Політологія

психологічний підхід (Р. Парк і Э Богарадус), відповідно до якого, чим більшу симпатію люди відчувають один до одного, тим вони більш соціально близькі, і навпаки, якщо відчувають взаємну ворожнечу чи навіть ненависть, то вони соціально віддалені;

репутаційний метод (У. Уорнер), при якому поділ суспільства на страти відбувається на основі самоідентифікації громадян, тобто віднесення ними себе до тієї чи іншої соціальної групи. У результаті такого стратифікування виділяються наступні значущі для суспільства групи: вищий шар вищого класу, нижчий шар вищого класу, вищий шар середнього класу, нижчий шар середнього класу, вищий шар нижчого класу і нижчий шар нижчого класу;

характеристика соціальної структури з погляду виділення великих (класи, професійні групи, етнічні спільності й ін.), середніх (виробничі та деякі територіальні об'єднання) і малих груп (родини, сусідські громади і т. ін.);

специфіка цільових (функціонуючих відповідно до заздалегідь установлених цілей) і соціально-психологічних (неформальних) об'єднань.

Однак більш розповсюдженими виявилися підходи, що кладуть в основу соціальної стратифікації об'єктивно існуючі розходження у володінні тими або іншими ресурсами. Так К. Маркс запропонував варіант диференціації суспільства на класи, що розділяє великі групи людей за їх відношенням до засобів виробництва та припускає тверду прихильність індивідів до такого роду груп. На противагу йому Т. Парсонс і інші “інтеграціоністи” висунули ідею, відповідно до якої соціальна стратифікація є набором статусів і ролей, що позначають гнучку, рухливу і тимчасову приналежність людей до тих або інших груп.

Широкий вплив на наукову думку зробив підхід до соціального стратифікування, розроблений М. Вебером. Як фактори, що визначали нерівність у розподілі ресурсів між групами, він запропонував розглядати: багатство, яке визначає положення соціальної групи в залежності від величини благ, що привласнюються нею; престиж, котрий виражає прийняті в суспільстві оцінки і стандарти щодо способу життя того або іншого шару; владу, яка характеризує здатність різних об'єднань впливати на сферу керування.

Сучасні трактування стратифікації досить різноманітні, серед них виділяються теорія функціоналізму і теорія конфлікту.

Функціональна теорія, яка обумовлена поглядами французького соціолога Е. Дюркгейма, була створена в 40-і рр. XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном, К. Девисом, У. Муром і ін. У роботі “Поділ праці в суспільстві” Е. Дюркгейм зробив висновок, що в усіх суспільствах деякі види діяльності вважаються більш важливими, ніж інші, і найталановитіші люди повинні виконувати в процвітаючому суспільстві найважливіші функції. Для залучення найкращих, суспільство сприяє їхньому доступу до соціальної винагороди. На думку функціоналістів, соціальна нерівність функціональна й універсальна, соціальна стратифікація неминуче існує у всіх суспільствах.

Прихильники теорії конфлікту не згодні з функціоналістами в тім, що нерівність - це природний спосіб забезпечити виживання суспільства. З їхнього погляду, нерівність виникає тоді, коли люди, під чиїм контролем знаходяться суспільні цінності (в основному, багатство і влада), мають можливість витягати для себе вигоди.

В останнє десятиліття деякі західні і вітчизняні вчені звернули увагу і на ряд порівняно нових соціальних джерел політичних відносин. За їхніми спостереженнями, у процесі інтенсивного динамічного розвитку в постіндустріальних суспільствах намітилися стійкі тенденції до диверсифікованості й індивідуалізації суспільного становища людей. Це виразилося насамперед у виникненні і навіть посиленні розходжень соціокультурного характеру.

Підсумовуючи уявлення про соціальні розходження, що мають політичне значення, можна виділити ряд різновидів, які характеризують соціальну дистанцію між групами:

статтево-вікові (між молоддю і пенсіонерами, жінками і чоловіками т. ін.);

родинні й етнічні (між тими або іншими сімейними групами, національними й етнічними спільностями);

конфесійно-релігіозні (між віруючими й атеїстами, представниками різних віросповідань);

соціокультурні (розходження в стилях поводження, життєвих орієнтаціях, що домінують в традиціях і інших культурно значимих компонентах поводження громадян);

соціально-економічні (розходження в доходах, рівні утворення, професійної компетенції тих або інших груп працівників);

територіально-мовні;

соціальні розходження за характером оцінки суспільством важливості і значимості тих або інших сторін або форм поводження групи (престиж, повага і честь різноманітних людських об'єднань у соціумі);

розходження за ступенем владної могутності і впливу (по можливості прямого або непрямого впливу на прийняття управлінських рішень).

