Рефераты
 

Політологія

p align="left">Найрізноманітніші норми та принципи, які визначають поведінку людей у політичному житті, складають необхідне нормативно-регулятивне середовище в структурі політичної системи, у всіх типах політичного процесу.

Зазначені норми регулюють політичні відносини в плані політичного життя, надаючи їм впорядкованості, визнаючи бажане й небажане, дозволене й недозволене з точки зору закріплення політичної системи.За їх допомогою закріплюються визнані соціальні інтереси і політичні підвалини, існуюча влада доводить до відома всього населення, окремих груп, індивіда свої цілі, задачі, стратегічні й тактичні дії після їх реалізації, обґрунтовує політичні рішення, що приймаються, та затверджує специфічну модель поведінки кожного, якою повинні неухильно керуватися всі учасники політичного життя в суспільстві.

Домінуючі у суспільстві політичні сили через закріплення в принципах і нормах дозволеного, заборон та обмежень впливають на політичні відносини, а через них - і на інші види суспільних відносин.

Таким чином відбувається формування політичної свідомості і поведінки індивидів, які відповідають установкам діючої політичної системи.

Четверта група елементів політичної системи - політична свідомість і політична культура.

Пізнання політичної системи будь-якого суспільства неможливе без поглибленого вивчення його політичної свідомості і поведінки громадян, суспільних груп, динаміки й спрямованості політичних процесів.

Саме політична культура впливає на поведінку та діяльність людей, різних їх об'єднань, на сприйняття ними внутрішньої і зовнішньої політики, оцінку дій системи, режимів, окремих політичних лідерів; визначає місце людини у політичних процесах суспільства; маніпулює його політичною свідомістю. З урахуванням політичної культури розкриваються перспективи для прогнозування, розборки політичного курсу, прийняття реальних політичних рішень.

Від рівня функціонуючої в суспільстві політичної культури, ступеня її зрілості і характеру залежить багато, і в першу чергу - чи готове населення країни прийняти запропонований політичний курс добровільно або примусово, виявляє байдужість до нього, навіть чинить певний опір. І політична культура дозволяє виробити механізм, посередництвом якого закріплюється стабільність політичної системи, чинить опір дестабілізуючим силам суспільства.

Важливість впливу політичної культури на політичну систему і все життя суспільства пояснюється її істотними функціями: регулюючою, виховничою, комунікативною, інтеграційною.

Політична культура, являючи собою якісну характеристику всього політичного життя даного суспільства, є органічна єдність елементів політичної свідомості і реальної поведінки в політичних процесах. Тут слід також сказати про значимість політичної ідеології, яка займає в політичній свідомості провідне місце і служить визначаючим фактором впливу на нього.

Тож політична культура являє собою сукупність типових для даного суспільства або соціальної групи закоренілих зразків (стереотипів) політичних уявлень, ціннісних орієнтацій, установок і політичної поведінки.

Названі раніше чотири групи структурних елементів політичної системи не вичерпують її склад. Можна говорити ще й про такий елемент, як “політична соціалізація”, зміст якого розкривається у включенні особистості до системи політичних відносин, залучення до політичного життя, формування світогляду, засвоєння нею політичних знань і досвіду, розвиток її політичної активності.

Також слід врахувати, що в світі ще не було і немає зараз ні однієї політичної системи, яка жила б у соціальному вакуумі.

Сутність політичної системи виявляється також у її функціях, основними з яких є:

визначення цілей, задач, шляхів розвитку суспільства, розробка програм його діяльності;

організація діяльності суспільства на виконання вироблених цілей, задач, програм;

нормотворчість;

визначення й розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів і положень соціальних спільностей;

гармонізація, погодження інтересів державних утворень, соціальних спільностей, індивідів;

політична соціалізація членів суспільства;

політична комунікація елементів системи і середовища;

духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості громадян чи маніпулювання нею;

затвердження даного суспільно-політичного ладу;

забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки.

У сучасній політичній науці існують різні класифікації політичних систем, які залежать від критеріїв диференціації. Багато дослідників розрізняють моделі правління, використовуючи два основні критерії:

1) ступінь централізації влади;

2) тип цінностей.

