрямку розвитку політичної думки Нового часу.

Локк продовжує розвивати теорію суспільного договору. Він розглядає державу як результат договору з нею людей, об'єднаних добровільно в політичне суспільство. Локк виділяє політичну владу серед інших видів влади з її необхідними атрибутами - законом і силою. Держава, вважає Локк, не повинна замахуватись на природні права людини, в тому числі й на політичні та економічні (право власності, свободу віри, совісті, думок тощо.) Політичні права громадян виступають своєрідною перешкодою для будь-якого зазіхання на їхню економічну волю. Громадяни відмовляються на користь держави лише від деяких повноважень з метою забезпечення їхнього життя, волі, власності. Права людини мають верх над будь-якими державними правами. Держава, відповідно до концепції Локка, - це засіб виконання і гарантованого захисту прав людини. Звідси і розвиток Локком ідеї про поділ на законодавчу, виконавчу та федеративну влади.

Уперше цю ідею висунув вождь і ідеолог радикально-демократичного угруповання левеллеров (“зрівнювачів”) Джон Лільберн (1614 - 1657 рр.). Локк визнає за народом право на повстання для відновлення потоптаної урядом волі. Локк дотримувався трикільцевої системи держави (монархія, олігархія, демократія). Абсолютна монархія ним не визнавалася.

Ім'я Шарля Луї Монтеск'є (1689 - 1755 рр.) - видатного французького філософа, автора “Перських листів” (1721 р.), “Про дух законів” (1748 р.) і ін. - стоїть в одному ряду з іменами засновників сучасного лібералізму. Монтеск'є розвиває ідею поділу влади (Д. Лільберна, Д. Локка), вперше дає цій ідеї форму чіткого теоретичного обґрунтування. Відповідно до поглядів Монтеск'є, основний принцип демократичної держави - це принцип поділу і незалежності влади - законодавчої, виконавчої і судової. Суть запропонованої Монтеск'є політичної концепції заключається в розробці механізму влади, яка забезпечує свободу особи, згоду між усіма соціальними силами (народом, знаттю, державою, монархом т. ін.), що запобігає сваволі, диктатурі.

Соціально-політичні погляди Жан-Жака Руссо (1712 - 1778 рр.), французького філософа та письменника, поклали початок новому напрямку політичної думки Нового часу - радикально-демократичному. Головний твір Руссо - „Про суспільний договір, або принципи політичного права”. Руссо виводить соціальну нерівність не з нерівності людей у природному стані (Гроцій, Гоббс, Локк, ін.), а з нерівності матеріальної. Суспільний договір, на думку Руссо, - це результат знаходження народом у цілому політичної і моральної зрілості. Це не договір між підданими й правителями. Це угода рівних між собою суб'єктів. За умовами договору суверенітет належить народу, тобто народний суверенітет, на думку Руссо, - це основний принцип демократичного ладу. Підкреслюючи неподільність суверенітету, Руссо виступив проти теорії поділу влади. Їй він протиставив ідею розмежування функцій органів держави. Центр ваги в навчанні Руссо про народний суверенітет перенесений на проблеми соціальної природи влади і її приналежності народу.

Руссо висунув ідею первинності громадського суспільства стосовно держави. Радикально-демократична концепція політичної влади Руссо побудована на запереченні самостійної особистості, повному її підпорядкуванні суспільству. Такого роду „плебісцитарна демократія” за своєю суттю є різновидом тоталітарної форми державного правління: “... суверен знає лише Націю як ціле і не розрізняє ж одного з тих, хто до неї входить” [10, С. 160]. Руссо не заперечував приватну власність, але протестував проти нерівного її розподілу серед членів суспільства. Руссо підтримував тільки пряму форму демократії.

Історія яскраво продемонструвала наскільки кривавою, жорстокою може бути загальна воля народу (наприклад, якобінська диктатура, період сталінізму тощо).

Французькі матеріалісти Дені Дідро, Поль Анрі Гольбах, Клод Адріан Гельвецій розвили теорію “інтересу”, що стверджує обумовленість людини суспільним середовищем. Це правомірно, однак дуже спірними, утопічними є їх ідеї про рівність розумових здібностей людей, про природжену схильність людей до добра.