Кожний із цих різновидів групових розходжень має власні джерела політичної активності громадян.

2. Система соціального представництва

Кожне суспільство володіє тією або іншою соціальною структурою, але далеко не кожна група здатна включитися в політику, використовуючи інститути державної влади для зміцнення своєї цілісності, завоювання нових ресурсів або досягнення більш високих статусів. Приміром, багато груп можуть будувати свої відносини на ідеях співробітництва і співучасті в розвЧязанні тих або інших проблем без звертання за допомогою до держави. У той же час у певних, зокрема, в тоталітарних системах, групи, як правило, є об'єктами, а не суб'єктами влади. Політична пасивність груп може бути викликана і їх соціальною інерцією, звичкою зберігати з державою досягнутий баланс відносин. Таким чином, соціальна група з політичної точки зору - це ще суб'єкт у потенції. Становлення її реальним, діючим суб'єктом політичних відносин, що, коли перебуваючі в її розпорядженні ресурси починають використовуватися для зміни характеру функціонування державної влади і керування, залежить від багатьох причин, насамперед - від соціальних протиріч і інтересів груп, цінностей, що домінують здібностей до самоорганізації і т. ін.

Першорядним спонукальним мотивом політичної активності групи виступають, як правило, найбільш істотні, тобто владно значимі, інтереси, які вона не може реалізувати без залучення механізмів державного керування. Владно значимі соціальні інтереси, свобода груп подаються на “вхід” політичної системи у вигляді вимог або солідарної підтримки влади з метою вплинути на прийняті політичні рішення. Однак не всі вимоги стають змістом політичних рішень. Ефективний вплив безпосередньо залежить від активності тих політичних асоціацій, які ніби озвучують і транслюють інтереси груп у політичному просторі (за визначенням А. Токвіля, це такі “вторинні асоціації”, як групи інтересів, партії, різноманітні інститути влади, елітарні об'єднання тощо).

Соціальні групи беруть участь у політичному житті не безпосередньо, а сприяючи формуванню для представництва своїх інтересів спеціальних політичних інститутів. Складна взаємодія таких інститутів, що займають ліві або праві, центристські, радикальні чи інші політичні позиції, і характеризує систему соціального представництва. Ці політичні посередники між цивільним суспільством і державою інформують останнє про існуючі проблеми і протиріччя, сприяючи тим самим консолідації й інтеграції груп, а також корекції політичної лінії влади. Діяльність таких об'єднань може серйозно впливати на зміст інтересів соціальних груп, їхньої цінності, прагнення до соціальної замкнутості або відкритості, і в кінцевому рахунку - на характер соціального структурування. Водночас, роблячи тиск на державу, вони охороняють його від застою, прагнуть підкорити службі суспільству й інтересам громадян. Спрямованість і інтенсивність діяльності цих політичних суб'єктів залежить насамперед від характеру розходжень і протиріч між соціальними групами.

3. Соціальна мобільність

Політично значимим є не тільки характер соціальної диференціації, а й способи її зміни, що обумовлюються активністю груп і громадян, які намагаються перебороти обмеженість власних ресурсів і піднятися нагору соціальними сходами.

Перехід індивіда (групи) з одних суспільних шарів в інші, просування до позицій з більш (менш) високим престижем, доходом і владою зв'язаний з процесами соціальної мобільності. Якщо статус індивіда або групи міняється на більш високий, престижний, то можна сказати, що має місце висхідна мобільність. Однак індивід (група) в результаті життєвих катаклізмів може перейти й у нижчу статусну групу - у цьому випадку спрацьовує спадна мобільність. Крім вертикальних переміщень (висхідна і спадна мобільність) існують горизонтальні переміщення, що складаються з природної мобільності (наприклад, перехід з однієї роботи на іншу без зміни статусу) і територіальної мобільності. За ступенем переміщень розрізняються “відкриті” й “закриті” соціальні групи і цілі суспільства.