За типологією Ж. Блонделя, політичні системи поділяються на 5 категорій: ліберально-демократичні, основані на принципі конкуренції і змаганні у прийманні політичних рішень; радикально-авторитарні (комуністичні), в яких головним пріоритетом виступає зрівнювальний розподіл соціальних благ; традиційні, що характеризуються ставкою на схоронність панівних соціальних відносин і встановлену нерівність; популістські, властиві країнам, що розвиваються, в яких тенденція до соціальної рівності досягається авторитарними методами; авторитарно-консервативні режими, що цілеспрямовано перешкоджають розширенню політичної участі на користь схоронності і поглиблення існуючих відносин влади та суспільства.

Вимогам сучасної політичної науки відповідає класифікація Г. Алмонда, який запропонував типологію політичних систем на основі розрізнення політичних культур суспільства. Проаналізувавши цей впливовий фактор політичного життя, він встановив чотири системи:

англо-американську, головні ціннісні пріоритети котрої розділяються більшістю населення: свобода особистості, індивідуалізм, добробут і безпечність;

континентально-європейську, що відрізняється великою мозаїчністю, збереженням фрагментів уже складених політичних субкультур, що активно взаємодіють з модернізованими формами людського співіснування;

доіндустріальну, яка передбачає пересічення різних політичних культур;

тоталітарну, в якій просто заборонені добровільні політичні асоціації громадян і принципи політичної самодіяльності, влада сконцентрована в руках бюрократичного апарату, який представлений монопольно-правлячою партією, озброєною конкретною ідеологічною програмою.

Існують також інші приватні методики оцінки типів політичної системи, які виходять із урахування тих чи інших характерних рис, об'єктивно властивих їм: трансформуючі, консервативні; закриті, відкриті; завершені, незавершені та ін.

У період раннього середньовіччя, що характеризується роздробленістю території, кожен більш-менш великий феодал мав самостійність у формуванні політичної системи. Він створював свою адміністрацію й судову владу, мав право стягнення податків. У подальшій боротьбі за владу між різними соціальними верствами та монархією була підписана угода, результатом якої було виникнення нових політичних структур - органів вищого станового представництва: у Англії - парламенту, у Франції ти Нідерландах - генеральних штатів, в Іспанії - кортесів.

В умовах західного середньовіччя політичне життя, не дивлячись на зміни, що відбуваються в політичних системах, відзначалось консервативністю. Цей стан політичного життя пояснювався зусиллям римсько-католицької церкви, яка присікала не тільки політичну діяльність, а й будь-які виявлення іншого мислення.

У подальшому зацікавлена в подоланні феодальної роздробленості новонароджена буржуазія сприяла закріпленню центральної влади короля. ЇЇ прихід до влади зумовив становлення політичної системи, структура якої ставала все більш складною й різноманітною, хоча й не виключала специфічних особливостей різних країн. У ряді європейських держав, де буржуазія пішла на уступки дворянству, була встановлена конституційна монархія; в інших країнах утверджувалась парламентська або президентська республіка. Відбувся розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Історичні тенденції розвитку різних країн наклали відбиток на політичне життя їх суспільств, специфіку їх нинішніх політичних систем. У країнах, розвиток яких протягом тривалого часу проходив під впливом прогресивних ідей, де закладались основи демократичних підвалин і республіканських форм правління, де політична влада використовувала елементи моральності, де складалося розуміння необхідності забезпечення прав і свобод кожної особистості, затвердились найбільш цивілізовані політичні системи. У таких країнах було досягнуто найбільшого успіху в соціально-економічному розвитку. Це в основному держави Заходу, політичні системи яких досить різноманітні. Це країни з республіканськими формами правління (США, Франція, ФРН, Італія); країни, де затвердилась конституційна монархія (Великобританія, Швеція, Норвегія, Іспанія). Але їх усіх об'єднує міцно встановлений режим правління, присутній важливий принцип чіткого розподілу влад, авторитетний парламент, багатопартійна система або двопартійна система, відпрацьований механізм адаптації політичної системи до умов, що змінюються.

Зупинимося конкретніше на характеристиці політичної системи й політичного життя США - найбільшої країни Заходу, яка має багатий досвід розвитку і функціонування демократичних структур влади.