Яскравими представниками політичної думки XVIII століття були німецькі мислителі І. Кант, І. Фіхте, Г. Гегель. (1724 - 1804 рр.) в своїх працях “Метафізичні засади навчання про право”, “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “До вічного світу” обґрунтовує ідею поділу влади. Істинна задача права розвитку особистості - створення умови свободи.

Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. У теорії Канта певним чином об'єднані ідеї Руссо і Монтеск'є про організацію політичної влади. Разом з тим Кант є супротивником неконституційного методу вирішення політичних проблем, у тому числі й зміни державного устрою.

І. Фіхте розглядає державу як ідеальний засіб розвитку суспільства. Його поглядам властиві ідеї німецького шовінізму.

Видатний німецький філософ-ідеаліст Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 - 1831 рр.) став продовжувачем авторитарного напрямку політичної думки. Його основною роботою з політичної тематики є “Філософія права” (1820 р.), де досліджено два ключових поняття: “громадське суспільство” і “держава”. Гегель не заперечує необхідності громадського суспільства. За його поглядом, воно представляє сферу реалізації інтересів приватних осіб, сферу, яка складається з різних станів (дворян, селян, хліборобів тощо). Громадському суспільству Гегель відводить роль тільки економічної діяльності. Сфера політичної діяльності, як він переконаний, повинна належати тільки державі. Держава складається з трьох влад: законодавчої, урядової і монархічної. Даний поділ влади не передбачає незалежності кожної з них, не є механізмом рівноваги, компромісу між різними суспільними силами. Це лише функціональний поділ влади при збереженні її внутрішньої єдності. Для Гегеля єдиним джерелом державного суверенітету є конституційний монарх. Як бачимо, він критично відносився до ідеї народного суверенітету.

Конституційність суспільного ладу, гадає Гегель, необхідна, тому що при деспотизмі “воля монарха чи народу” заміняє собою закон. Політична концепція вченого - це авторитарна теорія “конституційного етатизму”, заснована на принципах станового корпоратизму і панування держави над особистістю і суспільством. Суверенітет держави - основний елемент у політичній концепції Гегеля. Цією концепцією завершуються авторитарні позиції Платона, Макіавеллі, Бодена, Гоббса.

У першій половині XIX в. найважливішим напрямком європейської політичної думки стає консерватизм. Ідеологія консерватизму з'явилася закономірною реакцією на результати Французької революції 1789 р., прагненням зберегти традиції, колишні порядки, ідеалізувати феодалізм, відстояти принципи монархії, станової ієрархії. Найбільш впливовими представниками консерватизму виступили англійський політичний філософ Едмунд Берк (1729 - 1797 рр.), французькі політичні філософи Леон Бональд (1704 - 1840 рр.), Жан де Местр (1753 - 1821 рр.) та ін.

У другій половині XIX і напочатку XX ст. продовжує розвиватися ліберальний напрямок політичної думки. У ліберальних теоріях основна увага приділяється проблемам волі індивіда, взаєминам особистості і держави у сфері приватної власності, розглядаються питання про роль парламенту, політичних партій.

Ліберальну політичну теорію створює чудовий французький мислитель Алексис Токвіль (1805 - 1859 рр.). У своїй головній політичній праці „Демократія в Америці” він стверджує, що демократичні ідеї неухильно розвиваються в багатьох країнах. Основною проблемою в цьому процесі Токвіль вважає імовірність конфлікту між політичною рівністю і політичною волею в демократичному суспільстві. Вчений досліджує негативні і позитивні боки демократії. До першого він відносить політичну тиранію більшості і неможливість демократії дати народу “творчий уряд”. Нейтралізуючим ці негативні наслідки демократії, фактором Токвіль вважає добровільні політичні та громадські об'єднання громадян.

До середини XIX століття з ростом промислового капіталізму розвинулася демократія в Західній Європі, ліберальна думка стала більше орієнтуватися на соціальні проблеми. У політичні ліберальні теорії цього періоду став впроваджуватися утилітаризм, в основі якого лежить принцип: закон - це інструмент, за допомогою якого суспільство може змінити свої соціальні умови.