Динаміка подолання соціальної дистанції, що супроводжується підвищенням статусу (висхідна мобільність), завжди зв'язана з підвищенням політичної напруженості, тому що такі процеси нерідко ведуть до зниження статусу інших груп (спадна мобільність), а часом і до знищення конкуруючої групи, що природно підвищує рівень соціального опору останньої, провокує активізацію сил правого і лівого екстремізму, викликає масове поширення стресів, заздрості, упередженості до людей. Теорія „статусної перестановки” (Р. Дарендорф, С. Ліпсет і ін.) пояснює політизацію соціальних груп в умовах, коли їх об'єктивні соціально-економічні характеристики не знижуються, але відбувається ріст статусу нижчих класів. Спадна мобільність часто супроводжується упередженням проти соціальних, політичних та етнічних меншостей.

Особливу активізацію політичних відносин викликає висхідна динаміка шарів, що знаходяться на найнижчих ступенях соціальних сходів. Їх відома “невбудованість” у суспільстві, відсутність належних внутрішніх властивостей для просування наверх змушує орієнтуватися на політичні засоби як на єдині, що сприяють поліпшенню їх суспільного становища. Нерідка в таких випадках озлобленість стосовно вищих, привілейованих шарів доповнює прагнення до успіху стійкою готовністю до постійного перевертання статусів.

У суспільстві завжди є групи, чий соціальний стан відрізняється більшою стійкістю. Однак і їх “провідне” положення в достатній мірі умовне, оскільки посилення економічної конкуренції або структурна перебудова економіки, міжнаціональна напруженість чи інші істотні для даного суспільства протиріччя можуть не тільки змінити ієрархічні зв'язки в соціальній сфері, але й відібитися на характері політичних відносин.

Негативні наслідки соціальної мобільності підсилюються в державах, що переживають розпад моральних норм і цінностей - аномію, особливо в тих випадках, коли соціальна стратифікація жорстко обмежує можливості оволодіння символами суспільного успіху (Р. Мертон). Найбільша політична напруженість виникає, як правило, в тих країнах, де влади створюють штучні можливості для зміни соціальних ієрархій. Термін “аномія” (фр. anomie - відсутність закону, організації) ввів Э. Дюркгейм у працях “Про поділ суспільної праці” і “Самогубство”. На думку Дюркгейма, при швидких соціально-економічних змінах члени суспільства втрачають значимість соціальних норм, у них відсутні стандарти соціального порівняння з іншими людьми, що дозволяють оцінити свій статус і вибрати відповідно цьому статусові зразки поводження. Індивіди виявляються в невизначеному, маргінальному стані.

Маргінали (лат. marginalis - той, що знаходиться на краю) - особистості і групи, що знаходяться за рамками характерних для даного суспільства основних структурних підрозділів або пануючих норм і традицій. Процес маргіналізації супроводжується втратою індивідом суб'єктивної ідентифікації з певною групою, зміною соціально-психологічних установок. Це змушує маргіналов до соціальних переміщень і в горизонтальному і у вертикальному напрямках. Саме поняття “маргіналізація” позв'язане з такими поняттями, як “перехідність” і “проміжність”. “Перехід” може затягтися, і перш, ніж індивід, що ніби “зависає” між соціальними групами, змінить свій соціальний стан, у нього формуються певні установки, обумовлені суб'єктивною оцінкою власних можливостей. У залежності від самооцінки положення в групі індивід формує рівень домагань та виробляє відповідну стратегію поводження. Якщо індивід або група сприймають свій статус як відносно нормальний, задовільний і стабільний, то те, що відбувається в політиці, може уявлятися ним чимось малозначимим для їхнього власного життя. Погроза індивідуальної або соціальної стабільності, що йде від політики влади або дій якихось соціальних сил, може різко підсилювати інтерес до суспільно-політичної дійсності. Деякі теоретики підкреслюють зростаючі почуття нерівності й розчарування в умовах, коли групи людей вважають, що інші одержали кращий доступ до досягнень суспільства.

Внутрішнім джерелом і одночасно складовою частиною групової мобільності є соціальні переміщення окремих громадян як усередині груп, так і між групами. Інтенсивність цього різновиду соціальної мобільності обумовлена, з одного боку, межами, що встановлює суспільство для подібних переміщень, а з іншого - суб'єктивними устремліннями самих людей, що прагнуть зміну своє суспільне становище через орієнтацію на нові цінності, зміну життєвих планів, підвищення утворення тощо.