Політична система США побудована у відповідності до Конституції країни, затвердженої Конвентом у 1787 р. Цей Основний Закон з'явився у результаті критичного аналізу просвітницьких ідей і всенародного врахування можливостей їх реалізації на практиці в даній країні. Порівнюючи різні точки зору, видатні представники американської політичної думки (Б. Франклін, Т. Джефферсон, А. Гамільтон, Дж. Медісон та ін.) виробили єдиний підхід до ускладнення Конституції, основа якої збереглась до сьогоднішнього дня.

США - президентська республіка. Фундаментом конституційної системи є принцип розподілу влади й федералізм.

Політичне життя США включає до себе різноманітні рухи, що носять як загальнонаціональний характер (рух на захист навколишнього середовища, на захист громадянських прав і свобод та цілий ряд інших), так і локальний, пов'язаний з боротьбою різних груп населення за свої інтереси (рух безробітних, жіночий рух, рух молоді і студентів тощо).

Існують політичні партії, із яких тільки дві (республіканська і демократична) традиційно користуються підтримкою більшості населення. Значне місце в політичному житті країни займає вивчення громадської думки через опитування. Для цього організовані інститути Геллана, служба Харріса, приватні опитування. Характерною особливістю політичного життя США є лоббізм (від англійського lobby - кулуари) - потужний механізм впливу приватних і громадських організацій („груп тиску”) на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики.

Як відомо, в США після громадянської війни з 1860-х рр. не було політичних струсів, країна не підлягала базисним перетворенням. Це забезпечило їй стабільний розвиток. Цьому сприяла політична система суспільства, яка в даній країні зорієнтована головним чином на співробітництво різних політичних сил.

Що стосується України, то необхідно відзначити, що зараз вирішується питання становлення нової політичної системи.

Як відомо, наша держава має свої особливості, що пояснюється історичними умовами її розвитку. До числа їх необхідно віднести короткочасний період буржуазного розвитку країни, відсутність демократичних традицій, політичних прав і свобод народу, нерозвиненість громадянського суспільства, його політичного життя, архаїзм політичної системи, політичну неграмотність переважної більшості населення країни.

У післяжовтневий період ці особливості України сприяли становленню й закріпленню командно-адміністративної системи. ЇЇ головною ознакою стало утвердження однопартійної системи. Комуністична партія отримала роль панівної політичної сили, за якою закріпились вищі владні функції і контроль за діяльністю усіх елементів політичної системи суспільства, в тому числі й держави.

Всенародний референдум 1 грудня 1991 року підтвердив природне бажання народу України жити в самостійній суверенній державі. З цього часу пішов відлік процесу демократизації та перетворення політичної системи України як необхідного механізму, посередництвом якого повинні здійснюватися повновладдя й суверенітет народу України.

Політична система України в теперішній час включає в свою структуру раніше названі 4 групи елементів, які потерпають суттєві зміни поряд з об'єктивними політичними процесами. Успіх і перспективи реформ в Україні залежать від того, наскільки ефективно буде діяти механізм управління, за допомогою якого тільки й може здійснюватися дійсно народовладдя. Адже не секрет, що в системі України відсутні реальні інститути громадськості, відбувається відчуженість влади від більшості населення, неможливість самим громадянам контролювати владу, впливати на прийняття рішень, хоча цього неухильно потребує статус держави.

Характеризуючи політичну систему України, її окремі елементи, необхідно відзначити, те специфічне, що відсліджується в нинішній період, і притаманне сучасному посткомуністичному українському суспільству:

механізм відносно стабільний;

сама система з відносно низьким темпом соціальних процесів сприйняття нових підходів;

система молода, самостійна, фактично не має достатнього досвіду і ефективних традицій для самостійного функціонування;

система централізована, з деякими елементами регіоналізації і децентралізації;

система, яка здійснює не весь комплекс функцій, які їй необхідні для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства;

система перехідна - від закритої до відкритої;

система перехідна від неправового типу політичної системи до правового;

система легітимна для більшості населення;

система миролюбна, неагресивна;

система позбавлена особистої, глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

система поки ще неспроможна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення;

система радянська (на відміну від атеїстичної або релігійної);

система має недостатньо високий інтелектуальний рівень політики;

система перехідна, змішана, функціонує в індустріальному суспільстві, об'єднує елементи комуністичного і ліберального типів суспільного розвитку і має лише окремі елементи гуманістичного типу;

система, яка орієнтується на реалізацію стратегії, розробленої країнами Заходу і наддержавними центрами світової економічної влади;

система, яка реалізує модель функціонування поліетнічного, полікультурного суспільства.