Родоначальником утилітаризму вважається англійський філософ, соціолог, юрист Ієремія Бентам (1748 - 1832 рр.),а найбільш повне своє вираження ці ідеї одержали в політичному навчанні англійського мислителя, прихильника ліберального напрямку в розвитку політичних явищ Джона Стюарта Мілля (1806 - 1873 рр.), який підтримуючи ідею свободи особи, також визнавав позитивну роль держави в подоланні індивідуалізму. Мілль, подібно Токвілю, шукав шлях подолання негативних наслідків демократії, зокрема усунення панування більшості над меншістю.

Основна його ідея полягала в тому, що необхідний такий механізм влади, який би виключав можливість сваволі основних частин суспільства у відношенні до інших. Мілль - жагучий захисник щастя, волі громадян. Індивідуальна воля, на його думку, повинна захищатися законом. Основна мета держави, вважає він, заключається у створенні умов для загального духовного і матеріального розвитку громадян. За Міллем, у керуванні державою повинні брати участь усі члени суспільства. Вчений був ворогом капіталізму, його симпатії були на боці соціалізму, - а соціальним ідеалом - суспільство кооперативів-виробників зі збереженням приватної власності при нейтралізації її негативних властивостей.

Ідеї лібералізму з позицій соціології розвивають також О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм.

Конт Огюст (1798 - 1857 рр.) - французький філософ, соціолог, засновник школи позитивізму, соціальний реформатор, який запропонував ліберальну теократичну утопію: на основі “позитивної релігії людства” ввів у вживання поняття “соціологія” (або за терміном XVII ст. “соціальна фізика”).

Для перетворення соціології в практичну науку Конт доповнює її “другою соціологією”, “позитивною релігією”, яка розглядає людство як єдину “Велику істоту”. Цей “другий теологічний синтез” Конт розглядає у якості духовної опори майбутнього суспільства. “Друга соціологія” О. Конта може розглядатися як прообраз “гуманістичної соціології”, нині популярної на Заході.

В основі контовскої „позитивної політики” лежить триступінчаста еволюція людської свідомості: теологічна, метафізична, позитивна (наукова). Цим трьом станам мислення відповідає розвиток усього соціально-політичного життя. На третій, вищій стадії настає розквіт промислової епохи, виникає нова соціально-політична система - “соціократія”, в якій зберігаються класи заможних і робітників. Головна задача соціократії - забезпечити реформістський розвиток соціально-політичної системи, солідарність усіх класів.

Позитивізм Конта дуже вплинув на розвиток політології і соціології позитивістського профілю.

Герберт Спенсер (1820 - 1903 рр.) - найбільш самобутня і суперечлива фігура в англійській політичній думці XIX ст. Він був одним із провідних представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Основою політичного навчання Спенсера стала аналогія держави з біологічним організмом (з його диференціацією і спеціалізацією).

Спенсер виділяв дві стадії розвитку і відповідно - два типи держави: примітивний чи військовий; вищий або індустріальний.

Для Спенсера ідеальний тип держави - індустріальний. Принцип його діяльності мінімальний - охорона прав громадян. Джерело прогресу, на думку Спенсера - приватна ініціатива. Його вчення вплинуло на буржуазну політичну ідеологію другої половини XIX ст.

У сучасній політології одержали розвиток ідеї Спенсера про бюрократію, про системний і структурно-функціональний аналіз, про метод аналогії тощо.

Е. Дюркгейм (1858 - 1917 рр.) - французький соціолог і філософ; з 1902 р. - професор Сорбонни. Він - класик світової соціології. Політичне життя, на його думку, порозумівається схованими мотивами поводження окремої особистості, соціальних груп, шарів. Дюркгейм, так само як і інші видатні вчені (Вебер, Д'юі, Парсонс і ін.), вважав консенсус (згоду) найважливішим фактором запобігання політичних конфліктів. Соціальні явища стосовно індивіда виступають об'єктивними умовами. Дюркгейм запропонував свою типологію суспільства. За критерій даної типології взята структурна організація суспільства з погляду його складності чи простоти (на відміну від таких критеріїв, як рівень розвитку цивілізації, економіки т. ін.). Основні праці: “Метод соціології”, “Про поділ суспільної праці”.