Приблизно до середини XIX ст. в багатьох країнах, як правило, домінували норми “органічної ідеології”, що виправдувала стабільність займаного людиною положення і тим самим ратувала за збереження незмінності соціальної структури. У противагу цій ідеї К. Маркс висунув думку про соціальну революцію, здатну зламати нерухому стратифікацію буржуазного суспільства. Розвиток індустріального суспільства різко розширив можливість подолання соціальних дистанцій за рахунок заохочення індивідуальних переміщень людей на основі їхніх здібностей і активності. Ідеологія “відкритого класу”, що запанувала, виходила з того, що індивідуальна мобільність є невід'ємним правом особистості і найважливішою передумовою розвитку суспільства. Тим самим затверджувалася й думка про те, що соціальні розходження не припускають виникнення руйнівних політичних дій з боку будь-яких соціальних сил. Забезпечення державою приступності ресурсів і статусів на основі відкритої індивідуальної мобільності стало найважливішою передумовою політичної стабільності суспільства. При такій умові в суспільстві діють природні механізми утворення соціальних шарів, укорінюються демократичні цінності й ідеали. Протилежна стратегія неминуче веде до наростання політичної напруженості, чреватої різними непередбаченими труднощами для правлячого режиму.

4. Роль соціальних класів у політиці

В демократичних індустріально розвинених країнах світу спостерігається тенденція зростання соціальної мобільності, розширення можливостей підвищення статусу для представників різних груп суспільства, сполучаєся зі збереженням у них стійкої групової соціально-економічної та політичної нерівності. Субординацію основних суспільних груп, їхній розподіл на вищі і нижчі, з погляду володіння найважливішими суспільними і, насамперед, соціально-економічними ресурсами (багатство, дохід, престиж, утворення), відбиває поняття “соціального класу”. Іншими словами, в тому випадку, коли за рядом істотних ознак позиції певної групи людей близькі або збігаються, соціологи говорять про “класову кристалізацію” або формування класу. Класовий розподіл є окремим випадком соціальної стратифікації. Тут необхідно враховувати наступні обставини:

1) в історії, крім класів, нерівність існувала у форм кастової і станової систем, у державно-соціалістичних суспільствах функціонувала шарова система, заснована на владних відносинах;

2) у суспільствах класового типу значна частина населення не входить до складу основних класів, утворюючи мозаїку шарів;

3) крім основних соціальних груп (класів або шарів), у суспільстві завжди існує вікова, етнорасова, культурно-статусна стратифікація.

Сучасні трактування класів і їхньої політичної значимості досить різноманітні. Про соціальні класи можна говорити лише у випадку, коли економічне становище груп зв'язується з характерними умовами і стилем життя, з соціальними й політичними установками людей. При цьому важливу роль відіграють також такі фактори, як рівень утворення, „культурний капітал” (Бурдье) та зразок соціальної мобільності і іммобільності поколінь.

Соціальні класи звичайно виділяються серед інших страт на основі їхнього економічного становища, стійкості соціального стану їхніх представників, утрудненості соціальної мобільності, переходу з нижчого класу у вищий, а також численності їхніх представників. Усе це обумовлює їх істотний, а іноді й визначальний вплив на політику.

Розглядаючи різноманітні визначення класів, можна виділити три головних підходи до їх трактування: марксистський, веберовський (на честь М. Вебера) і стратифікаційний (функціональний) (Т. Парсонс, У. Уорнер та ін.).

Марксистське трактування політичної ролі класів. З погляду марксизму, будь-яке суспільство, засноване на пануванні приватної власності, складається з класів - “великих груп людей, що розрізняються за їхнім місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в громадській організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яку вони розташовують” [75, С. 15]. Класи є, відповідно до марксизму, головними суб'єктами політики. Одні класи завдяки своєму економічному становищу можуть привласнювати працю інших класів.