Зазначені та інші проблеми функціонування політичної системи вирішувати сьогодні Україні досить складно, і тут необхідно використо-вувати усі важелі, що є в світовій практиці демократично-правової держави, способи ефективного впровадження у політичне життя Основного Закону - Конституції України.

Підбиваючи підсумки, необхідно відзначити, що сутність політичної системи виражена її внутрішнім змістом, який характеризується специфікою взаємовідносин її елементів у процесі вибору шляхів і засобів досягнення цілей.

У свою чергу характер і зміст політичної системи, подібно до характеру й змісту політичного життя, залежать від спеціальної структури суспільства, співпадання або неспівпадання корінних інтересів у його елементах (класах, соціальних групах, націях тощо), від політичної влади і встановленого нею політичного режиму.

Чим демократичніше суспільство, чим більше можливостей надано в ньому для виявлення масами політичної самодіяльності, тим більш багатогранна політична система суспільства, сила її впливу на процес розвитку останнього.

Контрольні запитання

1. Визначте поняття „політична система суспільства”, назвіть її структурні елементи.

2. Як пов'язані політична система і політична влада?

3. Політична система як механізм влади.

4. Розкрийте зміст функцій політичної системи і визначте їх значення для життєдіяльності суспільства в цілому.

5. Розкрийте питання про типологію політичних систем.

6. Охарактеризуйте сутнісні зрушення у політичній системі сучасної України.

7. Поясніть чи є зв'язок між стабільністю, модернізацією суспільства та ефективністю функцій, які виконує політична система? Розкрийте на прикладі України.

Тема 10. Політичний режим

Демократія - це насамперед процедура.

Англійський вислів

1. Сутність політичного режиму, його основні ознаки, характеристики та компоненти.

2. Класифікація політичних режимів.

3. Демократичний режим.

4. Сутність авторитарного політичного режиму.

5. Тоталітаризм: основні атрибути.

1. Сутність політичного режиму, його основні ознаки, характеристики та компоненти

Поняття “політичний режим” є найважливішою категорією в політологічній науці. Однак трактування даного поняття залишається неоднозначним. Так, у традиції європейської політологічної школи прийнято використовувати самостійне поняття “політичний режим”, в американській школі прихильники системного підходу інтерпретують це поняття, ототожнюючи його з категорією “політична система”. Це створює відомі теоретичні складності, оскільки виникає небезпека термінологічного дублювання двома поняттями одного ряду політичних явищ.

У політичній науці одне з перших визначень політичного режиму дав французький учений Моріс Дюверже. Він розумів політичний режим як певне сполучення систем партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску. Французький політолог Ж.-Л. Кермонн уточнив формулу М. Дюверже, включивши в зміст поняття „політичний режим” принцип легітимності, структуру інститутів, партійну систему, форму і роль держави. Дане розуміння політичного режиму стало загальновизнаним у європейській політичній науці.

У науці конкурують в основному два підходи щодо розуміння політичного режиму: юридичний, який робить акцент на формальних нормах та правилах здійснення влади інститутами держави, і соціологічний, що спирається на аналіз тих засобів та способів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада й які тією чи іншою мірою обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій тощо.

Політичний режим визначає, як здійснюється влада, як функціонують політичні інститути й політичні відносини, якою є динаміка політичної системи, як співвідносяться між собою влада та суспільство (хто кого контролює, а також забезпечує досягнення цілей політики, реалізацію інтересів пануючої еліти).

Поняття “політичний режим” виражає характер взаємозв'язку між державною владою й індивідом, а також визначає сукупність владних засобів і методів, які використовує держава, відбиває ступінь політичної волі в суспільстві й правове положення особистості.

Тип політичного режиму визначається рівнем розвитку й інтенсивністю суспільно-політичних процесів, структурою правлячої еліти, механізмом її формування, станом свобод і прав людини в суспільстві, станом відносин з бюрократією (чиновницьким апаратом), що панує в суспільстві, типом легітимності, розвиненістю суспільно-політичних традицій, що домінують у суспільстві, політичною свідомістю та поведінкою.

Таким чином, політичний режим - це сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, які характеризують ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і певний тип політичної системи, що існує в країні.