Вільфредо Парето (1848 - 1923 рр.) - італійський економіст і соціолог, один із основних творців класичної теорії еліт. У “Трактаті загальної соціології” він відзначив, що поводження людей пояснюється, головним чином, психологічними стимулами (“залишком”). Відповідно до поглядів В. Парето суспільство поділяється на керуючих (еліту) і керованих.

В основі діяльності еліти лежать різного роду спонукальні начала: соціальні, особистісні, ін. Різна комбінація цих засад сприяє, за Парето, виділенню двох типів еліт: “левів” і “лисиць”. Звідси і створення двох типів правління.

З часом правляча еліта, втрачаючи свою енергію, вироджується. Це веде до необхідності заміни її новим типом еліти.

Моска Гаетано (1858 - 1941 рр.) - італійський учений; поряд з В. Парето є творцем сучасної теорії еліти. З позицій консервативного лібералізму розвивав ідею вічності поділу суспільства - незалежно від соціально-політичних систем - на два класи: „панівний клас” і керований клас. Реальна влада, як він це собі уявляє, завжди в руках політичного класу. При цьому саме поняття “політичний клас” у нього розмито. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, за Моске, - утопії, не сумісні з законами суспільства і людською природою. Моска вважав, що влада може бути від народу, для народу, але не може бути владою самого народу.

Одну з основних задач створеної ним “політичної науки” Моска бачив у виробленні “наукової політики” для правлячої еліти. Маючи такий інструмент, правляча еліта згодом буде формуватися не на майновій основі, а виходячи зі здібностей, розуму, утворення. Чому такий процес необхідний? Усяка еліта, гадав Моска, має тенденції до поступового виродження. А без відновлення її, як згоджується він з Парето, соціальна стабільність неможлива. Можливі три варіанти динаміки „політичного класу”: „увічнення” без відновлення, „увічнення” з відновленням (оптимальний, на думку Моски, варіант) і чисте відновлення.

Сполучення цих варіантів з двома формами державного правління - автократичної та ліберальної - дає чотири типи держави: аристократично-автократичну; аристократично-ліберальну; демократично-автократичну демократично-ліберальну. Найбільшою мірою до упадку “політичного класу”, з його погляду, веде надання політичних прав народу. Він з підозрою відносився до загального виборчого права, парламентаризму, критикував демократичні інститути.

Макс Вебер (1864 - 1920 рр.) - німецький соціолог, філософ, історик. Йому належить особливе місце в розвитку проблем політики. Він засновник теорії соціальної дії, займався соціологією економічного поводження людей.

Його основні роботи: “Господарство і суспільство”, “Політика як покликання і професія”, “Протестанська етика і дух капіталізму”.

Починаючи з Вебера, в західній соціології розробляється теорія бюрократії. Вебер стверджує, що в сучасному капіталістичному суспільстві політичне життя у вирішальній мірі визначається бюрократією - швидко зростаючим шаром професійних керуючих. Сучасне суспільство має тенденцію до загальної раціоналізації, проникнення в усі сфери наукової організації і панування бюрократії в структурі влади. Вебер у розробленій ним теорії демократії основну увагу приділяє механізму соціального контролю над бюрократією. У цьому механізмі Вебером розглянуті три типи панування: харизматичне, традиційне й легальне.

Традиційне панування спирається на віру підданих у те, що влада є законною, оскільки вона склалася давно на основі традицій і норм. Тільки особиста вірність служить підставою для просування службовими сходами.

Другий тип панування - харизматичний. „Харизма” (на грецьк. означає якусь незвичайну якість, дарунок, яким володіють люди (чи предмети); деякі вважають, що харизма додає магічної сили тим, хто нею володіє. Харизматичне панування базується на вірі керованих; підвладних в якісь особливі якості правителя. Такими, відзначав Вебер, є революційний вождь, далекоглядний державний діяч, який рятує країну від кризи, релігійний пророк.

І, нарешті, легальне панування - це панування правової держави, в якому підкоряються не особистості, а законам.