Капіталістичне суспільство поділяється на два основних антагоністичних класи: клас власників (буржуазію) і клас найманих робітників (пролетаріат). Усі інші групи (землевласники, ремісники, селяни, інтелігенція, службовці т. ін.) так чи інакше примикають до основних класів. Клас, що володіє засобами виробництва, є і політично пануючим, керує державою. Інтереси основних класів несумісні, антагоністичні. Усвідомлення класами свого положення в суспільстві приводить до розвитку класової боротьби, вищою формою якої є боротьба за державну владу - боротьба політична. Відповідно до марксизму, класова боротьба - рушійна сила історії в той її період, коли суспільство виявляється розколотим на протилежні, антагоністичні класи. Вона є найважливішим джерелом динаміки всього політичного життя, зокрема, капіталістичного суспільства, а також міжнародних відносин.

Трактування класів за М. Вебером. Велике значення має концепція класів М. Вебера. Згідно з нею класи - це групи людей із приблизно однаковими життєвими шансами, інтересами й ціннісними орієтаціями спільність економічного становища яких відрізняє їх один від одного і створює можливість класових конфліктів. Специфічними класовими ознаками, на думку дослідника, виступають не тільки контроль над засобами виробництва, й над майном, а також професія, кваліфікація та деякі інші соціально-економічні ознаки. До важливих характеристик класів він відносив також доступ до влади і політичну організованість.

У роботі “Економіка і суспільство” М. Вебер виділив три типи класів: імущі, котрі одержують доход від власності; такі, що здобувають, дохід яких визначається від продажу робочої сили і ситуації на ринку праці; соціальні класи, особливістю яких є висока внутрігрупова мобільність, легкість і типовість внутрігрупових переміщень окремих індивідів і цілих поколінь. Класами сучасного йому суспільства він називав: 1) робітничий клас; 2) дрібну буржуазію; 3) інтелігенцію, яка не має власності і фахівців; 4) клас власників і осіб, привілейованих у силу високого походження. Сучасні послідовники М. Вебера виділяють два нових класи: працівників сфери послуг і осіб, що живуть за рахунок державних посібників (пенсіонери, студенти та ін.). Усі класи мають специфічні суспільні й політичні інтереси.

Хоча проблема класів не одержала у М. Вебера детальної розробки (а деякі її аспекти були лише намічені і по-різному інтерпретуються в сучасній науці), його підхід до класів переборює твердий економічний детермінізм теорії класів К. Маркса, дозволяє враховувати різні сторони положення класу в суспільстві, що акумулюються в його життєвих можливостях і інтересах. Багатомірність такого підходу до класів підвищує уживанність цього поняття до складного, плюралістичного суспільства наших днів. На веберовському розумінні класів базуються переважні в науці сучасні трактування, зокрема конфліктна концепція класів німецького соціолога Р. Дарендорфа, який розглядає економічні класи в марксистському розумінні лише як їхній окремий випадок і виділяє класи насамперед у залежності від їхнього володіння (або неволодіння) владою й авторитетом. У силу різного положення в системі влади класи виступають потенційним джерелом суспільних конфліктів. У цілому ж “клас - це категорія, що використовується при аналізі динаміки соціального конфлікту та його структурних коренів, і саме цим він може бути чітко відділений від шару як категорії, використовуваної для опису ієрархічних систем у сучасний момент”.

Функціональний підхід до класів. У сучасній західній, особливо американській соціології та політології широко поширене трактування класів у руслі стратифікаційної теорії, тобто як однієї з основних суспільних страт. У рамках цього підходу центральне місце займає функціональна (статусна) концепція класів, відповідно до якої класи - це групи людей приблизно однакового соціального статусу, обумовленого величиною доходу, престижністю професії, рівнем утворення, доступом до влади. В Уорнера статусні параметри виявляються в політичному поводженні, почутті колективної ідентичності, свідомості і способі життя класу.

Сам класовий розподіл функціональний, корисний для суспільства. У ньому завжди існує дефіцит талантів і зацікавленість у розподілі соціальних позицій, посад у відповідності до здібностей індивідів. Класовий розподіл допомагає реалізувати цю соціальну потребу, оскільки за допомогою зростаючих у міру просування соціальними сходами матеріальної та ідеальної (престиж, суспільне визнання й повага) винагород він стимулює активність і змагання індивідів за більш високі позиції в соціальній ієрархії та тим самим сприяє заняттю найбільш важливих для суспільства посад найталановитішими і підготовленими до відповідної діяльності людьми. Функціональна класова структура, відповідно до прихильників даного підходу до класів, необхідна для нормального розвитку суспільства, тому усякі спроби ліквідації класів і соціальної нерівності неприродні та дисфункціональні. Виходячи з цього, головна задача політики в сучасному суспільстві визнає забезпечення відкритості класових позицій для кожної людини, створення для всіх приблизно рівних стартових можливостей.