До ознак політичного режиму відносяться:

механізми володарювання, способи функціонування державних органів, процедури добору правлячих груп і політичних лідерів;

порядок розподілу влади між різними соціальними силами та політичними організаціями, що виражають їхні інтереси;

реалізація принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

існування системи стримування та противаг;

система методів здійснення політичної влади (дозволяючі - заборонні, переконання - примус, економічні - позаекономічні);

характер відносин населення до політичної участі: активні, індиферентні, пасивні; форми цієї участі: організовані, стихійні;

стан прав та свобод у суспільстві; визнання або невизнання владою природних невід'ємних прав особистості; реальність їхніх гарантій;

способи врегулювання соціальних та політичних конфліктів;

характер впливу особливостей політичної культури основних груп суспільства на динаміку та спрямованість політичного процесу;

наявність політичних партій у суспільстві, їхній внутрішній пристрій і принципи взаємин з державою; існування опозиції, її статус, взаємини з державною владою;

політичний, юридичний статус та роль армії в суспільстві;

політичний і юридичний статус засобів масової інформації, наявність або відсутність цензури, ступінь гласності в суспільстві.

Характерні ознаки політичного режиму складають політична стабільність і політична опозиція.

Політична стабільність, що дозволяє домагатися підвищення керованості суспільних процесів, є найбільш важливою характеристикою не тільки політичного режиму, але й соціального порядку в цілому. У політичному світі існують стабільні, середньостабільні і вкрай нестабільні режими. Стабільність політичного режиму являє собою складне явище, що включає такі параметри, як збереження системи правління, встановлення цивільного порядку, збереження легітимності й забезпечення надійності (ефективності) управління.

Одним із найбільш поширених факторів дестабілізації політичного режиму є діяльність опозиції. Опозиція представляє собою політичний інститут, який має метою вираження інтересів і цінностей, не представлених у діяльності правлячого режиму. Опозиція - це носій „критичного духу” в політиці.

Основні компоненти політичного режиму - це форма та роль держави, принцип легітимності, структура інститутів, партійні системи, виборчі системи.

2. Класифікація політичних режимів

Як було зазначено вище, за допомогою поняття політичного режиму аналізуються сутнісні характеристики взаємозв'язку між державною владою та окремим індивідом. Складність цього рівня соціально-політичних відносин породжує розмаїття типів політичного режиму, які можна згрупувати за такими критеріями:

ступінь соціальної волі індивіда і характеру взаємин держави і цивільного суспільства: тоталітарний, авторитарний та демократичний. Між демократією і тоталітаризмом, як крайніми полюсами даної класифікації, розташовується безліч проміжних форм влади;

тип державного правління - ліберальний, диктаторський, твердий, жорстокий і ін.;

форми правління: режими парламентського типу, президентського правління, монархічний, республіканський, режим надзвичайного правління і т. ін.

Найбільш поширеною типологією політичних режимів у політології є типологія за першим критерієм. Від загального аналізу ознак політичного режиму переходимо до дослідження демократичного, авторитарного та тоталітарного режимів.

3. Демократичний режим

Саме слово демократія походить від грецького demos - народ, kratos - влада, народовладдя. У загальному значенні демократичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяють впливати на державне управління суспільством.

Поняття “демократичний режим” як на попередньому етапі свого теоретичного та практичного осмислення, так і в сучасному політологічному контексті трактується досить неоднозначно. Уже сім сторіч, починаючи з 1260 р., коли це слово було вперше вжите в перекладі арістотелівської “Політики”, і дотепер, не змовкають суперечки про значення даного терміна.

Демократія інтерпретується в декількох змістах: по-перше, як суспільна система, заснована на добровільності усіх форм життєдіяльності індивіда; по-друге, як форма держави, при якій усі громадяни мають рівні права на владу (на відміну від монархії, де влада належить одній особі, або аристократії, де керування здійснюється групою осіб) - це антична традиція трактування демократії, що бере початок з Геродота (V ст. до н. е.); по-третє, демократія розуміється як ідеальна модель суспільного устрою, як певний світогляд, заснований на цінностях волі, рівноправності, прав людини. У цьому значенні термін „демократія” трактується як соціальний рух, як тип політичної орієнтації, втілений у програмах певних партій.

Еволюція поглядів на демократичний режим включає різні історичні етапи, в контексті яких даний феномен аналізувався з протилежних точок зору.