Усі три типи правління для Вебера є легітимними, тобто заснованими на визнанні суспільством існуючої влади.

Найважливіший момент веберовської концепції влади полягає в тому, що система легального правління повинна обов'язково підкріплюватися або силою харизми, або силою традицій, тобто авторитарними політичними конструкціями. Ліберальна ж політична система для своєї стабільності повинна підкріплюватися або владою спадкоємного монарха (традиційне панування), або владою плебісцитарно-виборного політичного вождя (наприклад, президента). Вебер вважав найбільш оптимальним варіантом обрання політичного лідера не парламентом, а народом (плебісцитарний шлях). Це дає можливість лідеру безпосередньо звернутися до народу. Таким чином, три галузі влади - уряд (бюрократія), президент і парламент взаємно доповнюють, контролюють і обмежують один одного.

В сучасних умовах, у зв'язку з розширенням бюрократії, проблеми, досліджувані М. Вебером, здобувають виняткову актуальність.

У середині XIX століття в Західній Європі формується один із впливових напрямків політичної думки - марксизм. Марксизм є спадкоємцем усіх попередніх радикально-демократичних ідей. Основним теоретичним джерелом марксизму став утопічний соціалізм.

У розвитку утопічного соціалізму в Західній Європі виділяються два етапи: ранній, що охоплює XVI - XVII ст., період зародження капіталізму і буржуазних революцій. Другий етап - це період початку - середини XIX ст., період утвердження капіталізму, етап критично-утопічного соціалізму.

Родоначальник утопічного соціалізму - англійський мислитель Томас Мор (1478 - 1535 рр.) у своїй книзі "Утопія" втілив мрії про справедливий суспільний лад, вільний від приватної власності й експлуатації. Він уперше розкритикував існуючу суспільну систему Англії. Трохи пізніше в Італії домініканський чернець Томмазо Кампанелла, кинутий у в'язницю інквізицією, створює свій варіант ідеального суспільства в книзі "Місто Сонця". У XVII - XVIII ст. ідеї представників утопічного соціалізму Ж. Мелье (1664 - 1729 рр.), Г. Маблі (1709 - 1785 рр.), Мореллі (XVIII ст.), Г. Бабефа (1760 - 1797 рр.), Дж. Уінстлі (біля1609 - біля 1652 рр.) відбивають не тільки абстрактні мрії-ідеали, й і реальні дії, вимоги, заклики до боротьби в напрямку справедливої перебудови суспільства.

Критично-утопічний соціалізм представлений видатними мислителями Анрі Сен-Симоном (1760 - 1825 рр.), Шарлем Фур'є (1772 - 1837 рр. ), Робертом Оуеном (1771 - 1858 рр.). У їх вченнях утопічний соціалізм досягає свого найвищого розвитку. При наявності в цих вченнях зовсім неоднакових уявлень про політику, про державний устрій, усім їм присущі ідеї про необхідність суспільної власності на засоби виробництва, колективізму, планового керування господарства, праці як першої потреби особистості, соціальної рівності, рівноправності жінок, передачі землі селянам, відмирання держави в силу марності політичної влади й ін. Основною заслугою Сен-Симона, Фур'є, Оуена є гостра критика капіталістичного суспільства, в цілому, на їхню думку, несправедливого, паразитичного, історично неспроможного.

В умовах революційних перетворень, що охопили в другій половині XIX ст. країни Західної Європи, виникає і формується марксизм - цілісна філософська, економічна, політична теорія суспільного розвитку. Її творцями стали Карл Маркс (1818 - 1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895 рр.). Вони взяли за основу свого навчання головний принцип утопічного соціалізму: в майбутньому безкласовому суспільстві повинна планувати відсутність приватної власності на засоби виробництва, держави, політики.

В основі марксизму лежить ідея поетапного закономірного розвитку суспільства, руху його від однієї суспільно-економічної формації до іншої шляхом соціальних революцій. Відповідно до марксизму, основна причина соціальних революцій лежить у змінах, що відбуваються в способі виробництва матеріальних благ. Комунізм визнається вищим типом економічної формації. Капіталістичному суспільству, вважають марксисти, притаманні постійно діючі класові антагоністичні протиріччя між буржуазією і пролетаріатом, що поглиблюються.