У руслі функціонального підходу до класів виникла досить розповсюджена в сучасній політичній думці теорія середнього класу (X. Шельский, Р. Арон, Д. Белл т. ін.), що характеризується різними авторами в якості середнього по відношенню або до буржуазії і пролетаріату, або (що звичайно зв'язано з попереднім) до вищого і нижчого класів. Середній клас розглядається прихильниками цієї теорії як головна соціальна база й опора демократії. У силу свого положення в суспільстві він зацікавлений у політичній стабільності, високо шанує цінності свободи і прав людини, схильний до компромісів і примирення політичних крайностей, має помірність політичних вимог, щодо високої компетентності та активності при прийнятті електоральних і інших політичних рішень.

Теорії середнього класу з'явилися відображенням кількісного зростання в країнах Заходу службовців, інтелігенції, менеджерів, збереження значної чисельності дрібних підприємців, підвищення соціальної захищеності і рівня утворення робітників та ряду інших груп, а також зближення доходів, рівня споживання і способу життя широких шарів населення. На думку послідовників теорії середнього класу, даний процес привів до усунення традиційних класових розходжень між буржуазією і пролетаріатом та утворення нової соціальної групи, яка охоплює й ціннісно інтегрує більшість населення індустріально розвинених країн і складає середній клас. До нього відносяться індивіди, які володіють близьким рівнем доходу, утворення, престижності професії, способу життя й ідентифікують себе з цією групою суспільства. За результатами опитувань, у країнах Заходу понад половину населення (до 70 - 80%) зараховує себе до середнього класу. Формування середнього класу забезпечує суспільству високий рівень соціальної однорідності, згладжує або зовсім усуває класові конфлікти, допомагає зближенню позицій партій, профспілок і т. д.

У цілому ж класовий аналіз у всіх його основних проявах, що доповнюється і збагачується стратифікаційними методами дослідження, дозволяє розкрити соціальні джерела політики, її найбільш могутні й звичайно сховані рушійні сили, дає можливість знайти тенденції та перспективи політичних змін.

Контрольні запитання

1. Окресліть предмет політичної соціології. Чому французькі дослідники вважають достатнім обмежувати науку про політику політичною соціологією?

2. Як співвідносяться між собою політична соціологія і соціологія політики? Назвіть ключові фігури політичної соціології як науки.

3. Чому саме соціальні групи, з погляду політичної соціології, є первинними суб'єктами політики? Дайте визначення поняття соціальної групи?

4. Що таке соціальна нерівність і чому вона є глибинним витоком владних стосунків у суспільстві? Назвіть основні концепції соціальної стратифікації.

5. Як співвідносяться між собою політика і соціальна структура?

Розділ 3. Механізм формування і функціонування політичної влади

Тема 9. Політична система суспільства

Зберігай порядок, і порядок збереже тебе.

Латинська формула

1. Сутність політичної системи.

2. Складні елементи політичної системи.

4. Держава як основний субЧєкт політичної влади.

5. Проблеми формування демократичної політичної системи сучасної України.

1. Сутність політичної системи

“Політична система суспільства” фактично є однією з найважливіших тем курсу “Політологія” поряд з раніше розглянутими темами “Предмет і метод політології” та “Політична влада”.

Створення теорії політичної системи стало можливим в середині 50-х років ХХ ст завдяки біхевіористичному підходу до аналізу політики, а також ефективного використання системного й структурно-функціонального методів.

Ідучи за системним аналізом, кожна система, в тому числі й політична, має такі характеристики:

по-перше, вона складається з багатьох груп елементів;

по-друге, ці групи елементів складають одне ціле;

по-третє, сама система має межі.

Системний підхід у політології вперше був використаний великим дослідником політики Д. Істоном. Цей вчений визначає політичну систему як взаємодії, посередництвом яких в суспільстві розподіляються як матеріальні, так і духовні цінності, і на цьому грунті відвертаються конфлікти між членами суспільства. Д. Істон виділяє дві основні функції політичної системи:

політична система повинна бути в змозі розподілити цінності в суспільстві;

політична система повинна переконати своїх громадян прийняти цей розподіл як обов'язковий.