В античності демократія була визнана “гіршою формою” правління. Тому що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним “народовладдям”, унаслідок чого режими демократії були недовговічні й переходили в охлократію (владу натовпу), що в свою чергу, породжувало тиранію. Дивлячись на це, Арістотель не відрізняв демократію від охлократії та негативно відносився до неї. Новий етап у розвитку концепції демократії починається з Великої Французької революції, коли демократія стала розглядатися як напрямок суспільної думки, що формує цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність. Однак негативне відношення до демократії не було переборене навіть у ХVІІІ ст. Це пояснюється тим, що ідеальна модель демократії як повсякденної й особистої участі в керуванні всіх громадян у великих політичних утвореннях, подібних до національних держав (а не маленьких міст-полісів), практично неможлива. Різноманітність поглядів на демократичний режим можна проілюструвати на прикладі оцінок цього феномена з боку видатних дослідників. Так, у другій половині XIX ст. відомий французький історик Алексіс де Токвіль, аналізуючи першооснови демократичного режиму в Америці, зазначає не тільки позитиви демократії, але й негативні його аспекти. На його думку принцип демократичної рівності веде до двох тенденцій, а саме: перша приводить людей до незалежності і може раптово підштовхнути їх до анархії; друга тенденція проявляється не так швидко й не так наочно, але вона значно більш ціленаправлено веде людей до закріпачення [22]. Уже у наші часи сучасні науковці також досить критично та агресивно оцінюють переваги демократичного режиму. Так, Джон Хеллоуел зазначає, якщо принцип компромісу - це символ віри демократії, на цьому ненадійному фундаменті неможливо не тільки будувати майбутнє, але навіть уціліти в теперішньому.

Незважаючи на розмаїття наявних теоретичних трактувань демократії, усі вони можуть бути зведені до двох найбільш загальних інтерпретаційних підходів. Перший з них - це “ціннісний” підхід, в контексті якого демократія розглядається як політична конструкція, зорієнтована на втілення у владну систему сукупності певних ідеалів та принципів, тобто тих вищих цінностей, що й виражають її соціальний зміст та призначення. Найбільш чітко суть такого розуміння демократії виразив А. Лінкольн, визначивши її як “владу народу, владу для народу, владу за допомогою самого народу”. Ще в Стародавній Греції в основу демократичного режиму були закладені такі ідеї, які ототожнювали державу з суспільством, заперечували поняття вільного індивіда й визнавали рівність стосовно влади тільки за частиною суспільства (“громадянами”).

До прихильників ціннісного підходу відносяться й прихильники філософії Ж.-Ж. Руссо, що розуміли демократію як форму вираження всевладдя суверенного народу. Марксисти також сповідали цінності колективістської демократії; вони спиралися на ідею відчуження прав індивіда на користь колективу, але при цьому робили акцент на класових цінностях пролетаріату, що, на їхню думку, виражали інтереси всіх трудящих й обумовлювали побудову “соціалістичної” демократії. До ціннісного підходу також відносять і прихильників ліберальної думки, для яких головною умовою формування демократії також є певні цінності, але цінності, що відбивають пріоритет не народу (колективу), а людини. Так, Д. Локк, Т. Гоббс, Т. Джефферсон та інші засновники ліберальної течії, виходячи зі здатності народу до раціонально-морального самовизначення, поклали в основу інтерпретації демократії ідею індивіда, що володіє внутрішнім світом, споконвічним правом на волю й захищеність своїх прав.

Другим напрямком в інтерпретації демократії є „раціонально-процедурний” підхід. Філософська база такої позиції заснована на тому, що демократія можлива лише в умовах, коли поширення ресурсів влади в суспільстві набуває настільки розповсюдженого характеру, що жодна суспільна група не в змозі зберегти владну гегемонію. У такому випадку найбільш раціональним виходом із ситуації є досягнення компромісу й взаємний розподіл функцій та повноважень, що обумовлюють чергування груп у владній системі. Ці процедури й технології встановлення подібного порядку і виражають суть демократичної організації політики. Одним із перших таке розуміння демократії закріпив М. Вебер у своїй плебісцитарно-вождистській теорії демократії. На його думку, демократія являє собою “засіб” володарювання, що цілком знецінює усі поняття “народного суверенітету”, загальної “волі народу” і т. п. Прямі форми політичного волевиявлення можливі тільки в чітко визначених межах (наприклад, у давньогрецьких містах-державах). Будь-яка ж організація представництва інтересів громадян у складних, великих суспільствах нерозривно пов'язана з їхнім витисненням з політики та встановленням контролю над владою з боку бюрократії. Для захисту своїх інтересів громадяни повинні передати своє право контролю за владою й апаратом управляння всенародно обраному (харизматичному) лідеру. Маючи таке незалежне від бюрократії джерело легітимної влади, люди і будуть мати можливість реалізовувати свої інтереси. Тому демократія, за Вебером, є сукупність процедур та угод, коли народ вибирає лідера, якому він довіряє.