Основна причина цього протиріччя заключається в приватній власності, у нерівному відношенні різних класів до засобів виробництва. Кардинальне перетворення капіталістичного суспільства можливе тільки шляхом соціалістичної революції й усуспільнення власності на засоби виробництва. Основна ідея марксизму - ідея про всесвітньо-історичну місію пролетаріату.

Відповідно до марксистської політичної теорії, необхідно повне руйнування представницької буржуазної демократії, що ґрунтується на поділі влади.

Виходячи з досвіду Паризької Комуни, класиками марксизму як альтернатива буржуазної ліберальної державності була запропонована система самоврядування народу, заснована на принципі прямої і загальної його участі в державному управлінні, яке повинне охопити практично всі сфери громадського життя: керуванню прийдеться відати не тільки окремими сторонами громадського життя, а й усім громадським життям у всіх його окремих проявах, у всіх напрямках.

Однак, оскільки суспільство не в змозі відразу залучити всіх трудящих до керування державою, то самоврядування повинно здійснюватися найбільш гідними представниками народу. В новому суспільстві, таким чином, виникає не тільки нерівність різних шарів суспільства, але й система тотального контролю над усіма сторонами життя кожної людини.

Обмеженість соціально-політичного підходу марксизму заклю-чається в запереченні приватної власності, спрощеному тлумаченні зв'язку економічних, політичних та соціальних процесів, недооцінкою духовних факторів суспільного розвитку, ставкою на насильство як спосіб соціально-політичного перетворення суспільства.

Таким чином, у період епохи Відродження і Нового часу розроблені наступні основні теорії політичної думки: теорія державного суверенітету, теорія народного суверенітету, теорія суспільного договору, теорія поділу влади, теорія правової держави, політична теорія марксизму, класична теорія еліт, теорія бюрократії.

3. Політична думка Росії

Історія політичної думки Росії починається з періоду Київської Русі, ранньофеодальної держави IX - XIII ст. У таких найважливіших документах, як “Слово про закон і благодать” (XI ст.), “Повість временних літ” (XII ст.), “Російська правда” (XI - XIII ст.), “Слово о полку Ігоревім” (XII ст.), “Моління Данила Заточника” (XIII ст.) та ін., знайшли відображення ідеї об'єднання землі російської, сильної князівської влади, боротьби за незалежність і зміцнення оборони країни.

З періоду утворення і утвердження Російської централізованої держави (XIV - XVI ст.) російська політична думка розвивалася у взаємозв'язку з російською державністю, російською філософією, національною культурою, ідейними і духовними традиціями.

Політична думка Росії мала своєрідність у порівнянні з суспільно-політичною традицією Заходу.

Особливості російської політичної думки були обумовлені проміжним положенням між Європою і Заходом, Заходом і Сходом і протиборствами цивілізацій. Своєрідність політичної думки Росії була також продиктована політичною, економічною відсталістю в порівнянні з Заходом, формуванням політичних ідей впродовж тривалого часу всередині релігійної, філософської, етичної думки, опорою на суспільно-колективістські традиції, що заперечують цінність індивідуальної волі.

Особливість політичної думки Росії пояснюється активним використанням протягом усієї історії Російської держави політичних ідей для зміцнення сильної монархічної влади, її авторитарності. Ця обставина в значній мірі була пов'язана з величезною територією Росії, освоєння і захист якої були можливі тільки в умовах політичної могутності монарха (князя, царя, імператора).

Розглянута специфіка конкретно-історичних умов розвитку російської державності обумовила наявність у політичній думці Росії таких своєрідних російських явищ, як західництво і слов'янофільство, народництво, євразійство, неослав'янофільство, які полемізували відносно минулого і сьогодення країни, стосовно того, яким шляхом - західним чи самобутньо-російським - іти Росії.

Особливостями соціально-історичного розвитку Росії пояснюється і перевага в російській політичній думці ідей революційного радикалізму і релігійно-моральної традиції.

До XVIII ст. російська політична думка в цілому розвивалася в релігійній формі, а починаючи з XVIII ст. в ній переважав просвітницький напрямок (політичні вчення М. Щербатова, С. Десницького, М. Новикова та ін.).