Ці положення Д. Істона дозволяють виділити політичну систему від інших видів соціальних систем як динамічну, ту, що постійно змінюється, функціонує.

Структурно-функціональний метод поряд с системним сприяв розвитку теорії політичних систем.

Американський вчений Г. Алмонд послідовно використовував даний підхід у політології. На його думку, політична система є легітимною, такою, яка підтримує порядок у суспільстві. Це законна сила порядку, яка надає йому особливі властивості і зміст, забезпечує його цілісність як системи. Згідно з Алмондом, вхідні і вихідні фактори політичної системи слід аналізувати з точки зору функцій, закладених у структурних елементах системи. Д. Істон і Г. Алмонд зробили важливий внесок у теорію політичної системи, розробка та вивчення якої продовжується.

Політична система суспільства як виразник різноманітних інтересів різних соціальних груп постійно тисне на політичну владу через складну структуру своїх організацій, рухів, об'єднань.

Саме політична система суспільства являє собою необхідний механізм, завдяки якому тільки й може здійснюватися повновладдя та суверенітет народу.

Гарантом стійкості і життєздатності суспільства є певні механізми, які виробляє і сама політична система. За їх допомогою вирішуються соціальні протиріччя, координуються зусилля різних суспільних об'єднань, усі відносини досягають гармонії, виробляється єдиний підхід до основних цінностей, цілей і напрямків розвитку суспільства.

На основі правових, економічних, соціальних, культурних та інших відносин у суспільстві діють системи: економічна, соціальна, політична, культурна, ідеологічна та ін. Кожна з них є самостійною системою з власними якісними характеристиками, але в той же час відчуває на собі вплив інших систем. Їх взаємодія є одночасно й серйозною основою для ефективного розвитку кожної.

Розвиток цивілізованого суспільства в будь-якій країні відрізняється рівнем у ньому політичної системи; ії чіткою структурою й функціонуванням.

Усе це дає право виділити ознаки й особливості політичної системи:

забезпечення формування та здійснення політичної й державної влади;

підтримка органічного зв'язку в першу чергу з соціальною, економічною та культурною системами;

найбільш розширена інституціоналізована система;

здійснення найбільшого впливу на суспільство у порівнянні з іншими системами;

найбільш якісна система.

Сучасна наукова література має багато визначень політичної системи. Звернемося до найбільш розповсюджених понять:

“Політична система суспільства становить сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних державних, партійних організацій, громадських об'єднань, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури” [102];

“Система політична являє собою складну розкладку різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і заємовідношень між ними, в яких реалізується політична влада” [95, С. 27];

“Політична система - система взаємозв'язаних і взаємодіючих політичних інститутів (державних закладів, політичних партій, суспільних організацій), у межах яких протікає політичне життя суспільства, здійснюється державна влада. Іншими словами, політична система - це соціальний механізм, за допомогою якого здійснюється влада у суспільстві” [103, С. 75];

“Політична система являє собою достатньо складну, залежну від історичних умов сукупність державних закладів, політичних партій, громадських організацій і рухів, а також іншого виду об'єднань людей, що створюють комплекс основних суб'єктів політичного життя суспільства та здійснюють вирішальний вплив на ії характер і зміст” [40, С. 73 - 74];

“Політична система може бути визначена як частина політичної сфери, що об'єднує державні й недержавні інститути, які здійснюють владу, керують справами суспільства, регулюють взаємовідносини класів, соціальних груп, націй, держав та забезпечують існування суспільства при визначеному соціальному порядку” [121, С. 36];

“Політична система - це сукупність трьох взаємодіючих підсистем: інституціональної, інформаційно-комунікативної і нормативно-регулятивної” [110, С. 53].

2. Складові елементи політичної системи

Політична система суспільства має визначену структуру, елементи якої тісно взаємозв'язані і створюють стійку єдність. Сама категорія „політична система” передбачає діяльність, є науковою і говорить про системний характер суспільно-політичного життя.

Центральним елементом, стержнем політичної системи є політична влада. Подібно до того, як в економічній системі - власність.

Державна в своїй основі, політична влада складає суть політики, політичної боротьби. На думку М. Вебера, той, хто бере участь у політиці, той обов'язково веде боротьбу за владу.