У сучасний політологічній науці з'явився ряд теорій демократичного режиму, які розвили основні ідеї позначених концепцій з урахуванням реалій сьогодення та динаміки демократичних процесів: теорія партиципаторної демократії, теорія егалітарного елітизму, елітиські теорії демократії, плюралістична концепція, теорія консоціальної демократії, теорія ринкової демократії, концепція теледемократії (“кібердемократії”), концепція рефлексуючої демократії.

Теорія партиципаторної демократії (тобто заснованої на співучасті громадян безпосередньо в політичному процесі) заперечує принцип розподілу політичної праці. Прихильники даного напрямку в аналізі сутності демократії виходять з ідеалу індивідуального самовизначення автономної особистості. Самовизначення особистості розглядається як право на всебічну політичну участь у масштабах усього суспільства і у різних його сферах.

Основні положення теорії егалітарного елітизму сформулював американський вчений І. Шумпетер у книзі “Капіталізм, соціалізм, демократія”. Відповідно до основних положень цієї теорії, вільний та суверенний народ володіє в рамках політичної системи досить обмеженими функціями. Рядові громадяни лише обирають проміжний інститут, що згодом формує уряд, а потім цілком відстороняються від керування. Тому демократія являє собою не що інше, як сугубо інституціональний захід, що забезпечує змагання еліт за підтримку та голоси виборців. На думку І. Шумпетера, демократія - це форма правління за допомогою народу, але в умовах здійснення влади професійними політиками. Розуміючи демократію таким чином, Шумпетер бачив її головну проблему в доборі кваліфікованих політиків. Найважливішим для функціонування демократичної форми правління він вважав стиль діяльності керуючих. Зокрема, на його думку, правляча еліта повинна приймати рішення не тільки в зрозумілих, але й у доступних для народу формах. Політики повинні володіти й певними властивостями, зокрема тими, що обумовлюють самообмеження влади та перешкоджають її підпорядкуванню їх корпоративним інтересам. Для забезпечення такого характеру діяльності влади бюрократія повинна чітко дотримуватися норм своєї професійної діяльності, зберігаючи прихильність інтересам населення.

У XX ст. широке поширення одержали елітистські теорії демократії, що зв'язують сутність демократії тільки з діяльністю керуючих. Представники даної концепції (Р. Міхельс, Дж. Сарторі, X. Кене) вважали, що самокерований демос - це міф, а його схильність до політичного насильства являє загрозу суспільним інтересам. Тому, оцінюючи неухильне зростання ролі еліт як передумову демократії, вони розцінювали розширення дистанції між керуючими та керованими як основу стабільності, а не порок цієї системи влади.

Значний внесок у розвиток теорії демократії внесли і прихильники плюралізму. Хоча вперше даний термін був введений у науковий обіг ще X.Вольфом (1679 - 1754 рр.), для аналізу демократичної теорії його стали використовувати лише в першій половині XX ст. (Г. Ласкі, Д. Трумен, Р. Даль). У плюралістичній концепції демократія розгляда-ється як тип організації влади, який формується в умовах її розпилення (дифузії) між різними силами. У цьому змісті демократія припускає вільну гру, що є основною рушійною силою політики, змагання різних груп, а також зв'язаних з їхньою діяльністю інститутів, ідей, поглядів. Формування та функціонування демократичних режимів відбувається в умовах використання механізмів та процедур, що дозволяють конкуруючим за владу групам уникати монополізації не будь-якого одного об'єднання за рахунок згуртованих дій опонентів; досягати своїх інтересів завдяки укладанню різноманітних компромісів; підтримувати баланс відносин і таким шляхом знижувати напруженість міжгрупового протистояння.