З радикально-революційних позицій виступав А. Радищев (1749 - 1802 рр.) - автор відомої “Подорожі з Петербурга до Москви”, де вперше в історії Росії кріпосництво і самодержавство були піддані різкій критиці.

У XIX - на початку XX ст. з'явилося велике розмаїття напрямків політичної думки: консерватизм, лібералізм, революційний радикалізм, релігійно-моральна традиція.

До основних ідей російського консерватизму (Н. Карамзін, Н. Дани-левський, К. Леонтьєв, Л. Тихомиров, І. Ільїн і ін.) відносилися державна цілісність Росії, національна єдність на основі сильної монархічної влади, порядку і православно-соборної свідомості, патріотизму.

Російський лібералізм у своєму розвитку, починаючи з XVIII ст., пройшов етапи просвітницького (М. Сперанський та ін.), консервативного (Б.Чичерін, П. Струве й ін.) і соціального начал XX ст. (Н. Кареєв, П. Нов-городцев, Б. Кистяковський, С. Гессен і ін.). Ідеї лібералізму не одержали широкого поширення в Росії.

Революційний радикалізм був одним із основних напрямків політичної думки Росії XIX - початку XX ст. Він був представлений політичними ідеями декабристів, революційного демократизму 40 - 60-х рр. (А. Герцен, Н. Чернишевський, В. Бєлінський, Н. Добролюбов і ін.), народництва 80 - 90-х рр. (П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов та ін.) і марксизму.

Найбільшими представниками релігійно-моральної традиції російської політичної думки були В. Соловйов, Н. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, Г. Федотов і ін. Багато ідей, висловлених цими мислителями, актуальні в даний час. Наприклад, глибокий аналіз Н. Бердяєва і І. Ільїна тоталітаризму є своєрідною рекомендацією вирішення проблеми переходу від тоталітарного режиму до демократії.

Історія політичної думки Росії свідчить про значний внесок її мислителів, учених у розробку світової політичної науки.

4. Сучасні політологічні школи

Наприкінці XIX - на початку XX ст. домінуючою методологією в політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом. Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетво-рення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому прийшов неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, аналітична філософія, а серед головних принципів домінували верифікація, кількісний об'єктивізм, квантифікація та ін.

У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відзначимо сформульовану У. Ліппма-ном концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л. Дюгі, теорії еліт Г. Моски та В. Парето, дослідження політичних партій Р. Міхельса й М. Острогорського, теорію панування М. Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі, обґгрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.

Розвиток політичної науки у 20 - 30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був такий різновид позитивізму в соціальних науках, як біхевіоризм (від англ. behaviour - поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження з політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації; дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У самому біхевіоризмі виділяються концепція масових комунікацій (Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, Д. Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р. Даль).

У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки - не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

Однією з найвпливовіших політичних концепцій сучасності є теорія панування П. Бурдьє, спадщина якого грунтується на марксистській та структуралістській традиціях. Він запропонував використовувати водночас два принципових підходи щодо вивчення соціально-політичних явищ. Перший - структуралізм, під яким розуміється те, що в суспільстві існують об'єктивні структури, які не залежать від свідомості та волі людей, але здатні стимулювати ті чи інші людські дії і прагнення. Другий - конструктивізм, який припускає, що дії людей обумовлюються життєвим досвідом, процесом соціалізації та набутими звичками діяти так чи інакше. У категорії “габітус” Бурдьє фіксує діалектику між об'єктивними структурами та засвоєними, тим самим долаючи протилежність між об'єктивізмом та суб'єктивізмом. Через габітус (диспозицію) суб'єктивно відтворюється соціальне становище. Позиція та габітус актора обумовлюються його ресурсами. Розробляючи цей аспект своєї соціологічної теорії, Бурдьє зосереджує увагу на формах капіталу.

У соціології політики Бурдьє називає ще одну форму капіталу - політичний капітал, ресурсами якого є три описані вище форми. Створення і накопичення цього капіталу, а також політичні дії відбуваються у специфічному просторі - політичному полі.

Таблиця 2

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20