Ви з попередніх лекцій знаєте, що політична влада відрізняється низкою особливостей, важливою ознакою ії є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, професійно зайнятих керуванням.

Обґрунтування політичної влади як основоположного елемента політичної системи допомагає визначити її структуру.

Чітко визначивши структурні елементи та їх функціональне навантаження, можна краще з'ясувати механізм функціонування політичної системи, ступінь її розвитку, політичні можливості, перспективи розвитку. Структура політичної системи складається з чотирьох головних груп елементів [120, С. 68]:

політичні інститути (організації, заклади);

політичні відносини;

політичні принципи і норми;

політична свідомість і політична культура, тощо.

Перейдемо до детального розгляду вказаних груп елементів.

До політичної системи входять перш за все інститути (організації, заклади, установи), пов'язані з функціонуванням політичної влади. За ступенем їх залучення до політичного життя, реалізації влади можна виділити три види організацій:

власне політичні;

невласне політичні;

неполітичні.

Тепер розглянемо їх детальніше.

Власне політичні організації прямо і безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, як мінімум, до цього прагнуть. Здійснення влади чи боротьба за владу - це головне у їхній діяльності. Власне політичними організаціями є держава і політичні партії.

Не власне політичними є організації, діяльність яких хоч і пов'язана зі здійсненням політичної влади, але це лише один із аспектів їх функціонування. Невласне політичними організаціями є професійні спілки, молодіжні, жіночі, кооперативні та інші організації.

Неполітичними є організації, які за специфікою своїх функцій, по суті, не беруть участі у здійсненні політичної влади. До них можна віднести різні добровільні спортивні товариства, творчі союзи тощо.

Характеризуючи інституціональну основу політичної системи, особливо слід зупинитися на власне політичних організаціях. Тут провідну роль займає держава, так як вона є головним інститутом політичної влади. Саме вона виступає головним представником усього цивільного суспільства, має суверенітет, тобто верховенство у межах державних кордонів і незалежність зовні.

Держава є основним універсальним інститутом керування суспільством, посередництвом якого політичні партії, громадські організації та інші елементи політичної системи реалізують свої програмні й тактичні завдання. У державних інститутах концентрується весь комплекс економічних, соціальних та політичних інтересів різних класів, соціальних груп і окремих громадян; протиріч, які виникають між ними; здійснюється увесь складний спектр політичного життя суспільства і політичної боротьби окремих його суб'єктів.

У зв'язку з цим питання про державу є найважливішою проблемою, над вирішенням якої століттями працювали і працюють найкращі мислителі людства.

Значну роль у житті суспільства відіграють політичні партії. Це атрибут будь-якої розвиненої політичної системи. Будучи виразниками цілей та інтересів різних груп населення, партії служать боротьбі за завоювання й використання політичної влади у суспільстві на основі реалізації власної програми вирішення як внутрішніх, так і міжнародних проблем. Статус правлячої партії дозволяє їй брати активну участь у розробці політичного курсу країни, надавати діючий вплив на висування лідерів держави, формування представницьких органів влади, підбір і розстановку керівних кадрів.

У сучасному світі політичні партії дуже різноманітні за своєю структурою, ідеалами, програмними установками, функціями, місцем у політичній системі. Велике значення має співвідношення однопартійності і багатопартійності для функціонування політичної системи суспільства.

Аналізуючи другу групу елементів політичної системи, політичні відносини, слід відзначити, що вони є різновидом суспільних відносин і складаються у процесі здійснення політичної влади або з приводу її.

Політичні відносини можна розділити на три групи відповідно до їх суб'єктивного складу:

перша група - це відносини між класами, націями, державами; вони складають основу політичної системи;

друга група - відносини, однією з сторін яких є політична організація, яка функціонує у даному суспільстві;

третя група - відносини, які складаються між політичними організаціями і закладами.

Третя група елементів політичної системи - політичні принципи та норми. Вони складають її нормативну основу. На скільки відрізняються один від одного політичні режими (наприклад, тоталітаризм і політичний плюралізм), на стільки ж розрізняються принципи та норми, що лежать в основі функціонування відповідних політичних систем. Виділимо, наприклад, умови й принципи політичного плюралізму (табл. 3.).

Таблиця 3

Умови і принципи політичного плюралізму

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20