Істотний внесок у розвиток теорії демократії вніс А. Лейпхарт, що запропонував ідею консоціальної (consociational) демократії. Він розглядав сутність демократії у процедурних заходах і, виходячи з цього, розробив оригінальну модель „розподілу влади”, що передбачає забезпечення представництва інтересів меншості, не здатного одержати доступ до важелів державного керування. У зв'язку з цим Аренд Лейпхарт виділив чотири найважливіших риси даного типу демократії. Він відзначав, що перший та найважливіший елемент - здійснення влади "великою коаліцією" політичних лідерів усіх значних сегментів багатоскладного суспільства. Три інших важливих елемента сосуспільної демократії: 1) взаємне вето, або правило "співпадаючої більшості", що виступає як додаткова гарантія життєво важливих інтересів меншості; 2) пропорційність як головний принцип політичного представ-ництва, призначень на посади в державній службі й розподілу суспільних фондів; 3) високий ступінь автономності кожного сегменту в здійсненні своїх внутрішніх справ.

В останні роки поширення одержали й теорії ринкової демократії, що представляють організацію даної системи влади як аналог економічної системи, в якій відбувається постійний обмін “товарами”, де продавці - носії влади - змінюють свої вигоди, статуси, привілеї на “підтримку” виборців. Таким чином, під політичною дією розуміється тільки електоральна поведінка, в рамках якої акт подачі голосу трактується як свого роду “покупка” або “інвестиція”, а виборці в основному розглядаються як пасивні “споживачі”. Так що головне завдання демократії полягає в застосуванні виборчих стратегій, що повинні зв'язувати кандидата з позиціями виборців. І хоча це створює простір для маніпулювання волею громадян, така „сфабрикована воля” не змінює суті цієї „демократії напрокат” (У. Грайдер).

Становлення та зростання ролі електронних систем у структурі масових комунікацій неминуче викликало до життя ідеї теледемократії (“кіберократії”). У даному випадку наявність традиційних для демократії процедур нерозривно зв'язується з рівнем технічної оснащеності влади та цивільних структур системами інтерактивної взаємодії (ТВ, Інтернет) під час виборів, референдумів, плебісцитів тощо.

Концепція рефлексуючої демократії заснована на теорії “сприйнятливої” суспільної системи А. Етціоні. Відповідно до його теорії, тільки демократична політика сприйнятлива й готова до діалогу з громадянами, які залучені до політичного життя. Тому в даній концепції демократії основний акцент робиться на процедурах, що забезпечують включення до політичного управляння суспільної думки та повну підзвітність йому владних структур. Суть демократії, на думку прихильників даної концепції, заключається в механізмі “народної автономії”, який у свою чергу, заснований на процесі включення широкої громадськості у дискусію про пристрій суспільного та приватного життя й на виникаючих при цьому міркуваннях, неформальних оцінках, переконаннях.

Безсумнівно, що кожна з розглянутих моделей демократії має свої переваги та недоліки. Як політичний режим демократія менш за все адекватна радикальному вирішенню стратегічних проблем, оскільки вимагає постійного узгодження інтересів, пророблення різних суспільних альтернатив, толерантності і т. д. Звертаючи увагу на складність подібних процедур, У. Черчілль помітив: “Демократія - дуже погана форма правління, але, на жаль, не придумано поки нічого кращого”.

Різні підходи до аналізу демократичного режиму виокремлюють та акцентують увагу на тих чи інших рисах даного політичного режиму, але ж історія існування цього явища дозволяє виділити універсальні характеристики.

До характерних рис демократичного режиму відносяться:

суверенітет народу: саме народ обирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх; вибори повинні бути чесними, регулярно проводитися, а також заснованими на змаганні;

періодична виборність основних органів держави, яка полягає в тому, що необхідною умовою демократичної держави є особи, що здійснюють верховну владу, обираються, причому обираються на визначений, обмежений термін; зміна уряду повинна відбуватися в результаті виборів;

захист права окремих особистостей та меншості: думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, однак, аж ніяк не недостатня. Лише сполучення правління більшості та захист прав меншості складають один із основних принципів демократичної держави;

рівність прав громадян на участь у керуванні державою: свобода у створенні політичних партій та інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію та на участь у конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20


© 2010 BANKS OF РЕФЕРАТ